Щоб засіяне проростало любов’ю, мудрістю і добром…

Думаю, ви погодитеся із моїм припущенням про те, що українці, виїхавши на заробітки за кордон, зокрема і в Америку, практично одразу шукають роботу і свою церкву. Перша потрібна для задоволення матеріальних потреб, а друга — для потреб духовних. Бо чужина — це завжди непросто, навіть якщо хтось із родини чи друзів допомагає тобі облаштуватися на новому місці. Однак ще дуже довго відчувається, що ти не вдома, і взагалі період адаптації в абсолютно іншому світі буває тривалим і психологічно складним. І ти не завжди можеш чи маєш із ким поділитися своїми переживаннями, душевним неспокоєм, болем і тривогами. І тоді ідеш до церкви, ідеш на розмову з Богом, ідеш почути слово священника, яке заспокоює, яке вселяє надію, дає відчуття того, що і на чужій землі ти не самотній, бо завжди поруч із тобою Бог і Його любов.

Й отці-душпастирі, яких священича стезя привела на служіння Богу і людям за кордон, добре розуміють тут свою місію: від них чекають справді особливого слова, особливого розуміння, особливої поради чи розради. І, звичайно ж, особливою є роль священника в утвердженні нашої віри, у збереженні та поширенні наших традицій, у зміцненні нашої церкви скрізь по світу, куди тільки доля закидає українців.

 Усе сказане вище цілком і повністю стосується священичої служби протоієрея Ярослава Мендюка із церкви Непорочного Зачаття Діви Марії, що в мі-ті Палатайн, осібна мова про якого сьогодні — невипадкова: отець Ярослав мав цими днями гарний ювілей — 30-ліття свого священнослужіння. Звичайно, дата ця вартує уваги, а відзначив її ювіляр у колі колег-священників, родини, друзів і парафіян, адже свою духовну працю провадить з ними всіма і для них усіх. 

Свято було теплим, гарним і щирим. Архиєрейську Божественну літургію відправив у храмі єпископ Чиказької єпархії УГКЦ владика Венедикт, який по її завершенні привітав ювіляра і вручив Грамоту із подячними словами за багаторічне служіння на ниві священства. А за святковим обідом приєднатися до привітань могли усі, хто хотів засвідчити любов і повагу до свого духовного наставника і просто хорошої людини. Таких виявилося чимало. І всім їм охоче надавала слово ведуча зустрічі пані Оксана Штогрин. 

Звичайно, цікаво було почути віхи біографії отця Ярослава. Але дата народження, зазначені роки навчання, початку служіння і переміщення по службі — то просто сухі цифри. Насправді ж за ними криються глибокі роздуми над сенсом життя, над пошуком свого місця у ньому, над великим бажанням іти за Богом і вести за собою людей. І він це місце знайшов, коли вирішив стати священником. Не одразу. Не каже, що мріяв про нього змалку. Хоча тепер, з висоти років, аналізує деякі моменти, в яких Бог засвідчував свою присутність у його житті. Досить хоча б згадати той трагічний випадок, коли він, чотирирічний хлопчик, перекинув на себе відро окропу і при 70 відсотках опіків вижив, вилікувався без наслідків для здоров’я. Або ж сновидіння мами, у якому його, також іще малого, бере на руки якийсь чоловік і йде. «Хто ви? Куди забираєте дитину?» — закричала і хлопчика відпустили. А потім мама впізнала того чоловіка на іконі Миколая Чудотворця у церкві… 

До церкви вони ходили нечасто: його дитинство припало ще на радянські часи, а мама працювала у школі, тож це могло коштувати їй роботи. Коли ж і йшли, то під покровом ночі в чужі села, або в Івано-Франківську заходили до храму, який єдиний був відчинений на той час у їхньому обласному центрі. А щоб шукати шляхи до священства? Така думка якщо і з’являлася, то він швидко проганяв її від себе, щоб, передусім, не нашкодити мамі — не просто вчительці, а Заслуженому вчителю України. Тому після школи Ярослав став студентом інституту нафти й газу.

