Уривки зі спогадів доктора Лонгина Цегельського

Чуючи тези республіканців та гетьманців у дискусіях навколо доби перших визвольних змагань (1917-1921 рр.), виникає бажання послухати третю сторону для чіткого розуміння конфлікту. У цьому нам допоможуть спогади першого міністра внутрішніх справ ЗУНР доктора Лонгина Цегельського. Він, будучи членом уряду ЗУНР, чітко передав у своїх споминах «Від легенд до правди» настрої та ставлення керівників новоспеченої директорії до Павла Скоропадського та його соціалістичних опонентів. 

Але для початку подивимося на життя самого Лонгина Цегельського, ким він був та за що виступав?

Нащадок двох давніх священничих родів Цегельських та Дзеровичів, народився у 1875 році на Галичині, яка тоді була під владою Австро-Угорської монархії. Вступивши на юридичний факультет Львівського університету (у 1894 році), він розпочинає активну громадську діяльність. Став одним з активних учасників українського студентського руху: організатор з’їзду українських студентів у Львові (1899), один з ініціаторів студентських виступів у Львівському університеті (1901) та селянських страйків у Галичині (1902).

У 1899-1902 рр. був членом проводу молодіжної організації «Молода Україна» та одним із редакторів журналу «Молода Україна». Таємний провід, який складався з 10 осіб, започаткував боротьбу за українізацію Львівського університету та один із перших кинув клич боротьби за самостійну Україну. Після закінчення університету та захисту докторату деякий час займається адвокатською діяльністю, та згодом покидає її і цілком присвячує себе журналістській і громадсько-політичній діяльності.

Підтримував тісні зв’язки з Миколою Міхновським, видав у Львові його брошуру «Самостійна Україна» (1900). Належав до провідних діячів Української національно-демократичної партії, входив до її керівних органів. У різний час був редактором та видавцем низки українських газет, таких як: «Діло», «Свобода», «Українське слово», також був відповідальним редактором «Літературно-наукового вісника». Вже у 1901-му вийшла друком його брошура «Русь-Україна і Московщина-Росія», що мала широкий суспільний резонанс.

На загальних виборах до австрійського парламенту в 1908 році доктор Лонгин Цегельський був обраний заступником посла — львівського адвоката, доктора Генрика Ґабля. Вже після його смерті в 1909 році заступив на його місце як посол у парламенті. На виборах 1911 року д-р Л. Цегельський здобув мандат по Ярославській окрузі. У 1913 році його обрали послом до Галицького сейму від Бібрецького повіту. В австрійському парламенті став секретарем української парламентської репрезентації, активно працював у комісії закордонних справ. Як член цієї комісії їздив з дипломатичними місіями, зокрема в 1914 р. був у складі австро-угорської дипломатичної місії в Стамбулі, Софії, Бухаресті.

Коли загорівся вогонь світової війни, наш герой був членом усіх провідних українських організацій у Галичині — Головної української ради, Загальної української ради, Бойової управи УСС, Союзу визволення України. А на момент утворення першого галицького уряду 9 листопада 1918 року Доктор Лонгин Цегельський стає державним секретарем (міністром) внутрішніх справ ЗУНР.

Будучи людиною освіченою та з чіткою тверезою українською позицією, він написав спогади тих доленосних днів, коли український нарід розпочав боротьбу за право самовизначення. Як не дивно, його тодішні спомини є актуальними й донині. Ми наведемо тільки ключові цитати для кращого розуміння тих подій. 

«...Галицькі політики однодушно вважали придніпрянських українських соціалістів нездатними правити державою. Цієї думки були й галицькі радикали — не лише націонали. Тому Галицькі політичні лідери — за винятком хіба що д-ра Михайла Лозинського, Семена Вітика і ще декого — були тієї думки, що правління Гетьмана було одиноке, яке могло зорганізувати українську державу. Але знаючи, яка завзята аґітація йде проти Гетьмана з боку українських соціалістів та єврейсько-російських комуністів, та знаючи, як нещиро відносяться до нього всякі «малороси» з буржуазії, Галицькі лідери не вірили, що Гетьман вдержеться...» 

