Прем’єра фільму про військових журналістів «Покажи, як я воюю»: знакова подія та пам’ятна зустріч із друзями

Вечір 15 березня 2023 року зібрав журналістів та військових, усіх небайдужих у затишному колі навколо знакової для української військової журналістики та особисто для мене події. Творчий колектив Центральної телерадіостудії Міністерства оборони України реалізував на чолі з режисером Денисом Возовичем ідею випуску в світ чесного літопису роботи українських воєнкорів російсько-української війни. А я — зустрілася з друзями, військовими журналістами, з якими не бачилася цілий рік повномасштабної війни. Тож запрошую вас, шановні читачі «Сурми», до прочитання пам’ятного матеріалу про цю зустріч.

У Будинку кіно в Києві презентували ексклюзивну прем’єру документального фільму про тих, хто на своєму інформаційному фронті пліч-о-пліч з бойовими бригадами наближають нашу перемогу. 

Документальна кінострічка про військових журналістів із промовистою назвою «Покажи, як я воюю» розкриває 4 унікальні історії колишніх курсантів Військового інституту КНУ імені Тараса Шевченка, які достроково випустилися із початком широкомасштабної війни та професійне становлення яких припало на гостру та активну збройно-інформаційну фазу війни.

«Четверо молодих офіцерів зазирнули в очі війни одразу після випуску з військового інституту. Їхні історії різні. На лінії фронту вони потрапляли у надзвичайні ситуації, побували під обстрілами, ловили на камеру емоції наших бійців, зазнавали невдач та шукали свою роль у цій війні», — зазначається в трейлері до фільму, який вже є на ютуб-каналі Військового телебачення ЦТРС МОУ.

Заступник начальника ЦТРС МОУ Сергій Камінський звернувся до глядачів з таким словом: «За цей рік вони отримали просто небачений досвід. На війні один день рахується за три. І я вважаю, що герої за цей рік пережили мінімум три роки. Тобто закрили свої ще два курси і рік активно працювали в інформаційній війні проти росії. Значну роль у цьому процесі і їхньому становленні відіграли саме ротації на Донбас, Північ та Південь. І я добре пам’ятаю, коли проводжав журналістів на ці відрядження — когось раннім ранком, когось пізнім вечором. І вони дійсно за ці ротації, місяці, отримали неповторний досвід, а коли повернулися, коли емоції трошки вляглися, наш колега Денис Возович запропонував їм створити документальний фільм. Він з ними попрацював, записав спогади — і ось вийшов такий щоденник. Хочу сказати, що за ці 40 хвилин ви отримаєте в рази більше, ніж очікуєте, тому що тут сконцентровано спогади, сповідь, розповіді від 4-ох людей, тобто множимо на 4, які провели сотні діб на війні».

Історією створення поділився режисер Денис Возович: «Коли я побачив цих 4-ох гарних героїв, які привезли з собою чотири жорсткі диски з двома терабайтами на кожному інформації, я був дуже радий, що є матеріал і є чудові, життєрадісні, але вже з військовим досвідом, з відчуттям, емоціями, які вони пережили, журналісти. Ви все побачите на екрані. Хочу подякувати керівництву ЦТРС МОУ — Грому Віктору Михайловичу, Камінському Сергію Михайловичу за можливість реалізувати проект і реалізуватися мені в цьому проєкті в якості режисера. Дякую цим чудовим героям, вже моїм друзям. Я їх розкрив для себе і хочу, щоб зараз ви розкрили їх для себе».

4 журналісти. 4 різні історії, об’єднані спільною метою — висвітлити роботу українських військових, як військо України нищить ворога, який побут та вир життя військовослужбовців та що залишає після себе рашистський ворог.

Військові журналісти постійно документували все, що бачили на лінії фронту та в деокупованих містах і селах. Не всі матеріали потрапляли у стрічку новин та на екран проектів і програм Військового телебачення. Значні обсяги важливого матеріалу все ж таки залишалися в архіві.

