Встановлення Гетьманату Павла Скоропадського

Після взяття Києва 14 грудня1918 року армією Директорії гетьман Павло Скоропадський власноруч підписав указ про зречення влади і залишив місто. Повноваження склав і уряд на чолі із Сергієм Гербелем. Що таке власне цей гетьманат і в чому його плюси і мінуси порівняно з Центральною Радою? Спробуємо розібратися в цих питаннях.

29 квітня 1918 р. припинила своє існування Українська Народна Республіка. Державний переворот, здійснений організацією «Українська народна громада», привів до влади генерала Павла Скоропадського, якого того ж дня було оголошено гетьманом із диктаторськими повноваженнями. Так на сім із половиною місяців виникла очолювана ним Українська Держава у формі гетьманату. Утім, історики й досі сперечаються, які сили були визначальними в успіху гетьманського перевороту та в такому легкому падінні Центральної Ради. Тут варто насамперед з’ясувати і розвести у належні площини причинно-наслідкові аспекти. І одниміз перших питань у цій галузі є не стільки, чому державний переворот відбувся так легко, а, щонайменше, в кількохінших, предтечних «чому»: чому взагалі постала потреба у радикальній змінівлади та чому переворот став можливим? Відповідь на ці «чому», як правило, апріорі не може бути однозначною, але її вихідні складові кореняться здебільшого не в особі Павла Скоропадського, не в «підступах» консервативних (контрреволюційних чи буржуазних, як хотіли б їх назвати деякі сучасні адепти радянської історичної школи) кіл, не в більшовиках і навіть не в німецько-австрійському факторі, а в самій Центральній Раді чи, вірніше, — її провідниках.

Ще на світанку своєї історії (весна– літо 1917 р.) Центральна Рада формувалася із соціалістичних партій, організацій та спілок. В остаточному варіанті з 19 партій, представники яких перебували в її лавах, 17 мали виразне соціалістичне спрямування. До того ж система виборів до Центральної Ради не була загальнонародною (а отже — демократичною). Партії есерів та есдеків заздалегідь отримали (невідомо, з огляду на які пропорції делегування від населення) більшість місць. Буржуазно-демократичні, консервативні і ліберальні партії та організації не були допущені до участі у роботі Центральної Ради, а певні помірковані елементи просто витіснялися з неї. У такий спосіб, визначати УНР періоду центральної Ради як «парламентську за формою, демократичну за сутністю, соціалістичну за ідейною спрямованістю» — не зовсім правильно, а точніше зовсім неправильно. Крім того, соціалістичними провідниками УНР фактично було узурповано не лише політичну владу (а отже, і можливість впливів на соціально-економічні шляхи розвитку країни), а й саме поняття належності до українства, українського народу, права будь-якого громадянина брати участь у визначенні долі власної Батьківщини. Несоціалістичні партії та організації (навіть національного, проте поміркованого спрямування), середні й заможні верстви населення (т. зв. середній клас), національна буржуазія були викинуті на узбіччя націєтворчого та державно-політичного процесу. Більше того, на практиці селянство та робітництво, від імені яких творилася нова українська державність і будувався новий соціальний лад, також були позбавлені можливостей і важелів впливу на соціально-економічну політикув державі, а республікою керувала лише група інтелігентів-романтиків.

Уряд виявився неспроможним налагодити власну роботу. Насамперед завдяки зрадницькій діяльності Грушевського і Винниченка не було організовано жодних військових сил окрім місцевої міліції.

Крім того, багато людей, які не мали класової спорідненості з діячами ЦР, але були фахівцями своєї справи просто не допускалися до роботи в державних органах.

У такий спосіб, уже з перших місяців існування центральної Ради її лідерами було закладено під щойно збудований фундамент УНР міну вповільненої дії. Для примусово усунених від можливості брати участь у політичному житті держави і впливати на її соціально-економічний розвиток (чи, скажімо, хоча б скласти офіційно визнану опозицію) середніх та великих землевласників, дрібної і крупної буржуазії різного ідеологічного й політичного світогляду, яка усвідомлювала неможливість легальним шляхом (як опозиція) посісти політичну нішу в державі, цілком природним було прагнення здобути її силоміць. Параліч же влади та системна управлінська криза лише додавали наснаги тим, хто після українсько-більшовицької війни були вже не просто невдоволені Центральною Радою, а вважали її нездатною до політичного керівництва державою. Таке становище логічно почало зближувати між собою ці різні, але однаково незадоволені кола, які розпочали процес власної структуризації та консолідації. Так, у країні виникла ще й глибока системна політична криза.