«...Ми бажали успіху Гетьманові та старались впливати на придніпрянських українських інтеліґентів-лідерів, щоб вони погодилися із Гетьманом, або бодай не робили заколоту чи повстань. З тією метою до Києва їздив двічі я (д-р Лонгин Цегельський), а по разові посли: проф. Олександер Колессаі проф. Степан Смаль-Стоцький. Та наші остороги були голосом «вопіющогово пустині». Також наша галицька преса, «Українське слово» і «Діло», остерігали Придніпрянців, що їх аґітація проти Гетьмана доведе молоду Українську Державу до упадку. Все це залишилося без успіху. Якесь революційне божевілля обхопило було придніпрянську, соціялістичну інтеліґенцію і вона перла нестримно до повстання. Не помагало, що Гетьман відкрив два українські університети, українську державну оперу й два українські театри в Києві, Академію Мистецтв, Академію Наук і т. д., що він явився в «Українському Клюбі» в Києві й твердо та торжествено заявив зібраним Українцям, що його одинокою метою є закріплення самостійної України. Не помогло, що він запропонував Галичан — Січових Стрільців — як свою ґвардію у Києві та що покликав до свого кабінету визначних українських діячів (Лизогуба, Стебницького, Слависького, Дорошенка, Василенка і т. д.). Не помогло, що Гетьман вимусив на кримських білоґвардійцях і Татарах, щоб Крим увійшов у склад України, а на Донцях, щоб вони проголосили самостійність Донщини, та що він поробив політичні й воєнні заходи прилучити Кубань до самостійної України...» (Сторінки 29-30).

«...Усе це разом спонукало наш уряд звернутися за поміччю до Гетьмана України — тим більше, що офіційний титул Гетьмана звучав характеристично: «Гетьман усієї України». Ми вважали наш край частиною України. Ми думали об’єднати Галичину й Буковину з Українською Державою, як звучала офіційна назва гетьманської України. Але клопоти зі Львовом і взагалі перші гарячкові дні після перевороту не дали змоги займатися справою нашого взаємовідношення з Києвом, що вимагала серійозної розваги. З цього приводу деякі критикомани закидали галицькій владі вузький галицький «сепаратизм», мовляв, галицькі політики «не хотіли лучитися» з великою Україною. Цікаве, що ті закиди підносили саме соціялісти, отже ті кола, що валили Гетьмана. Це не перешкоджувало їм лукаво обвинувачувати нас у «галицькому сепаратизмі». Взагалі тактика наших соціялістів була така демагогічна й лукава та брехлива, як тактика большевиків. Видно одні й другі одного поля ягоди...» (Сторінка 75).

«...Поза тим ми з серця бажали Гетьманові успіху, бо вірили, що він одинокий може ще доконати чогось позитивного на Великій Україні. Ми старалися впливати на його соціалістичних та республіканських опонентів, щоб вони погодились із Гетьманом та помогли йому (а бодай не перешкоджали!) будувати українську державу. 

Придніпрянську соціалістичну інтелеґенцію (Грушевського, Винниченка, Матроса, Микиту Шаповала, Ніконовського, Єфремова й інших) вважали ми до нездатного до позитивного державного будівництва. Одно, що їх було мало, друге — вони не мали ніякого впливу на збольшевичений міський пролетаріят, ані на міську російсько-єврейську інтеліґенцію. А третє — вони могли лиш бунтувати бідніше селянство та кидати демагогічні гасла, а не мали ніякого політичного досвіду (бо не було де його набрати) та не мали суспільної кляси, на яку могли спертися. Це були інтеліґентські доктринери, що висіли в повітрі, люди без ніякого змислу реальности. А це найнебезпечніший ґатунок людей у кожній у кожній молодій нації. І ще одне: їхні революційні гасла все нам заносили «міжнароднім братанням з братнім русскім робочим народом» — цебто федералізм лівого напрямку. А нам Галичанам, федералізм із Москвою у лівому напрямку був так само осоружний, як федералізм всякого іншого напрямку...» (Сторінки 76-77).

