«Ми повинні зупинити зло. Разом і назавжди»
У попередньому випуску газети «Сурма» було опубліковане опитування до річниці від початку повномасштабної війни росії проти України. Сьогодні своїми спогадами і роздумами про прожитий і пережитий рік ділиться на сторінках нашого видання ініціаторка й активна учасниця акцій протесту, небайдужа українка Лілія Попович.
24 лютого я зустріла вдома. Розмовляла з подругою по телефону. Після розмови відкрила фейсбук, побачила кадри обстрілів Києва і пости моїх друзів: «Війна!!!». Першою емоцією було заперечення. І відчуття, ніби це відбувається не зі мною. Побігла до чоловіка в іншу кімнату. Він також сидів за комп’ютером і сказав: «Я вже знаю».
Зателефонували до родини в Україну. Вони ще спали і нічого не відали. Я розбудила їх традиційним «добрий ранок», хоча він був далеко не добрим. Він був жахливим… Ще декілька повідомлень друзям і родині… Потім дзвінок подрузі, бо її мама в Києві. Там ракети літали зовсім поруч…
Не хочу приховувати — були плач, страх, паніка, розпач... Ми не спали до ранку. Та й узагалі ми майже не спали перших чотири дні. Засинали на кілька годин дуже пізно, коли в Україні сходило сонце. Українська ніч — то було найстрашніше… Здавалося, вона якась безрозмірна… Здавалося, як почне світати, то будуть якісь втішні новини… А від телефона не можна було відірватись: то ти комусь, то хтось тобі — і всі про одне і те ж…
Другого дня повномасштабного вторгнення росії на українську землю мені треба було йти на роботу — якраз почала працювати в Elmhurst hospital. Пішла, але за декілька годин змушена була повернутися додому, бо в госпіталі практично в кожній палаті був увімкнений телевізор і були жахливі кадри з України. Я психологічно не могла цього витримати…
Вечорами ми виходили на протести, які організовувались у Чикаго, але розуміли, що найбільший важіль впливу на ситуацію — це Вашингтон, тому найближчих вихідних сіли в авто і поїхали туди. Це було 27-28 лютого. Був величезний протест. Історичний. Рада, що потрапила туди. Болю це не применшило, але розголос — це те, що ми мали робити в світі на той момент. Сильний, багатолюдний розголос.
Лілія Попович
Потім почалися збірки грошей і необхідних речей, коробки, сині сумки, пакування літаків з медикаментами разом з UMANA. Почалися екстра дні на роботі, щоб донатити. Емоційно було дуже складно. В голові роїлися думки, щоб поїхати додому, в Україну, бо я медик, а тому було відчуття, що могла би працювати там парамедиком. Але здоровий глузд і мій чоловік переконували в іншому: будучи парамедиком без досвіду, я можу швидко загинути, а моєму синові на той час не було ще й двох років. І найменше хотілося, щоб через росію постраждала ще одна українська дитина.
Ми багато говорили про це з чоловіком на початку війни і зупинились на думці, що я залишаюся на місці до того часу, поки користь від мене є тут. Допомогли прийняти правильне рішення і друзі з України, які сказали: ти мусиш бути там і робите те, що ми звідси не можемо зробити; хто ж буде відстоювати інтереси України у світі, як не ти, і всі ті, хто поряд з тобою…
За рік, що минув, ми завершили багато зборів на бронежилети, на дрони, тепловізори, автомобілі — на суму близько 100 000$. Тут і наші особисті кошти, і кошти, зібрані небайдужими людьми — свої звернення ми поширювали в соціальних мережах.
Мене часто запитували, хто із моїх близьких на фронті, що я виявляю таку активність у допомозі Україні. Це питання навіть трохи ображало, бо всі люди мені там близькі. Рідні. Рідні незнайомці. Про це запитують на роботі й власне американці, питають, чи моя сім’я у безпеці. А я завжди відповідаю:у мене там 40 мільйонів людей, які є моєю сім’єю. І далеко не всі вони у безпеці.