Олег Грицун, герой кінофільму, коментує мотиви створення стрічки: «У нас зібралося дуже багато матеріалу, який ми не випускали протягом своїх ротацій, коли були на Донбасі або на Півдні. І з цього всього вирішили зробити фільм».

Цей фільм тим особливий, що молоді журналісти Військового телебачення висвітлюють свій перший досвід на лінії бойового зіткнення і ставлення до військових кореспондентів на передовій. Ексклюзивні кадри з власних архівів, перші думки та дії під час обстрілів, жага працювати в професії та гумор, яким озброєні всі вони, величезна внутрішня робота над собою — те, заради чого потрібно побачити це кіно.

На презентації разом з героями я прожила карколомні миті війни, адже кожен виїзд на фронтові позиції потенційно небезпечний та непередбачуваний; чуттєві, як-от момент, коли хлопчик назбирав кошти на бойову машину, будучи в ролі вуличного музиканта; ті, де важко стримати сльози, — про старенького дідуся на Чернігівщині, сина якого вбив ворог, а їхній спільний із сім’єю дім зруйнувала ворожа ракета… Сміялася разом зі старшими лейтенантами з їхніх веселих історій, раділа, коли побачила весілля на фронті, словом, насичилися тими емоціями, які вони проживали під час своїх ротацій. 

Герої кінострічки — люди зі званням старшого лейтенанта, молоді професіонали, які найпершими документують та фіксують те, що після себе залишив ворог. Заради доказів для Міжнародного трибуналу, щоб відстояти нашу справедливість, заради правди з перших вуст та оперативного інформування про найважливіше з ліній фронту, заради пам’яті для нащадків про те, що маємо більше не допустити...

Ведучий презентації Ігор Козак, співробітник Військового радіо «Армія FM» наголосив: «Саме військові журналісти Військового телебачення ЦТРС МОУ першими зайшли в Бучу разом з тими, хто її зачищав. Вони зафільмували й задокументували ті страшні злочини, після чого весь світ побачив убитих цивільних на вулицях Бучі та закатованих і вбитих цивільних у підвалах. Тоді у світі здебільшого перестало існувати питання, де добро, а де є зло. З того часу Україна почала отримувати озброєння й отримує його сьогодні з кожним днем все більше й більше. Це завдяки тому, що правдива інформація доноситься всьому світу». 

Військові журналісти увіковічнюють життя наших героїв, аби про них пам’ятали наші діти, онуки, нащадки. Цей фільм про тих, хто вірно служить своїй професії та Батьківщині, хто робить свою справу, ризикуючи здоров’ям та своїм життям.

Хвилиною мовчання всі присутні глядачі вшанували пам’ять тих, хто загинув за нас з вами та нашу країну.

Голова Національної спілки кінематографістів України Олесь Янчук, запрошений до слова, зазначив про доцільність і важливість документального кіно у країні, де триває війна: «Ніхто не думав, що ми станемо свідками цієї страшної трагедії, до останньої хвилини ми сподівалися, що все ж таки війни не буде. Але вона вже йде другий рік. І ми дійсно втратили дуже багато наших славних воїнів, і хлопців, і дівчат, синів, дочок, матерів, батьків, діти залишилися сиротами, багато загинуло цивільного населення. І те, що ми це все фіксуємо, — це надзвичайно важливо. Бо завдяки зображенню людина дістає найбільш емоційне сприйняття побаченого. Я за своє життя зробив 6 повнометражних художніх кінофільмів. 5 із них присвячені якоюсь мірою війні. Це такі фільми як «Нескорений» про Романа Шухевича або фільм «Залізна сотня» про Сотню УПА. «Таємний щоденник Симона Петлюри», який ми фільмували 5 років тому. Я ніколи не думав, що у мене ще буде моя особиста війна. Я також фільмував цю війну і хочу зробити своє відчуття цієї війни. Сьогодні дійсно дуже важлива подія. І дуже хочу, щоб після цієї прем’єри ваш фільм побачили якомога більше глядачів, і не тільки в Україні. Я дуже гордий Збройними силами України, і весь світ захоплений як ЗСУ, так і цілою Україною. Я вірю в те, що ми переможемо. І оця страшна трагедія, яка водночас є і величезною кризою, буде початком відродження нової України. Слава Збройним силам України. Слава Україні!»

