Фортеця Загорів. Бій УПА проти нацистських окупантів у вересні 1943 року

Від весни 1943 року на Волині швидко зростав український повстанський рух. Відділи УПА нападали на гарнізони, поліційні пости та господарські об’єкти окупаційної адміністрації, перехоплювали зброю, порушували комунікації. За даними, які наводить Український інститут національної пам’яті (УІНП), лише протягом липня повстанці здійснили 295 нападів на німецькі опорні пункти, а в серпні – 391. У червні в кількох районах Волині – зокрема в Турійську, Мацеєві, Голобах, Селищі та Шацьку – німецька адміністрація була витіснена, а її місце зайняли структури українського повстанського руху. Це, звісно, не означало, що Волинь перетворилася на звільнену територію. Міста, великі вузли комунікацій і головні дороги залишалися під контролем окупаційної влади. Але між ними розширювався простір, у якому німецька присутність уже не була беззаперечною. Саме тому Волинь стала ареною великих антипартизанських операцій. Проти УПА та інших сил опору німецьке командування залучало поліційні формування, частини СС, жандармерію, бронетехніку й авіацію. У серпні–вересні 1943 року вищий керівник СС і поліції в Україні Ганс-Адольф Прюцманн організував новий наступ проти повстанського руху на Південній Волині. Але війна тут мала власну, складнішу геометрію. Німецький фронт ще стояв далеко на сході, але нависала ще одна перспектива: за відступаючим вермахтом ішла червона армія, а отже, для українського визвольного руху боротьба проти німецької окупації відбувалася не в очікуванні миру, а перед новим зіткненням з москвою. У той вузол обставин і потрапила невелика чота особливого призначення УПА під командуванням бунчужного Антона Марценюка на псевдо Береза. Напередодні бійці повернулися з рейду на Закерзоння і отримали нове завдання. 44 бійці, більшість з яких уже мала бойовий досвід і вміла поводитися зі зброєю. Озброєння чоти складалося зі стрілецької зброї, трьох ручних кулеметів, станкового «Максима», легкого міномета та ручних гранат. І якщо для маневреного повстанського підрозділу цього було достатньо, то для фронтального бою з регулярними силами противника – ні. Тому, коли ситуація почала розвиватися несприятливо, вирішальним чинником стала не кількість багнетів, а місцевість.
Загорівський монастир Різдва Пресвятої Богородиці стояв на підвищенні поблизу села Новий Загорів. Його історія сягала XVI століття, а старі муровані споруди, дзвіниця та глибокі підземелля, хоча й не створювалися для війни, у воєнних умовах могли виконати роль імпровізованої фортеці. Для невеликого загону повстанців це означало можливість скоротити фронт оборони, використати кулеметні позиції й пережити обстріл, від якого у відкритому полі не було б порятунку. За однією з реконструкцій, чота увійшла до Нового Загорова 8 вересня; інша датує її прибуття вечором 10 вересня. Ця розбіжність не змінює головного: повстанський підрозділ був виявлений, і німецьке командування почало концентрувати проти нього сили. На першому етапі проти 44 повстанців виступив загін чисельністю приблизно 400 осіб – рота німецької жандармерії, рота донських козаків на німецькій службі та поліцейська рота, сформована з фольксдойчів (етнічних німців без німецького громадянства). Перша атака виявилася невдалою. Атакувальники підійшли до повстанських позицій надто близько й потрапили під концентрований кулеметний вогонь. За повстанськими та пізнішими українськими реконструкціями, противник міг втратити близько 40 осіб убитими вже під час цього штурму. Ніч не принесла затишшя. Навпаки, вона стала перервою, яку противник використав для підтягування підкріплень.
На світанку наступного дня ситуація змінилася принципово. Почали прибувати додаткові сили, зокрема з напрямків Володимира-Волинського, Горохова та Луцька. Повстанці, які до того займали польові позиції та шанці поблизу монастиря, опинилися під загрозою охоплення. За реконструкцією бою, монастир був сполучений з передовими позиціями ровом, і саме ним оборонці відходили до мурів. Так короткий бій перетворився на облогу.