Дуже складно виділити якийсь момент, що став особливо болючим за рік війни, бо їх безліч. Але крізь біль пробивалося гостре відчуття гордості. За наших захисників. Пам’ятаю, як написала у себе в соціальних мережах, що хлопці і дівчата які захищають своє, рідне, — герої. Неймовірні герої. Таке відчуття маю і досі. І матиму завжди. Бо є дві вічні слави — «Слава Україні!» і «Героям слава!»
Особливим моментом війни став для мене удар по торговельному центру в Кременчуці. Був дикий біль і лють. Було тверде переконання, що це є страшний і очевидний терористичний акт і що тепер росію точно визнають терористом. Я навіть одразу почала питати компетентних у цьому людей, як таке рішення оголошується і працює. Після цієї трагедії ми зібрались на протест. Нас вийшло десь 50 людей. Певна річ, небагато. Зовсім небагато. Однак я не мала і не маю претензій ні до організаторів, ні до людей, які тоді не прийшли. Це право кожного — прийти чи не прийти, зробити щось чи не зробити, сказати чи не сказати. Це — вибір кожного. Але якщо ми не будемо говорити про Україну у світі, не будемо говорити про наші трагедії, то чому світ повинен думати про нас і нам допомагати? Нам ніхто нічого не повинен і не винен, особливо ж, якщо ми не закликаємо про допомогу і самі не робимо усе можливе, щоб її отримати.
А потім була розмова із нашим знайомим, який перебуває в лавах ЗСУ. Роман розповідав про те, що вони — під Бахмутом, і що там до них постійно приходить місцевий хлопчик, допомагає їм, щось приносить, вчиться української мови. Вони йому навіть зробили дерев’яний пістолет і він дуже тішився, що його називають маленьким бійцем ЗСУ. А однієї ночі в будинок, де проживав цей хлопчик із мамою, прилетіла смерть. Будинок був зруйнований повністю. Каже знайомий: дотепер не знаю, чи хоча б знайшли тіло дитини…
Ця історія стала для мене останньою краплею (скільки їх, «останніх», уже було за рік війни!!!), і я вирішила закликати всіх українок Чикаго вийти з фотографіями наших убитих дітей та з іграшками, зафарбованими червоним кольором — кольором крові, щоби промовисто нагадати про терор, який чинить росія в Україні. Багато людей зголосилися допомогти, великою була підготовча робота. На акцію вийшло десь біля 800 осіб. Це було справді вражаюче. Потім на площі Міленіум парку ми зробили перформанс, коли дівчата «падали» під звуки вибухів (хочу сказати, що не всі, а тільки ті, які вважали для себе такий крок комфортним, і ми поважаємо вибір кожного). Ми були в білому одязі, чим хотіли наголосити на невинності жертв, які померли від рук росії. А потім були наступні акції, жіночі мовчазні протести, які символізували те, що соціальні мережі блокують фотографії і відео звірств росіян, маркуючи все як «sensitive content». Але ми показали, що можемо звучати голосно й тоді, коли навіть мовчимо.
Був у нас і найбільший живий прапор, і коло захисту, й акція про важливість зброї — із соняхами і перфомансом в кінці. Ці акції потрапили до великої кількість медіа та преси, соціальні мережі мали сотні тисяч переглядів фото і відео. А ще вони надихнули й інші міста Америки до таких протестів. І це дуже важливо.
Взагалі протести, акції, мітинги завжди мають для мене триєдину мету: наблизити найшвидше нашу перемогу; перезнайомлювати між собою людей, яких об’єднують спільні цінності; надихати інших, передавати енергію і силу далі, а потім (в моменти вигорання) надихатись і набиратись енергії уже від них. Тоді ми ніби хвилі: коли одна іде на спад, то інша набирає підйом. І таким чином створюється вічний український двигун!
