Карпатська Україна

Перш ніж говорити про незалежність українського Закарпаття, яка була проголошена 80 років тому, 15 березня 1939 року, згадаймо події столітньої давнини, коли у 1919 році Закарпаття увійшло до складу Чехословаччини.

На час Першої світової війни Закарпаття входило до складу Австро-Угорської імперії та Угорського королівства. На розвиток регіону вплинули, зокрема, посилення Угорщини, утиски національних меншин, відсутність державних шкіл для українців та відсутність етнічної еліти.

1918 року з розпадом Австро-Угорщини в Угорщині утворився вакуум, в якому або проголошувалася Радянська республіка, або розпочиналася громадянська війна. Почалися заворушення. Етнічні меншини Угорського королівства були розділені, словаки об'єдналися з чехами, утворивши Чехословаччину, румуни анексували території, населені Румунією, серби анексували сербські території тощо.

Регіон Закарпаття короткий час перебував під владою Угорської Радянської Республіки, але потім туди вторглися чехословацькі війська із заходу і румунські зі сходу. Чехословаччина і Румунія змагалися за цю територію. Водночас тут відбувався інший процес. У селі Ясени  була проголошена Гуцульська республіка і до влади прийшли місцеві українці. Вони створили власну Народну раду, власні збройні сили, вигнали угорську жандармерію і заявили про намір приєднатися до Української держави по той бік Карпат.

21 січня 1919 року в Хусті відбувся Національний конгрес, відомий також як Всекарпатський конгрес. Загалом 420 делегатів, представників різних громад, яким вдалося потрапити туди без перешкод з боку угорських та чехословацьких чиновників, заявили про свій намір приєднатися до Української держави. Вони прагнули возз’єднатися зі своїми братами по той бік Карпат. Однак їм це не вдалося, оскільки ЗУНР була надто слабкою і не хотіла вступати в конфлікт з Угорщиною чи Румунією, оскільки перебувала у стані війни з Польщею. Українці Закарпаття опинилися на роздоріжжі: повернутися під владу Угорщини або під владу Чехословаччини. Вони мусили вступати до чехословацької армії, тим більше, що чехословацька та румунська армії вже були тут.

Чехословацькі лідери, президент Масарик і міністр закордонних справ Бенеш, переконували місцевих політиків приєднатися до них, оскільки це дало б їм автономію. Вони також звернулися до потужної діаспори закарпатців у Сполучених Штатах, щоб переконати їх домагатися вступу в Чехословаччину від імені своїх закарпатських братів і сестер. Чехословацькі політики використовували ті ж методи проти словаків, переконуючи словацьку діаспору в США, що для словаків було б краще приєднатися до Чехословаччини, оскільки це забезпечило б їм автономію.

Після цього питання автономії залишалося невирішеним протягом 20 років. Зрештою, Закарпаття було частиною Чехословаччини. Україна каже, що вона занадто слабка. Якщо ви підете до демократичної Чехословаччини і не отримаєте автономії, то опинитеся в Угорщині, без шкіл, без преси і без соціально-економічного розвитку.

Для словаків обіцянка автономії також відіграє важливу роль. Українці Закарпаття не є унікальними. Адже питання автономії було знову поставлене на порядок денний у 1938 році. Воно завжди було на порядку денному. У той час на Закарпатті було три групи: «українці», які говорили, що населення є українським; «росіяни»,які підтримували стару ідею про те, що Закарпаття є частиною великої російської нації від Карпат до Камчатки; «мадяри», які говорили, що населення є слов’янським, але частково угорським.

Представники всіх трьох політичних таборів вимагали певної форми автономії. Однак Прага маніпулювала конфліктами між цими політичними таборами, маніпулювала бюджетними асигнуваннями і тривалий час не надавала автономії ні Закарпаттю, ні Словаччині. Їм казали, що вони не готові, що вони ще не мають своїх урядовців. На Закарпатті від найнижчих до найвищих щаблів влади були зайняті чехами; якщо до 1918 року на Закарпатті не було чехів, то після 1918 року чеські елементи почали накопичуватися в уряді. Те ж саме відбувалося і в Словаччині.

Слід зазначити, що в міжвоєнний період у Чехословаччині існувала ще одна велика етнічна спільнота — судетські німці; таким чином, кількість словаків удвічі менша, ніж німців. Для того, щоб визнати права словаків, принаймні на культурному та освітньому рівнях, судетським німцям має бути надана певна автономія, але це неможливо для Праги. Це завадило Україні та Словаччині отримати автономію.

Русин — це офіційна назва в Королівстві Угорщина, тоді як у Чехословацькій Республіці цей регіон називався Підкарпатською Руссю. Це була офіційна назва Чехословаччини, вигадана урядом, щоб уникнути згадки про Україну Закарпаття чи Україну Карпатську. Ця назва все ще використовувалася на початку 1920-х років. Чехословаччина змінилася, коли зіткнулася з серйозними ворогами, особливо з Третім Рейхом: у 1938 році вона анексувала Австрію і встановила аншлюс.

Угорщина також відкинула повоєнний мирний договір і почала зміцнювати свою армію. Польща продовжувала претендувати на Чеську Сілезію та частини північної Словаччини. Чехословаччина опинилася в ситуації, коли країни-гаранти, Велика Британія і Франція, були глибоко стурбовані, але не поспішали вживати ефективних заходів для придушення бажань Гітлера. Гітлер почав діяти неоднозначно після невдалого повстання судетських  німців.