Але, як кажуть, що долею написано, від того не сховаєшся. Прийшли 90-ті роки. Греко-католицька Церква в Україні вийшла із підпілля. І він, покинувши інститут після четвертого курсу, іде вчитися до щойно відкритої Івано-Франківської духовної семінарії. Потім було навчання у Хорватії, біженство семінаристів до Австрії, коли там почалася війна за незалежність і цілісність хорватської держави, повернення в Україну. Тут із рук преосвященнішого владики Кир Софрона Дмитерка отримав свячення спочатку на диякона, а потім і на священника. Служив у кількох парафіях Прикарпаття, паралельно працюючи виконавчим директором і співзасновником Єпархіальної служби «Карітас» Коломийсько-Чернівецької єпархії. З 1997-го року отець Ярослав у Америці. До 2007-го року служив сотрудником парафії святих Володимира і Ольги у Чикаго, наступних майже десять літ — парохом парафії святого Йосафата в містечку Манстер, штат Індіана, а з 2015-го служить у Палатайні, де його сьогодні радо вітають з 30-літтям священства. 

Він абсолютно не жалкує за тим, як склалася його доля, бо іде через життя з великою любов’ю до людей. Каже: я не намагаюся нікого силою чи наказами змінити, переломити, я працюю над зміною себе у своїй роботі, у спілкуванні з іншими, в умінні навчити, переконати у правильності думок та вчинків. Бо люди є дуже різні. І різні обставини є у людей. Тішиться, коли одружуються, коли охрещують своїх діток. Сумує з родинами парафіян, коли у тих відходить хтось в інший світ. Дуже важко переживає випадки самогубств, які, на жаль, також трапляються, коли людина не може впоратися із труднощами або віддає себе на поталу згубним звичкам, замість того, щоб шукати порятунку. Дехто шукає. І він дуже радий від того, що кільком таким зневіреним допоміг, не дав зробити отой страшний фатальний крок… Може, тому уже два десятки літ отець Ярослав є капеланом, бо володіє даром співчуття і співпереживання, інакше тебе не впустять у потаємні закутки своєї душі ті, хто перебуває у стражданні, хто бажає бачити поруч людину, яка зрозуміє і допоможе. 

А яка це радість — працювати з дітьми, з молоддю! Хоч і проживають далеко від рідної землі, хоча чимало з них вже й народжені тут, але в їхніх серцях є так багато України. І так болить кожному її нинішня кривава доля! І так щиро линуть до Бога слова молитви за мир в Україні! І так охоче докладається громада до допомоги! І так щиро зустрічає біженців, яких сьогодні погнала війна у світи! 

Українську громаду міста Палатайн отець Ярослав взагалі називає найкращою. Зокрема й тому, що тільки найкраща, найбільш згуртована громада (звісно, при спонсорській підтримці) може взятися за спорудження нового храму — нинішнє приміщення церкви відкрили й освятили у жовтні 2020 року. Вона стала спільною домівкою і для священників, і для парафіян та прихожан, і для гостей міста — кожен тут почувається, наче у гарній родині. Й не в останню чергу саме завдяки духовним наставникам — отцю Михайлу, отцю Ярославу та отцю Андрію, яких тут люблять, поважають, до слова яких прислухаються. Адже вони поруч зі своїми людьми в будні і свята, в горі і в радості, у щоденному спілкуванні і в таких особливих моментах, як, наприклад, поїздка до Святої землі, фоторозповідь про яку демонструвалася на зустрічі. Адже вони самі знають, що означає жити з Богом, знають, яким багатим стає життя, якщо ти звіряєш його із Божими заповідями, і навчають цьому інших. 

Про це говорили гості, які прийшли на ювілей священства отця Ярослава Мендюка: представники осередку СУМ та кредитівки «Самопоміч», члени молодіжних спільнот «Світло Марії» та «Скеля», отці Микола Бурядник та Богдан Налисник із церкви святого Йосипа Обручника, сестри-монахині з монастиря Успіння Пресвятої Богородиці (місто Річмонд), директор школи українознавства міста Палатайн Ірина Ценглевич. Пісенними творами ювіляра і всіх присутніх вітали хор їхньої церкви під умілим керівництвом Івана Шміла та чоловічий хор «Ставрос» церкви святого Йосипа Обручника. 

Звичайно ж, радість торжества розділяла з ювіляром і його дружина Ольга, тендітні плечі якої є його надією, опорою і підтримкою у всіх випадках життя. А він є надією, опорою і підтримкою для неї. Бо сім’я — то наче птах, якому легко злетіти над землею тільки тоді, коли він із двома крилами. І легко летіти тоді, коли з тобою — щира віра, щира любов і щира вдячність Господу. За усе, що посилає у житті. За їхніх чудових дітей — Ганнусю, Богдана і Соломію. За усіх, з ким зводять життєві дороги. За усіх, для кого трудиться він у Христовому винограднику. І дуже хоче, щоб зерна, які засіває у душі людей, проростали квітами мудрості, добра і любові, щоб ставав світлішим і добрішим світ довкола нас.