Український Лев. Генерал Володимир Сікевич і звільнений український схід

Навесні 1918 року українське військо рухалося на схід. Через простір, який пізніші імперські наративи намагатимуться винести за дужки української історії, а згодом оголосити «ісконно рускім», ішли підрозділи молодої Української Народної Республіки. Лозова, Барвінкове, Слов’янськ, Бахмут, Микитівка, Горлівка, Дебальцеве, Донецьк (тоді ще Юзівка) – ці назви через століття знову повернуться у воєнний словник України. Тоді ж, навесні 1918-го, на схід наступала Слов’янська група Запорізької дивізії військ УНР. Її командиром був Володимир Сікевич, що народився 4 вересня 1870 року на Київщині. Один із тих українських генералів, чия біографія дозволяє побачити визвольні змагання не як низку хаотичних епізодів, а як драматичну спробу Української нації вибороти собі місце в історії силою власної зброї. Сучасники називали його Українським Левом. І в цьому образі є таки щось більше, ніж звичайна військова метафора. Згадаймо собі, що лев – один із найстійкіших образів української історичної пам’яті: від геральдичного лева Руського королівства та середньовічної традиції Львова до золотого лева на синьому щиті, який у ХІХ столітті став одним із символів українського національного руху. Сьогодні цей образ живе у нашій військовій символіці – на шевронах сучасних українських підрозділів, де лев на рукаві знову прочитується як знак сили, відваги та готовності боронити своє. Від княжого герба до військового шеврона, від королівської традиції до сучасного воїна – лев в українській культурі виявляється напрочуд тривким образом державності й збройної сили. Тож лев – це уособлення суверенної сили, здатності не просто витримувати удар, а перехоплювати ініціативу, переходити в наступ, нав’язувати противникові власну оперативну волю. Саме таким постає Володимир Сікевич у великій драмі Української революції – командиром, для якого державність мала цілком матеріальний вимір: фронт, бойовий порядок, дисципліну, тил, комунікації і, зрештою, кордон. Його шлях особливо показовий для покоління, якому випало творити Україну серед руйнації імперії. Революція 1917 року поставила перед українським рухом питання, яке в теоретичних деклараціях могло здаватися вже вирішеним, але в реальній політиці вимагало значно суворішої відповіді: хто захистить державу, після її проголошення?

Нація не стає державою внаслідок самого лише політичного волевиявлення. Між проголошенням суверенітету і його реальним існуванням лежить простір, який історики державотворення назвали б простором інституційної спроможності. Держава повинна мати адміністрацію, фінанси, дипломатію – і, передусім, силу, здатну оборонити її від того, хто цієї держави не визнає. Для України початку ХХ століття таким інструментом мусило стати власне військо.

У листопаді 1917 року Сікевич долучився до українського війська, а вже на початку наступного року став одним із старшин Гайдамацького коша Слобідської України. Коли більшовицькі війська Муравйова рушили на Київ, українська державність зіткнулася з тією реальністю, яка стане болючою наукою: дипломатичні декларації без боєздатної армії не зупиняють наступу противника. І Сікевич був серед тих, хто пройшов цей досвід війною.

Навесні 1918 року він очолив 3-й Гайдамацький полк, а невдовзі отримав під командування Слов’янську групу Запорізької дивізії. Її завданням був наступ через Лозову на Донбас. Це була операція не лише військова, а й державна в найточнішому сенсі цього слова. Йшлося про встановлення українського контролю над стратегічним промисловим регіоном, його залізничними комунікаціями та вугільним басейном. Донбас був важливим не тому, що став ним у пізнішій радянській індустріальній міфології. Він уже тоді був ресурсним і комунікаційним вузлом, контроль над яким мав безпосереднє значення для життєздатності держави. Тому похід Сікевича на схід був операцією зі стратегічним завданням: розгромити противника, встановити контроль над ключовими населеними пунктами та транспортними артеріями, закріпитися на звільненій території й винести оборонний рубіж до державного кордону. Наступ розгортався стрімко. Після Лозової – дванадцятигодинний бій за Барвінкове. Далі – Слов’янськ, Бахмут, просування вглиб Донбасу. У квітні 1918 року українські частини витіснили більшовицькі сили зі значної частини регіону. Це був той тип військової операції, де успіх залежав не лише від чисельності особового складу чи вогневої могутності, а від темпу наступу, злагодженості частин, управління та здатності командування використовувати оперативну ініціативу. І особливе місце в цій історії посідає Бахмут. 

Сьогодні це місто стало одним із найтрагічніших символів сучасної російсько-української війни. Але за сто років до його новітньої оборони тут уже точилася війна за українську державність. У квітні 1918-го до Бахмута увійшли українські війська. Синьо-жовтий прапор над містом був не просто жестом. У військовому сенсі прапор позначав зміну контролю; у політичному – відновлення українського суверенітету; у символічному – повернення регіону до того національного простору, з якого його десятиліттями намагатиметься витіснити російська та згодом радянська історична оптика. Кульмінацією походу став вихід підрозділів Сікевича на східний рубіж української держави: «Я відчув, як відокремлюються землі України від чужих земель… радянська влада разом з покручем „донецької республіки“ була знищена», – писав він у спогадах про встановлення українського прапора на кордоні Донеччини після вигнання більшовицьких окупантів до росії. 

Багатотомні спогади «Сторінки із записної книжки» Сікевича, що доступні на сайті «Діаспоріана», важливі не лише як мемуари. Це спроба зберегти досвід покоління, яке зрозуміло, що поразка нації починається не лише на полі бою. Вона починається тоді, коли нація втрачає пам’ять про власні перемоги, власних командирів і власну військову традицію. Саме тому його спогади є своєрідним продовженням його служби – вже не зі зброєю в руках, а в боротьбі за історичну пам’ять: «Козаки принесли два високих стовпи, вималювали їх на жовто-блакитну фарбу, яку знайшли на станції, на кожному з двох боків намалювали тризуб, а під ним написали: У. Н. Р., а до стовбів прибили патики з нашим рідним державним прапором! Священик відслужив молебен, окропив святою водою прапори. Коли козаки піднесли до гори стовпи і закопали в землю, музика заграла наш гімн, гармати дали салют, а козаки крикнули могуче: «Слава!» Це було таке свято для нашого війська, що його зможе зрозуміти лише той, для кого Україна дорожче життя!». Так описав той пам’ятний момент встановлення відвойованого кордону Сікевич у спогадах. 

У 1937 році ювілейний адрес, опублікований у тижневику «Тризуб» з нагоди п’ятдесятиріччя його військової служби, назвав Сікевича «одним із найвидатніших наших боєвих командирів», який «вписав своє ім’я в славну історію відновлення української збройної сили», а також одним із найвідданіших справі української державності дипломатів. Його сучасники вже тоді розуміли масштаб цієї постаті.

Через понад століття після бліцкригу Володимира Сікевича українські Збройні Сили знову воюють за свою землю, зокрема за Донеччину. Вони боронять ті самі напрямки, ті самі міста, за які боролися їхні попередники в одностроях Армії УНР. Український Лев давно відійшов у минуле. Проте сама потреба в тому типі історичної волі, який він уособлював, нікуди не зникла. Бо держави зберігаються не лише законами і дипломатичними нотами. У критичну мить їхню історію пишуть ті, хто здатен взяти на себе відповідальність за напрямок удару, рубіж оборони і прапор, який має залишитися над звільненою землею.