НАШ ГОРДИЙ ЗЛЕТ, ВІДРОДЖЕННЯ ОСТАННЄ НЕ ЗУПИНИТИ Й КРОВ’Ю НЕ ЗАЛИТЬ!
Я пишу ці рядки пообідньої пори у п’ятницю 19 серпня 2022 року.
Буяє розкішне київське літо. Глибокі, взолочені ледь прив’ялим сонцем небеса створюють довершену ілюзію миру і спокою. Витончена пора для віршів, роздумів і мудрих передбачень.
Цьогоріч на Спаса світ пахне яблуками, медом і… війною. Вона точиться вже кілька століть, понад вісім років і 177-й день. Війна за Волю Бути Україною.
Ті, хто не пролив за неї ні краплі власної крові, наввипередки «вангують» то швидку перемогу, то тривалу й виснажливу битву. Рають обивателеві то готувати празникові шати, то віднова пакувати валізи. Хтось із вибульців мізкує, у яких виріях залишитися ліпше (безпечніш, а чи й вигідніш). Інші – повертаються, наче зранені лелеки, не відаючи, що там і як у рідному гнізді. Адже навіть якщо те гніздо і вціліло – і воно, і ми в ньому вже ніколи не станемо довоєнними…
Тим часом поет Іван Низовий, сам-один серед луганського цвинтаря, мов серед пустелі, затято боронить свою Україну, що її «окраденою збудили». І волання його безгучно протинає Царство Небесне і земне…
Ви помітили? – час війни наскрізно пойнятий Божими знаками, позначками, натяками. Чи, може, наші вуха, очі й серця тепер загостреніше їх сприймають?
Мій друг Іван Низовий, видається, і сам був таким Божим знаком. Лише от мало хто усвідомлював з усією серйозністю його пророцтва й передбачення. Коби з десяток років тому Господь не сказав йому: «Гайда!» – нині, може, ми знали б навіть, коли виглядати Перемогу…
Зрештою, Йван говорив нам і двадцять, і тридцять років тому не лише звідки насуне біда-навала, а й як їй запобігти чи, принаймні, постати супроти неї згуртованішими, озброєнішими, потужнішими на духу. Говорив часом іронічно (ну, і загал сприймав майже як жарт):
Ми й нині щедрі,
Як були,
Без міри і без меж:
І флот, і море віддали,
І Севастополь теж.
І Крим невдовзі віддамо
(Нічого ж нам не жаль!) –
На нього ж ласиться, само
Собою, брат-москаль. (1995 р.)
Дослухалися, вчитувалися, брали на карб? Та де! Вже й коли калатав у всі дзвони, сприймали заледве не як божевільного на церковній вежі, який баламкає, коли не те що вогню, а й диму не видко:
Вони вже ідуть – «демократи» російські –
Без роздумів зайвих і слів,
Вони ж бо по-братськи,
Вони ж бо по-свійськи,
Вони ж бо смертельно обнімуть хохлів!
А ми у своєму нерідному домі,
В голодній судомі й тремтінні колін,
На Схід позираєм,
Іще не свідомі
Того,
Що гряде із московських сторін. (1994 р.)
Та що там дзвони – він, мов навіжений, штурхав зо всіх сил те оспале поспільство:
Нас нічого біда не навчила…
Все співаємо «Ще не вмерла…»,
А в тумані чорніє нова вже могила –
Рукотворна Говерла.
Грабарі вже лаштують лопати,
А багнети – давно готові
Українські серця протинати, щоб взнати
Колір нашої крові. (1993 р.)
За двадцять сім днів до початку масштабного російського вторгнення, попри двадцять вісім попереджень світових держав, наші владці впритул не побачили загрози. За двадцять сім років до трагедій Бучі, Ворзеля, Ірпеня – у грудні 1995-го – поет Іван Низовий знав, де і як це буде:
…А не обійдеться без бою,
Без «братовбивчого» ножа –
Лежати нам не під Москвою,
Під рідним Києвом лежать… (1995 р.)
Поетові, поза сумнівом, за свого життя довелося не раз чути сентенції на кшталт: «За що ви так про росіян? Це ж наші брати!». Коли російський чобіт топтав нашу рідну Луганщину, земляки переважно охітніше сприймали лукаве: «Іх там нєт», аніж сувору правду про інтервенцію. Крізь вибухи та скреготання ворожих траків нашими містами й містечками й зараз можна почути недоладне: «За що вони так з нами? Ми ж були браттями!».
У поезіях Низового немає нічого про Авеля і Каїна. Бо він завжди знав і стверджував на повен голос: ніколи українець не був, не є й не буде ріднею росіянинові. Ні генетично, ні ментально, ні світоглядно.
Як знав і те, що у війні проти України російська орда, крім «Градів» і танків, озброєна облудною псевдометою «захистити своїх», тобто – російськомовних. Тих, кого невдовзі орки тисячами вбиватимуть у Мелітополі й Бердянську, Маріуполі й Сєвєродонецьку.
Невеличкий відступ: у Бучі в березні 2022-го, під час окупації, російські нелюди чинили страшні звірства проти цивільного населення. Місцеві мешканці, які не встигли втекти, переховувалися у підвалах і погребах мало не місяць. Важко уявити жах, який раз у раз охоплював людей, коли іззовні лунала мова окупантів. І от одного дня, замість московських матюків і диких вигуків, змучені, налякані, голодні, відрізані від світу жінки, старенькі, діти почули: «Є хто живий? Виходьте, людоньки!». Й напівживі людоньки видибали на світ Божий і ставали на коліна: «Свої!».