Хочу сказати, що кожен учасник акцій приєднується до них не тому, що мусить, а тому, що хоче. Це — вибір кожного. І за це я кожному неймовірно вдячна! А ще вдячна своєму чоловікові Назару і синові Луці, нашим батькам, які або були поруч, або навпаки часто мене не бачили і не отримували від мене належної уваги, бо я постійно перебувала в переписках і телефонних дзвінках, координуючи роботу.
Скажу відверто: у мене не було планів займатися протестами. І я не називаю себе їхньою організаторкою. Скоріше — ініціаторкою, бо організаторами є кожен і кожна, хто приходять і готують ці протести. Перша наша акція вийшла просто з великого болю. Особисто для мене — з нестерпного болю, бо я — українка і мама. Стараюся поєднувати в кожному протесті емоційну складову і раціональну, і надзвичайно вірю в їхню силу. Я вірю, що вони наближають перемогу.
Колись я писала пост у своїх соціальних мережах, що «турнікети рятують життя, але хаймарси виграють війну». Мені не хочеться применшувати роботу різноманітних фондів, бо й сама часто збираю на турнікети і є волонтером UMANA. Але Україні дуже і дуже потрібна підтримка країн-партнерів, які можуть дати важке озброєння. Не сумніваюся, що протести забезпечують тиск на ці країни, зокрема на США, які є найважливішим союзником України. Акції і протести допомагають зробити так, щоб ця допомога від США надходила швидше і в більшому обсязі. Я в цьому переконана. Особливо ж — після поїздки з чиказькою делегацією до Вашингтону, де ми зустрічалися з конгресменами, сенаторами та іншими впливовими людьми, які дотичні до ухвалення відповідних рішень.
Зараз я є частиною спільноти Klych (Клич), де ми об’єднуємось з організаторами креативних акцій в інших містах Америки, співпрацюємо з МЗС та багатьма громадськими організаціями, щоб виходити разом, зі спільним меседжем, бути ще потужнішим голосом України у світі, бути ще більш ефективними в наближені перемоги.
Не знаю, як довго я буду робити те, що роблю зараз, але точно знаю, що робитиму все, щоб бути максимально корисною. А ще я би дуже хотіла, аби прийшов той момент, щоб ми почали говорити про те, як важливо не помирати заради України, а ЖИТИ заради України. Жити, продовжуючи іншу боротьбу на інших фронтах. Перемога буде. Я це знаю. Я в це вірю. І живу в постійній боротьбі за неї, бо, озброївшись гаслом «Україна — понад усе!», треба промовляти його достойно і нести відповідальність за те, що кажемо.
Слава Україні! Героям слава!
Слава ЗСУ!
* * *
Кожен вчорашній день одразу стає історією. І відзначення першої річниці від початку війни також уже стало історією. Виступаючи на мітингу в Чикаго, який відбувся з цієї нагоди 24 лютого, Ліля Попович ще і ще раз наголосила на тому, що Україна прожила і витримала неймовірно важкий рік. «Усі ми доволі часто чуємо цю фразу: “Як ти?” Але для українців вона має тепер особливий зміст. Коли нас запитують про це американські друзі чи колеги по роботі, ми кажемо, що все добре, хоч насправді душа наша плаче від болю. І коли ми телефонуємо до рідних в Україну, то для нас дуже важливо, аби там відповіли. Найбільший страх — почути тишу у відповідь. Найбільше переживання, коли оператор каже: “Зараз неможливий зв’язок з вашим абонентом”, бо він неможливий не завжди через технічні проблеми, а тому, що там ні́кому відповісти. Ми чуємо у новинах, скільки людей, до прикладу померли. Але є різниця між словами “померли” й “убиті”. Їхня смерть — на руках ворогів. Їхня кров — на руках убивць. Їх можна зупинити. Їх треба зупинити. Це роблять наші славні Збройні Сили. І їм потрібно допомогти. Адже Україна бореться не тільки за свою свободу, вона бореться за свободу всього цивілізованого світу. Нам потрібна зброя. Щоб побороти зло. Разом і назавжди».