«...Згадане наше положення приневолювало нас звернутися до Гетьмана за поміччю, не пропонуючи поки що злуки Галичини з Україною. Ми були певні, що Гетьман поміч нам дасть, бо знали його ставлення до Галичан і до Галичини. У довірочних розмовах із гетьманськими політиками Гетьман кілька разів висловлював думку, що Галичани є надійним, державотворчим чинником, приймав Галичан сотками до державної служби, а Січових Стрільців (київських, під командою полковника Коновальця) приготовляв до ролі залоги столичного Києва. За Галичину — цебто за автономію української Галичини — Гетьман звів довгу й вперту дипломатичну боротьбу з Австрією. Все це ми знали та були певні Гетьманської допомоги» (Сторінка 78).

«Щодо самої помочі, то Гетьман дав: 10 міліонів в австрійських кронах, ескадру літаків, 2 панцирні автомобілі (броневики з вежами посередині й гарматками у вежі), батарею гавбиць, кілька вагонів амуніції, чобіт, кожухів тощо, та цілий загін Січових Стрільців із Білої Церкви, або й частину, якщо Січові Стрільці згодяться добровільно йти на Львів. Гетьман додав, що на видачу всього того вийдуть зараз, куди треба, довірочні накази з Гетьманської канцелярії. З Січовиками Стрільцями нехай д-р Назарук та інж. Шухевич говорять самі. Все те треба зробити так, наче б Січові Стрільці самі виїхали до Львова та ще й забрали зі собою, без дозволу, броневики, гавбиці і т. д. Щодо грошей, то їх виплатять Українсь-кий Державний Банк дрові Назарукові та інж. Шухевичеві. Наші делеґіти вийшли від Гетьмана захоплені. Львів урятований! Броневиками сфорсують польські барикади, гавбицями розіб’ють польські гнізда, а около 2 000 свіжих вояків із досвідом у вуличних боях зробить решту. Львів наш!..» (Сторінка 80).

Виходячи з вищевказаних уривків, ми можемо з упевненістю стверджувати, що уряд ЗУНР не сприймав соціалістичну Директорію, а підтримував український Гетьманат, ще ми можемо стверджувати, що міф, буцімто Скоропадський ненавидів Галичан, є абсолютною брехнею. На жаль, допомога з Києва прийшла запізно і не в повному обсязі, через те, що д-ра Назарука заагітував Винниченко до повстання проти Гетьмана. Самому Винниченку було глибоко байдуже на Львів та на Галичину, він манив соціалістичними утопічними ідеями, про що згадував Цегельський у наступному уривку:

«Начхать нам тепер на Львів і на галицький загумінок. На Київ нам дорога! А через Київ до Львова! Ходіть із нами робити народню революцію, а не в галицькій калабані бовтатись. Ми побудуємо соборну соціялістичну українську республіку, а всіх оцих Петрушевичів, Колессів та попів примусимо по-нашому танцювати. Сьогодні в світі час на революцію робочого народу, а ваша Галичина відстала від проґресу!» — фантазував Винниченко» (Сторінка 81).

Тільки через три місяці служби при Директорії у характері міністра преси й пропаґанди, д-р Назарук зрозумів, що накоїв, і покинув соціалістичну республіку. Через декілька років, вже на еміграції, визнавши свої помилки, він примкнув до гетьманського руху. До речі, вже на еміграції доктор Лонгин Цегельський активно підтримував Гетьманський рух та особливо сина Гетьмана Павла Гетьманича Данила. Сам пан Цегельський помер на еміграції, не покладаючи надії на відродження сильної Української держави. Після се-бе він залишив томи безцінних праць, які і через десятиліття будуть допомагати новим поколінням українського народу в побудові своєї держави.

Ми навели всього лише декілька цікавих уривків із книги пана Цегельського «Від леґенд до правди», а детальніше про історію кінця 1918-го року, зі спогадів пана Цегельського, ви можете ознайомитись самі, ці мемуари є у відкритому доступі.

Часопис «Гетьманат» https://t.me/Hetmanate