Народ та інтелігенція

Латинське дієслово «intellego» має значення відчувати, підмічати та мислити. Власне «intellegentia» (інтелігенція) означає розуміти та сприймати. Це поняття не має однозначного тлумачення і розтікається між міфологізованим уявленням про інтелігента як римського легіонера, якому нічого не треба пояснювати на полі бою, до радянської людини розумової праці, нездатної дати собі ради в побуті.  

Розвал СРСР та поява національних держав змінили уявлення про інтелігента ближче до освіченої особи, здатної розуміти потреби і відчувати переживання інших. Проте слово «інтелігент» не прижилося і замість нього увійшло в ужиток «публічний інтелектуал». 

Вважається, що інтелектуал — це не просто той, хто насмілився вийти з академічного середовища під об’єктиви телекамер, але й здатний приймати великі виклики, даючи на них сміливі відповіді. Іншими словами — це людина, яка не минає правди. І якщо прийняти за аргумент радянське походження слова «інтелігент», то можна перейти на публічного інтелектуала. Тільки проблема в тому, що ми пропускаємо найголовніше — все, що робить інтелігент/публічний інтелектуал, робиться не для себе і не заради кар’єрного зростання. Все це робиться жертовно і для народу.

Першого січня, коли в Україні відзначали 114-у річницю з дня народження Степана Бандери, до прем’єрміністра Шмигаля зателефонував прем’єр-міністр Польщі Матеуш Моравецький і попросив зняти допис про борця за українську незалежність, опублікований у соцмережах від Верховної Ради. Незважаючи на те, що допис прикрашав фото самого головнокомандувача ЗСУ генерала Валерія Залужного, за плечима якого проглядався портрет провідника УПА, пост зняли. І тут, здавалося, саме час проявити себе українським публічним інтелектуалам, які мали б допомогти уряду публікаціями у світових ЗМІ, натякнувши полякам, що це не просто некоректно вказувати чужій країні, чиї дні народження святкувати, але й пояснити, що Валерій Залужний під портретом Бандери— це гарантія того, що лінія фронту проходитиме в Бахмуті. Тоді як Залужний під портретом Булгакова чи на фоні букету жоржин — це стовідсоткова гарантія, що лінія фронту проходитиме десь біля Перемишля.

Данило Яневський

Інтелектуал в Україні, звичайно, знайшовся в особі історика Ярослава Грицака, який дав матеріали та коментарі для французької газети Le Monde, на основі яких 7 та 8 січня були опубліковані два неоднозначні тексти, присвячені українським націоналістам і Степану Бандері. Чого варті лише назви цих статей: «Війна в Україні: міф Бандери та реальність нацистського колаборанта» та «Степан Бандера, український антигерой, глорифікований після російської агресії».

Звичайно, Ярослав Грицак стверджує, що французька газета перекрутила його слова і не узгодила цитати, а він просто понадіявся на те, що газета з репутацією зважатиме на важливість точності думок експерта, з яким спілкується. Але всі також добре знають репутацію Грицака і не вважають випадковим вибір ним як теми, так і видання для публікації. 

Колега пана Грицака по цеху, публічний інтелектуал та за сумісництвом історик, Данило Яневський, відомий своїм «пролиттям світла» на постать Бандери із загальними багаторічними намаганнями переконати українців у неправильності обраних ними історичних персон, пішов ще далі. Яневський не просто критикує Петлюру та Директорію, звинувачуючи їх у лівацтві, він звинувачує українське селянство періоду 1919-1932 років у сприянні російським окупантам та нав’язує відповідальність за колективізацію, Голодомор, репресії і навіть порушує питання непокараного соціоциду, який українські селяни здійснювали проти власників землі одразу після вигнання з України Павла Скоропадського. Володимир Зеленський, якого Яневський порівнює з генієм гетьмана Скоропадського, запровадженим ринком землі, треба розуміти, має відновити справедливість і врегулювати земельне питання, поставивши на місце нащадків селюківліваків. 