Остаточну ж крапку у долі УНР, репрезентованій Центральною Радою, поставила криза економічна. Не спромігшись опанувати ситуацію (чи хоча б у якийсь спосіб поліпшити її), українська соціалістична влада втратила лояльність робітництва (саме лояльність, а не підтримку, адже її практично не мала), залізничників (що обслуговували важливу не лише з торговельно-економічного, а й з військово-стратегічного боку галузь), які понад чотири місяці не бачили зарплатні, протестними страйками паралізувавши країну. І, врешті, в підтримці Центральній Раді відмовили ті, кого вона вважала за свою соціальну базу, які були для неї взірцем українства — селяни. Село, унаслідок бездіяльності уряду УНР кинуте напризволяще, не пробачило Центральній Раді невирішеності земельного питання. Безземельні селяни почали на власний розсуд «господарювати», а дрібні хлібороби — самоорганізовуватися, щоб вижити, проте й ті, й інші вже не вважали Центральну Раду за «свою» владу. Відсутність же армії і зовсім залишила УНР беззахисною як перед внутрішніми, так і зовнішніми загрозами.

Ані німці, ані австро-угорці навесні 1918 р. не могли дозволити собі втягнутися в таку авантюру, як ліквідація української державності, але й змиритися з існуванням Центральної Ради теж уже були неспроможні. Відтак з’явилася ідея зробити ставку на людину, яка б здатна була не лише очолити збережену українську державу, сформувати дієвий несоціалістичний уряд і певною мірою об’єднати навколо себе більшу частину українського населення та партій із різною спрямованістю, але й здійснити такий переворот. Загальний задум щодо його плану й технології виник у начальника німецької військової контррозвідки та поліції майора генерального штабу Ґассе. Він же й узявся за втілення його на практиці. Саме генерал Павло Скоропадський і став такою особою.

Генерал П. Скоропадський походив із гетьманського роду, був аристократом-багатієм, не сповідуючи соціалістичних поглядів і не маючи власної міцної політичної партії, проте здобув прихильників серед частини військовиків та заможних верств суспільства, почав формувати навколо себе помірковану праву організацію й, за характеристикою багатьох людей, які його знали, був слабовольною, проте досить честолюбною людиною. Як відомий бойовий генерал двох воєн (російсько-японської та Першої світової) він мав бути позитивно сприйнятий російським офіцерством, а як українізатор 34-го армійського корпусу — українськими старшинами. Зовсім нещодавні події 1917 р., коли П. Скоропадський зі своїм 1-м Українським (колишнім 34-м) корпусом перейшов під юрисдикцію Генерального секретаріату військових справ і врятував від повалення збільшовиченими загонами Є. Бош Центральну Раду, як і його призначення командувачем військ УНР на Правобережжі, повинні були примирити з його владою не лише українські патріотичні кола, а й поміркованих соціалістичних діячів, що були членами тієї ж Центральної Ради. Ці його кроки мали вказувати на те, що він був не просто лояльним, а прибічником української державності й позитивно сприймав соціальні реформи, навіть якщо не поділяв їхнього радикалізму. П. Скоропадський був отаманом Вільного козацтва, основу якого становили дрібні та середні хлібороби, а отже, і цей прошарок населення (до того ж — озброєного) мав не лише позитивно сприйняти його як нового керівника держави, а й підтримати у провінції. І, нарешті, як людина військова, з бойовим досвідом, він викликав повагу в окупаційного командування та втілював надії народу на припинення анархії у країні, а загалом — сподівання на спроможність встановлення ладу та початок відновлення нормального життя. До того ж, у розпорядженні генерала П. Скоропадського була власна організація — Українська народна громада (УНГ).

Слід зазначити, що УНГ мала чітку програму розвитку Української Держави, на відміну від тої ж таки Центральної Ради.

Також німецька адміністрація підтримала Скоропадського у зв’язку з неспроможністю ЦР виконати умови Берестейського Договору, в якому одним із основних пунктів було забезпечення німців зерном в обмін на військову підтримку української державності.