Як можна тепер усвідомити — колосальна нелегка праця українських воєнкорів розвиває нашу військову журналістику. По завершенню перегляду фільму усі присутні глядачі мали змогу поставити своє питання військовим журналістам, запитати про все, що цікавить. Найцікавіші відповіді наводжу нижче:

— Що для вас особисто військова журналістика?

Олег Дудка: «Військова журналістика, особливо з моменту широкомасштабного вторгнення, стала нашим життям. Я на студії (прим. автора ЦТРС МОУ) жив до середини літа, і настільки поглинувся в роботу, що мені це стало не тільки цікаво, а я цим жив і живу зараз».

— Чи не втратили ви більше можливостей, будучи не пресофіцером, а саме військовим журналістом?

Ганна Мельник: «Будучи військовим журналістом, ти можеш бути усіма одразу, адже маєш можливість бачити, як працює кожен підрозділ, будь-який, і ти це дійсно відчуваєш на собі і переживаєш усі емоції разом з тими військовими, які працюють на позиціях. Тому я вважаю, що це колосальний наш досвід. І я готова працювати далі».

— Як ви знімаєте свої стендапи та репортажі в екстримальних умовах?

Марія Бібік: «В екстримальних ситуаціях вдається знімати все з першого дублю. Ти просто включаєшся в роботу і ні про що інше не думаєш. На відміну від того, коли у спокійній обстановці можеш відзняти вдалий стендап із 20 дублю».

Ганна Мельник: «Найвдаліший стендап — це той, де видно емоції. Навіть коли тобі страшно, коли ти хвилюєшся, коли тебе переповнюють емоції, а ти просто це все показуєш на камеру і розказуєш те, що з тобою відбувається, — це найефективніше і найвдаліше передає дійсність для глядача».

— Який девіз вашої роботи як військового журналіста?

Олег Грицун: «Люби те, що ти робиш. Насолоджуйся процесом. Кайфуй від кожної нової можливості жити і працювати».

Військові журналісти трохи більше військові, ніж журналісти, адже мають військові звання і можуть виконувати військові обов’язки. Своєю службою вони показують світові мужність наших військовиків та нашого народу, популяризують інституцію Збройних сил України, щоб авторитет війська України зберігався і після завершення війни. Продовженням історії українських воєнкорів ЦТРС МОУ є повнометражний документальний фільм «Ефект присутності», присвячений пам’яті військового журналіста, Героя, майора Олексія Чубашева, який на якісно новий рівень підняв військову журналістику та запровадив нові проєкти для Військового телебачення. А також саме Олексій взяв під своє професійне крило вихованців — Олега Дудку, Олега Грицуна, Марію Бібік та Ганну Мельник ще на першому курсі навчання у Військовому інституті, коли ті приходили практикуватися на Центральну телерадіостудію. У червні 2022 року, у розпал найгарячіших боїв за Сєвєродонецьк під час виконання бойового завдання Олексій Чубашев загинув. А його справу нині продовжують побратими та покоління вихованців.

Пресофіцерка Маргарита Рівчаченко у фільмі «Ефект присутності» зізнається: «Знайомство із військовими журналістами показало мені, якою має бути журналістика під час війни, про війну, про військових і нашу перемогу».

Військові журналісти — є частиною історії, вони засвідчують її крізь призму своїх об’єктивів — чесно та з честю. Саме завдяки ним історія кожного героя війни, кожного постраждалого цивільного має можливість бути почутою світовою спільнотою. Тож хай і історія кожного військового кореспондента та журналіста буде почута. Шануймо їхню професію, шануймо їхню службу на благо України.

Автор: Оксана Кріт — голова студентського Лінгвістичного клубу «ЗМовники» ННІ філології КНУ імені Тараса Шевченка, волонтерка Психологічної служби КНУ імені Тараса Шевченка.