Безперечно, позиція Грицака та Яневського не залишається непоміченою, тільки ось реакція протилежної сторони в особі того ж Михальчишина чи Фаріон коливаються між звинуваченнями у державній зраді з пропозиціями задіяти СБУ від першого до екзальтованих випадів від другої. Тоді як потрібно говорити просто, але вичерпно, і це завдання інтелектуала. 

Потрібно сказати, що національновизвольний рух — це відстоювання свого. Своє може бути примітивним і навіть неправильним, але кожна людина і кожний народ має право на власне життя і мусить торувати свій шлях, а не жити чуже життя та прямувати чужими дороговказами. Методи і способи ведення боротьби є другорядними, а етична оцінка подій минулого моральними категоріями теперішнього є некоректною. 

Також, очевидно, давно пора підсвітити якесь хворобливе бажання дискредитувати бодай когось з історичних постатей, чи то Бандеру, чи то Петлюру, чи то разом узятих. І це завдання українських інтелектуалів сказати, що українець ніколи не випинатиме Скоропадського, втоптуючи у багно інших, тим більше українець ніколи не звинуватить українського селянина у соціоциді, колективізації та геноциді українського народу.  

Підсумовуючи роздуми навколо певних інтелігентів/інтелектуалів, є всі підстави вважати, що ми маємо справу з допоки неописаним феноменом антиукраїнської діяльності, яку ми звикли ототожнювати або з Євгеном Мураєвим, або з Віктором Медведчуком. Але сьогодні антиукраїнська діяльність не ведеться ані російською мовою, ані в інтересах кремля. Навіть більше — вона є антиросійською. Тільки антиросійськість не означає  проукраїнськість. Наприклад, Зеленський перебуває в антиросійському дискурсі, але займається антиукраїнською діяльністю. 

Ярослав Грицак

Отже, сьогодні антиукраїнська діяльність може успішно вестися українською мовою проти путіна і проти росії. І ведеться вона переважно представниками так званої української політичної нації проти українського народу — ось проти тієї некошеної або нестриженої у газон трави, як каже Ярослав Грицак, яка тут виросла у природний спосіб, а не насіяна з імпортного пакету, купленого десь в «Епіцентрі». 

До слова, метафора некошеної трави могла виникнути у голові інтелектуала, який розглядає себе, як щось вище за природне, а природне, як щось недосконале. Інтелектуала, який не помічає, що джерелом влади в усіх країнах є народ, а не політична нація. Народ, у його розумінні, це не спільнота, об’єднана єдиним універсальним чи спільною метафізикою, а плем’я, яке несвідомо реалізує програму мітозів, поїдаючи поживний субстрат. І щоб перевести це плем’я на вищій рівень свідомості, його треба «підстригти», тобто організувати на реалізацію ментальної химери, що називається модним словом «візія» і формується, звичайно, публічними інтелектуалами. Колись візією було царство небесне, потім комунізм, а зараз безпека та комфорт, які забезпечують держава-сервіс та політики-менеджери. 

А розуміння народу не є сталою категорією і залежить від світогляду еліт. Звідси, до речі, витікає і ставлення до демократії. Не випадково той таки Данило Яневський вважає демократію злом. Право голосу у його світогляді має лише той, хто платить податки. Тоді як демократія — це «голос серця». Ідея демократії полягає у тому, щоб не запитати експертної думки чи заробити на праві голосу, а перевірити ідеї політиків почуттями народу. І якби не почуття народів Європи, США, Канади, то ми б ніколи не отримали зброї від Блінкена, Салівана, Шольца та Макрона, тобто від тих, хто стриже траву у газон.

Війна — це не лише біль і втрати, —це вимога переосмислити просте і складне.

Автор: Анатолій Якименко —мислитель, медичний експерт, автор ютуб-каналу TRIGGER MMA (https://bit.ly/3mLZ437).