Він переконував німців залишити території, які вони утримували. Водночас Угорщина та Польща також претендували на території, населені поляками та угорцями. Однак, якщо Польща претендувала на Тиську Сілезію, яка була частково заселена поляками, то Угорщина претендувала на території, що входили до складу Угорського королівства — не лише на території, заселені угорцями, але й на всю Словаччину та Закарпаття.

Місцеві політики підняли питання про те, що єдиний спосіб врятувати Чехословаччину — це надати їй автономію і зробити її трикомпонентною федерацією. Федеративний устрій, що складається з трьох компонентів: Чехії, Словаччини та України Закарпаття. Головою першого автономного уряду став представник росії Андрій Бродій, який за кілька тижнів був заарештований і викритий як агент угорських спецслужб під псевдонімом Бар-талон. Інший російський лідер, Стефан Фенцик, був викритий як агент польських спецслужб, який за гроші працював на підрив Чехословаччиниі постійно висував недобросовісні вимоги. Чехословаччина зрозуміла, що її політика постійного конфлікту на Закарпатті призвела до зворотних наслідків.

Два сильні табори, угорський і російський, виступали проти України і підтримували Угорщину, тоді як український табір був ще слабким. Той факт, що Чехословаччина завжди була проти них, працював проти них. Україна взяла на себе ініціативу і заявила Празі, що готова захищати єдину демократичну державу, якщо їм нарешті будуть гарантовані права, які їм обіцяли протягом 20 років. Прага бачила, що попри на свою організаційну слабкість, більшість населення піде за Україною. Саме тому й виникло  місцеве самоврядування.

Україна відкладала проголошення незалежності до останньої хвилини. Молоді українські політики вимагали широкої автономії та якнайшвидшого проголошення незалежності, але старше покоління на чолі з Августином Волошиним, головою обласного уряду, виступало за розвиток і підштовхувало рух до сповільненого  проголошення незалежності.

І знову Закарпаття опинилося в епіцентрі історичних подій. 13 березня 1939 року Гітлер зателефонував голові словацького уряду Йозефу Тісу  і попередив його, що Словаччина або проголосить незалежність, або передасть Словаччину Угорщині. Водночас Гітлер таємно дозволив Угорщині окупувати Закарпаття. Гітлер не підтримував існування незалежної української держави у формі автономії чи незалежності, і 14 березня він викликав нового президента Чехословаччини Еміля Гаха, щоб вимагати від Чехії прийняти німецький протекторат або він бомбардуватиме чеські міста і введе  війська. Нарешті, ввечері 15 березня Гах підписав документ, в якому йшлося про те, що Чеська Республіка вимагає протекторату. На той час німці розпочали вторгнення до Чеської Республіки. Словацький регіональний парламент був скликаний негайно 14 березня і був змушений обирати між лояльністю до Угорщини та проголошенням незалежності. Під впливом цього звіту Волошин оголосив 14 березня, що 15 березня відбудеться національний конгрес, на якому буде розглянуто питання про незалежність. З’їзд мав відбутися в місті Хуст, яке восени стало столицею автономного регіону. Проте вже 14 березня почалося вторгнення в Чехословаччину.

Спочатку чехословацька армія та місцеві добровольці «Карпатської Січі», української воєнізованої організації, яка воювала проти Угорщини в українських Карпатах, були іншою справою; до 15 березня Словаччина була незалежною, а чеські землі, як відомо, перебували під німецьким захистом. Як наслідок, чехословацька армія почала відступати без боїв у Словаччині та Румунії, в результаті чого лише 1 500-2 000 січовиків взяли до рук зброю проти 40 000 угорських солдатів, які вторглися в українські Карпати без оголошення війни.

Тоді керівництво Карпатської України  звернулося по допомогу до сусідніх країн — Польщі та Румунії, які підтримали угорське вторгнення. Телеграми були також надіслані до Великої Британії, Франції та США. Телеграми були надіслані і до Німеччини, але Берлін відмовчувався. Німецький консул у Хусті рекомендував скласти зброю і здатися. На це, за легендою, Михайло Колодзінський, член ОУН зі штабу «Карпатська Січ», відповів, що «в лексиконі українських націоналістів слова «капітуляція» не існує». І «Карпати» відмовилися, на превелике незадоволення німецького командування.

Тим часом у німецьких газетах було мало новин про Україну в Карпатах. Гітлер вів дипломатичну гру. Якщо він був зацікавлений у незалежній Словаччині як сходинці до подальшого нападу на Польщу, то Карпатська Україна йому була не потрібна. Він розігрував цю карту, щоб залучити на свій бік Угорщину. Можна також думати, що віддавши Карпатську Україну Угорщині, він послав сигнал Сталіну, що готовий вести переговори про розподіл Європи. До речі, на з’їзді більшовицької партії 10 березня Сталін заявив, що Карпатська Україна   була планом Британії та Франції посварити Німеччину з СРСР.

Бойові дії на території Карпатської України почалися з військового вторгнення 14 березня, 15 березня Хустський сейм проголосив незалежність, а 16 березня угорські війська окупували Хуст. Офіційно вони оголосили про окупацію території Карпатської України 18 березня. Насправді ж бої із загоном січовиків тривали  до 21-22 березня, після чого було створено окупаційну військову владу і розпочалися репресії проти захисників Карпатської України.