Проти монастиря було зосереджено вже понад 700 бійців, які мали міномети та легкі гармати. Обстріл тривав годинами. Увечері до атакувальників, за поширеною реконструкцією, прибули десять легких броньованих машин або танкеток. До бою німецьке командування залучило й авіацію: три літаки бомбардували монастир, намагаючись зруйнувати позиції оборонців і придушити їхній опір. Після бомбардування будівлі монастиря зазнали значних руйнувань, однак повстанці, використовуючи підземелля та товсті кам’яні мури, продовжили оборону. Віковічний монастир почав руйнуватися під вогнем, однак його підземелля виявилися тим укриттям, який дозволив упівцям продовжувати оборону. Коли починалося бомбардування або артилерійський обстріл, повстанці ховалися під землею; коли противник ішов на штурм – знову займали вогневі позиції.
Бій поступово набував затяжного характеру: оборона втрачає людей і боєздатність, нападник нарощує сили та вогневий вплив, але остаточного результату не може досягти, бо кожна нова атака вимагала знову входити в простір, який прострілювався з монастирських позицій. Особливо небезпечним для штурмових груп був кулеметний вогонь. Один із кулеметників, Коцюба, зайняв позицію на дзвіниці й тримав під обстрілом підступи до монастиря. Протягом 10 вересня атаки тривали майже безперервно. На той час із 44 повстанців живими залишалося уже лише 18. Тому для тих, хто продовжував оборону, відлік ішов уже не на дні, а на години. У ніч із 10 на 11 вересня та наступного дня монастир знову обстрілювали з мінометів, гармат і бронетехніки. Надвечір противник перейшов до чергового штурму. Саме у фінальній фазі бою був смертельно поранений командир чоти Береза. Командир загинув разом із більшістю своїх бійців, але сама чота ще не була знищена. Відступати вже не було куди, а залишатися означало чекати останнього штурму. Тоді ті, хто ще міг рухатися, ухвалили рішення прориватися. Дванадцять повстанців розділилися на дві групи по шість бійців. Поранених сховали в монастирських підвалах, розуміючи, що винести їх крізь оточення неможливо. Близько п’ятої години ранку, скориставшись густим туманом, обидві групи одночасно вдарили в різних напрямках. Гранати, раптовий вогонь, кілька хвилин хаосу – і залишки чоти вирвалися з оточення.
Коли німецькі підрозділи остаточно зайняли монастир, там залишилися загиблі й поранені. Одного з поранених виявили та стратили. Ще двох місцевим жителям згодом вдалося врятувати. Тіла 29 загиблих оборонців зібрали й поховали місцеві селяни.
Отже, із 44 повстанців 29 загинули в бою, один був убитий після захоплення, дванадцять прорвалися з оточення, а двоє поранених вижили завдяки допомозі місцевого населення. Саме тут закінчується достовірно реконструйована арифметика Загорівського бою і починається його легенда. У різних публікаціях чисельність противника зростає від кількох сотень до півтори тисячі осіб, а оцінки його втрат коливаються від приблизно ста загиблих до кількох сотень. Але навіть якщо відкласти найбільш ефектні числа, сама подія не потребує перебільшень.
Недаремно в повстанському гімні звучать слова: «Зродились ми великої години». Для покоління УПА це не було літературною метафорою. Велика година означала, що Україна опинилася у вирі війни, де право на власну політичну волю потрібно було виборювати. Тому оборонний бій 44 повстанців біля Нового Загорова важливий як документ епохи, у якій старий монастир на волинському пагорбі на кілька вересневих днів став не просто укриттям для озброєного підрозділу українців, а вузлом великої української історії. За його мурами сходилися відступаюча німецька окупаційна система, повстанський рух, що набирав сили, і фронт, який уже котився із москви на Захід.