Повстання в’язнів Холодного Яру

100 років тому, 9 лютого 1923 року у Лук’янівській тюрмі у Києві сталося повстання в’язнів з Холодного Яру. Ця подія, безумовно, є цікавим прикладом українського опору радянській владі, бо у 1923 р. радянська влада вже, на жаль, закріпилася на більшій частині України. Опір селянських повстань було придушено. Але одним із найсильніших осередків таких повстань був район Холодного Яру. 

Тут варто нагадати, що урочище Холодний Яр розташоване на території двох сучасних районів Черкаської області — Чигиринського та Кам’янського. В урочищі велика кількість глибоких балок з крутими схилами. Найглибша і найдовша балка називається Холодним Яром. Від неї і пішла назва для всього району.

Саме Холодний Яр у XVIII ст. був одним із центрів гайдамаччини. Тут починалася Коліївщина.

Так звана Холодноярська республіка охоплювала межі Чигиринського повіту Київської губернії. Її центром був Свято-Троїцький Мотронинський монастир в урочищі Холодний Яр. Разом із холодноярцями діяли й повстанці Чорного Лісу (Цвітненська волость Чигиринського повіту).

Як писав український письменник, дослідник історії Холодного Яру Ю. Горліс-Горський: «Повстанча боротьба в околицях Холодного Яру відрізнялася від тієї ж боротьби в інших місцевостях організаційним ладом та свідомістю цілі — визволення України в широких масах. В інших районах повстання спалахували, переважно, стихійно, коли товариші починали через міру обдирати селян. Здавалося, вернулися давні козацькі часи, коли кожний хлібороб був озброєний і завжди готовий до бою».

У 1918-22 рр. Мотронинський монастир став осередком повстанського руху проти німців, білогвардійців та червоногвардійців, який очолювали брати Чучупаки.

Спочатку жителями с. Мельники було створено загін самооборони Мотронинського монастиря. До складу загону входило 22 особи.

У 1919 р. загін перетворився на полк. Під час окупації України денікінцями полк брав участь у їхньому вигнанні із Черкас. Чисельність полку досягала 2 000 осіб.

Згодом утворилася Холодноярська республіка, яка охоплювала 25 навколишніх сіл та мала 15-тисячну селянську армію.

Після загибелі В. Чучупаки Холодноярську республіку очолив його заступник І. Деркач. Він керував холодноярцями під час повстання весни-осені 1920 р.

Загибель Холодноярської республіки 

Після перемоги над білогвардійцями й армією Н. Махна та завершення війни з поляками, більшовики зосередили свої зусилля на придушенні холодноярців. Крім суто військових операцій більшовики також застосовували роботу спецслужб, які мали зруйнувати опір.

4-7 серпня 1921 року чекістам вдалося вмовити частину отаманів Холодного Яру добровільно скласти зброю. На «амністію» піддалися понад 20 отаманів. Потім вони звернулися з листом до інших повстанців із закликом перейти на бік «української радянської влади». Врешті-решт, Холодноярська республіка проіснувала до 1922 р.

29 вересня 1922 р. чекісти заманили деяких отаманів на псевдозбори у Звенигородці. Їх скликали нібито для підготовки всеукраїнського повстання. Там багатьох отаманів і заарештували.

2 лютого 1923 р. надзвичайна сесія Київського губернського ревтрибуналу засудила групу повстанців до розстрілу із конфіскацією майна. Засуджених до смертної кари утримували в Лук’янівській в’язниці Києва.

Лук’янівська в’язниця працювала у Києві ще з середини ХІХ ст. На час вступу до Києва більшовиків у 1920 р. приміщення в’язниці були порожніми. Однак уже через кілька діб тюрма знову почала працювати. Зокрема, 1925 р. у ній утримувалися 2173 в’язні. Через переповненість тюрми у кожній камері було по 10-20 людей.

Виступ приречених. Вранці 9 лютого 1923 р. засуджені до розстрілу холодноярці підняли повстання. Шансів перемогти було мало, але засуджені до смертної кари не мали іншого виходу. Повстанці заволоділи револьвером охоронця і захопили 14 рушниць в канцелярії тюрми.

Зберігся рапорт начальника Лук’янівської в’язниці Ріхтера, складений 10 лютого 1923 року, який описує повстання холодноярців. За його словами, о 8:30 9 лютого внутрішній караул подав уранішній окріп в камеру № 1, де перебувало 14 людей, засуджених до найвищої міри покарання. Вирвавши з рук караульного окріп, один заарештований облив ним червоноармійця, заволодів його револьвером і вибіг з камери.

У цей час інші заарештовані теж вибігли в коридор, а звідти в канцелярію, де відкрили стрілянину з верхнього і нижнього поверху. Директор тюрми Ріхтер прибув на місце подій і віддав наказ розстрілювати заарештованих при першій же спробі до втечі.

Двоє заарештованих через верхні вікна проникли в двір тюрми і почали тікати, але були вбиті охороною. В результаті бою було вбито одного червоноармійця та трьох поранено. Також був поранений наглядач тюрми.

У бою, який тривав чотири години, загинуло 38 повстанців. Серед них були отамани Холодного Яру і Чорного лісу, старшини армії УНР, козаки-холодноярці, сотники корпусу Січових стрільців, які були з Галичини.

Зараз невідомо, де були поховані загиблі повстанці. Художній опис цих подій зберігся в історичному романі Ю. Горліс-Горського «Холодний Яр». У романі автор вважав, що холодноярців поховали в районі Лисої гори (поблизу станції метро «Видубичі») або на Собачій тропі (район Печерського узвозу і вулиці Мечникова). Але підтверджень саме таким версіям, на жаль, немає...

Борці Холодного Яру стали символом нескореності та величі українського духу. Окупанти не врахували, що знищуючи людей, вони не знищать ідею. Подвиги холодноярців надихають нові покоління на боротьбу проти поневолювачів. Тому зараз, коли сучасний націоналіст повторює: «5. Пімсти смерть Великих Лицарів», без сумніву у свідомості лунають гасла тих, хто перед смертю сказав: «Хай живе Україна».