Отже, мова не просто має значення. Вона – найцінніша світоглядна ознака, яка відрізняє своїх, рідних, від чужих – загарбників. Зрікаючись цієї ознаки – мови пращурів, матері, батька – людина прирікає себе на погибель, зокрема, як бачите, й фізичну. А народ – на рабство і скніння на загумінках історії.
Тому Іван Низовий у відчаї кидає в обличчя недорікам-«какаяразніца» свої гіркі інвективи:
А ми – до мачухи-Москви...
Таж ні, не ми, а ви,
«Раби, підніжки, грязь Москви»,
З-під київської булави
Повзете до Москви!
Вас розплодилось на землі,
Мов гадів у багні:
На все своє нещадно злі,
Напівхохли, чвертьмоскалі,
Перевертні страшні! (1995 р.)
Невипадково поет цитує оте Шевченкове: «Раби, подножки, грязь Москви!». Бо ж води спливло немало, а «малоросійство», «хохляцтво», що в’їлось у мізки й кістки, досі стає на заваді поступові, приваблює загарбника й загрожує самому існуванню Нації. Тож і невипадково Низовий закликає:
хохляндіє відновлена руїно
свідомості й традицій вікових
відчуй нарешті в м'язах вузлових
священний біль
що зветься – Україна! (1996 р.)
Іван Низовий отим священним болем передчував, що росія піде війною, щоб загарбати Україну і знищити українців. Що війна буде страшною, кривавою, виплеканою в гарячкових мареннях люду, тяжко хворого на комплекс меншовартості.
Але передчував він і те, що Україну боронитимуть найкращі, найзвитяжніші, найсправжніші українці та українки. До такої звитяги й жертовності поет, як зараз часто говорять, мотивував свідоме українство:
Мета одна:
змести і відомстити,
і новий храм возвести на крові,
й самих себе первісно возлюбити… (2006 р.)
Скажу більше – Іван готував до жертовного чину в ім’я України власного єдиного онука:
Зростай, мій Богданчику,
Будь незалежним і гордим,
І знай:
Не корилась одвіку
вкраїнська земля
Ні гунам,
ні половцям,
ні Чингізхановим ордам,
Ні п’яним від крові й сивушних парів
Москалям!
В ній затишно спиться
прапращурам нашим,
Богданку,
Під сонцем правічним
на синім та жовтому тлі;
Нетлінні в майбутнім
Останки
Прапращурів наших –
Міцна арматура землі! (2001 р.)
Всотавши дідову науку, нині Богдан Низовий – у лавах захисників України. Він – один із тих крицевих воїнів, якими захоплюється цілий світ. І захоплено шукає відповіді, у чому таїна того незборимого натхнення, що веде їх у праведний бій, до святої Перемоги.
Відповідь має поет із козацького роду Низових та Великородів.
Натхнення – від рідного краю, отчої землі. Від коріння, яке тримає до неба яблуню в батьківськім саду і не дає впасти людині на полі битви. Від славетної нашої історії, від усвідомлення себе частинкою Всесвіту на ім’я Україна.
Низовий говорить доньці Лесі :
…Знай:
Мови кращої в світі нема!
По-вкраїнськи сонях цвіте.
У верби – українська журба.
А Ісуса обличчя святе –
Не вкраїнське хіба?! (2003 р.)
Образ українця за одвічним плугом у Низового виростає до епохального, вселенського символу Оратая, Годувальника:
За овидом заобрійним, за пругом
напруженим до краю, мов струна,
мій дід Великород іде за плугом,
і борозна два полюси єдна… (2010 р.)
Тож цілком природньо, що у лиху годину ворожої навали так само постає донебесний, вселенський образ українця – Захисника:
Здіймаюся над степом,
Над своїм
Закляттям, забуттям, бурлакуванням,
І всупереч усім пророкуванням
Над степом голос мій –
Неначе грім!
Я від коня та шаблі не одвик –
То лиш моєму недругу здається,
Що я одвик,
Що я для степу зник,
Що голос мій над степом не зів’ється… (1995 р.)
Любий читачу, інакше й бути не могло: розмисли над рукописом вибраних поезій Івана Низового постали на тлі війни. Не лише тому, що ця клята війна сама, поза нашою волею, постала над нашим українським світом. І не лише тому, що Іван своїм унікальним даром прозирнув її крізь товщу літ. Насамперед – тому, що з усією життєствердною силою свого таланту поет передбачив нашу Перемогу й кожним серцебиттям її утверджував.
Тож ця книга Івана Низового – безцінний дар усім нам, хто любить Україну, воює за неї, працює заради неї, вірить у неї й прагне її Перемоги:
Все прахом стане, що на нас повстане
Оружно – наш чорнозем збагатить.
Наш гордий злет,
Відродження останнє
Не зупинити й кров'ю не залить! (1993 р.)
Так, читачу, точиться війна, де на кону – без перебільшень і патосу – життя кожної й кожного з нас і життя України. Тому для кожного й кожної з нас – десь у своїх надхмарних далечах – мій друг Іван Низовий, умившись у неземних садах пречистою росою, знов і знову повторює свою нетлінну і вічну Вранішню Молитву:
Праведний Боже наш, ти, що єси
На небесах, опустися на землю:
Я твоє нове пришестя приємлю
Навіть тоді, як відмовляться всі
Від України-Руси. По росі,
Боже, пройдися. Візьми Україну –
Рай неземний – під небесну раїну,
Де Україна цвістиме в красі…
Про автора: Олена Бондаренко – письменниця, журналістка, українка.
Фотографії надані донькою героя матеріалу – Лесею Низовою.