25 квітня 1918 р. Г. Айхгорн видав наказ про запровадження в Україні німецьких військово-польових судів, який фактично визначав фіктивне становище українського уряду на власній території. Формальним приводом для такого рішення став арешт (а по суті викрадення) 24 квітня 1918 р. від імені до того часу нікому невідомої організації під назвою Комітет порятунку України, члена торговельно-економічної комісії УНР і впливового банкіра А. Доброго, який тісно співпрацював із німецькими партнерами. Командування групи армій «Київ» висунуло керівництву УНР ультиматум — протягом 24 годин розслідувати справу А. Доброго та покарати винних. Природно, що така вимога не могла бути виконана і це добре розумів німецький штаб. А вже наступного дня Г. Айхгорн оприлюднив свій наказ про запровадження в Україні німецьких військово-польових судів, заборону будь-яких мітингів і зборів та обмеження свободи слова й друку. Суть же цього резонансного інциденту з А. Добрим, який мав для уряду УНР фатальні наслідки, полягала в наступному. Розчарувавшись у здатності есерівського уряду В. Голубовича виконати умови договору з постачання продовольства й третини військових запасів, а також в організації внутрішньої охорони ладу, на яку німці змушені були витрачати власні сили, вони вирішили діяти іншим способом, увійшовши у згоду з банками, найголовніше міжнародним, який в особі свого директора-розпорядника єврея А. Доброго за певну комісійну винагороду взявся скуповувати нібито для себе продовольство у населення. Справа йшла успішно. А. Добрий, який чудово знав місцеві умови й, походячи з дрібних маклерів, ще до світової війни став директором-розпорядником одного з найбільших київських банків, який провадив операції з цукром і зерном, легко встановив належну організацію скупки харчів, які потім почали надходити в розпорядження німецького командування.

29 квітня 1918 року на З’їзді українських хліборобів Павла Скоропадського було обрано гетьманом України. Німці, під приводом недопущення народних безладів у місці розташування їхнього вищого командування, заблокували січових стрільців у казармах, а їхні окремі групи, що опинилися на вулиці, затримували й роззброювали. Тим часом підрозділи гетьманців заходилися перебирати контроль над адміністративними й урядовими установами та арештовувати членів уряду, хоч більшість із них уже встигли сховатися. Безпосередньою акцією захоплення державних та адміністративних будівель Києва командував генерал В. Дашкевич-Горбацький, а окремими підрозділами — полковники Сахно-Устимович, Глинський, Каракуца, підполковник Бенецький, капітан Богданович та інші офіцери. До всіх українських частин було надіслано агітаторів. До вечора 29 квітня було взято під повний контроль більшу частину установ, однак найважливіші ще залишалися непідконтрольними заколотникам. Після засідання Центральної Ради загін гетьманців захопив її будинок — приміщення Педагогічного музею. Не обійшлося й без втрат. Охоронці Центральної Ради — січові стрільці — відкрили вогонь, при цьому було вбито трьох старшин-заколотників. Надалі ж переворот тривав без жертв. Німецькі війська при цьому зберігали нейтралітет, але, як справедливо зазначав П. Скоропадський, «очевидно готові були втрутитися, коли б на вулицях виникли більші розрухи». До другої години ночі з 29 на 30 квітня було захоплено елітарний район у Липках, військове і Міністерство внутрішніх справ УНР, а також Державний банк, охорону якого нейтралізував загін полковника О. Сахна-Устимовича. Тоді ж на бік заколотників перейшли начальник штабу Центральної Ради полковник О. Сливинський та кавалерійський відділ на чолі з полковником М. Аркасом. Надалі було захоплено будинок генерал-губернаторів Києва й Маріїнський палац.

Отже, чи відбувся факт державного військового перевороту? Безперечно. Військовий переворот — це завжди державний переворот, оскільки при цьому відбувається незаконна зміна суб’єктів державної влади. Щодо генерала П. Скоропадського, то він справді вдався до заздалегідь спланованих силових заходів (за попередньої домовленості з німецьким командуванням) із метою зміни наявного в країні політичного (від революційної демократії до одноосібної диктатури) та соціально-економічного (від націоналізації, соціалізму і побудови безкласового суспільства до капіталізму й відновлення поділу суспільства на класи) ладу та повалення цивільного режиму (від соціалістичного парламентаризму і народної міліції до опори у диктаторському правлінні на власні воєнізовані підрозділи й поліцейську службу та збройні сили іноземних держав).

Аналізуючи тогочасні події мимоволі приходиш до висновку про правильність цього кроку і про його неминучість, адже хтось повинен був покінчити з безладом тих часів. Ба більше, мені здається, якби це не був Скоропадський, то неодмінно хтось інший узявся б за таку ж роль. І не його вина, що все закінчилося крахом — за тогочасного розкладу політичних чинників іншого вже й не могло бути. От якби це сталося трішки раніше...