Франко всюдисущий та ідея української нації
Є люди, яких час віддаляє від нас. А є ті, з ким час, навпаки, скорочує дистанцію. Чим далі відходять у минуле, тим виразніше стає зрозуміло, що говорили вони не лише про свою добу. А говорили про нас. Таку, це про Івана Франка, уродини якого 27 серпня.
Ми так звикли бачити його в бронзі: Каменяр, класик, автор «Мойсея», письменник зі шкільної програми, людина, чиє ім’я носять вулиці, університети й театри. Але за цією звичною культурною декорацією легко втратити найважливіше: Франко був одним із тих, хто вчив українців мислити себе не об'єктом чужої історії, а її суб'єктом. І це значно більше, ніж блискуча сюжетна література, якої він написав чимало, чи тонка лірика, що вражає нас і сьогодні своєю силою духу. Франко жив у час, коли українськість ще не мало очевидного масового окреслення. Українці існували – але не мали власної держави. Мали мову – але не мали повноцінного простору для її розвитку. Мали історичну пам'ять – але імперії постійно намагалися перекласти її іншою мовою, привласнити або стерти. Мали величезний народ – але ще тільки вчилися усвідомлювати себе нацією. І саме тому Франко так багато працював. Не просто писав. Але будував. Це ключова наша метафора до розуміння Івана Франка. Будівничий. Не даремно – каменяр. Франка можна назвати людиною, якій було замало одного життя. І масштаб його вражає нас сьогодні. Поет і прозаїк, драматург і перекладач, журналіст і видавець, філософ і літературознавець, економіст і фольклорист, політичний мислитель і громадський діяч. Та цей перелік нічого не пояснює. Важливіше інше: Франко ніби постійно намагався закрити ті прогалини, без яких народ не може стати повноцінною модерною нацією. Якщо українцям потрібна сучасна література – він її творить. Якщо потрібен інтелектуальний діалог із Європою – він перекладає європейську класику. Якщо потрібно осмислити суспільні процеси – він пише політичні та економічні тексти. Якщо потрібно говорити про історію, культуру, фольклор, працю, освіту, політику – він іде туди. Це не про кількість заради енциклопедичності, це Франко – всюдисущий.
Це титанічна робота людини, яка розуміла: нація не виникає лише тому, що десь живе багато людей, які говорять спорідненою мовою. Їй потрібен власний інтелектуальний світ. Потрібно навчитися називати світ своїми словами. Потрібно виробити власні поняття, власну історичну пам'ять, власну культуру, власне бачення майбутнього. Потрібно перестати дивитися на себе очима тих, хто століттями мав владу визначати, ким ти є. У цьому сенсі Франко був не лише письменником українського модерну. Він був одним із його інженерів. Мабуть, найточніше про власне ставлення до України Франко сказав у словах, які сьогодні варто перечитувати особливо уважно: «Мій український патріотизм – це не сентимент, не національна гордість, це тяжке ярмо, вложене долею на мої плечі». Це зовсім не той патріотизм, який легко любити. У ньому немає самозакоханого милування собою, немає декоративної любові до батьківщини, яка добре виглядає на святковій листівці. Є відповідальність. Праця. Внутрішній обов'язок. Франко навіть дозволяє собі зізнатися, що це ярмо може бути важким. Він може «здригатися», може подумки проклинати долю – але не може його скинути. Бо тоді зрадив би власну совість. Ця думка надзвичайно важлива для розуміння Франка. І українство для нього – не комфортна ідентичність. Це етичний вибір. І саме тому в його погляді на український народ немає солодкавості. Він бачив його слабкість, темряву, бідність, деморалізацію, непорадність. Він не потребував створювати міф про бездоганний народ, щоб залишатися його сином. Навпаки. Він вірив у народ настільки серйозно, що дозволяв собі говорити про його недуги без прикрас. Бо любити народ – не означає лестити йому. Часто це означає вимагати від нього більшого. І саме тут Франко дивовижно сучасний. Він дивиться не тільки на те, якими українці є, а передусім на те, якими вони можуть і мають стати. І в цьому – його життєствердна сила. Потрібно не просто знати, що ти «хтось». Потрібно усвідомити: у тебе є власні інтереси, власна історична перспектива, право самому визначати своє політичне майбутнє. Франко дуже добре відчував цю проблему. Саме тому його думка постійно рухається від культури до політики, від особистості до громади, від громади до народу, від народу – до національного ідеалу.
Його знамените «Ми мусимо навчитися чути себе українцями – не галицькими, не буковинськими, а українцями без соціальних кордонів» – це значно більше, ніж заклик до єдності. Це спроба змінити сам спосіб мислення. Не Галичина проти Наддніпрянщини. Не місто проти села. Не інтелігенція проти простолюду. Не одна соціальна група проти іншої. Україна має навчитися чути себе як одне ціле. Для імперського світу така єдність завжди небезпечна. Бо імперія любить не просто підкорювати – вона любить дробити. Вона значно легше керує людьми, які бачать себе передусім окремими регіонами, станами, конфесіями, «місцевими» спільнотами, ніж тими, хто усвідомлює спільний історичний інтерес. Тому Франкова праця над українською цілісністю була водночас працею проти колоніальної логіки. Найважча спадщина імперії, зокрема й для України, – чужий погляд на себе. Колоніалізм не закінчується в ту мить, коли зникає імперський чиновник. Його найстійкіша форма залишається в голові. Це ситуація, коли поневолений народ продовжує оцінювати себе мірками колишньої метрополії. Коли власна культура здається меншою за чужу. Коли власна історія потребує чужого дозволу. Коли національні інтереси автоматично сприймаються як щось підозріле, вузьке або «несучасне». Коли для того, щоб бути повноцінною частиною світу, потрібно спочатку перестати бути собою.
Франко працював проти цього задовго до появи самого терміна «постколоніалізм». Його модерність полягала не в тому, щоб замкнути Україну в собі. Навпаки – Франко був одним із найбільш відкритих до Європи українських інтелектуалів свого часу. І відкритість до світу для нього не означала самозречення. Це принципова річ. Можна знати Гете і Шекспіра, Данте й Гюґо – і залишатися українцем. Можна вести інтелектуальний діалог із Європою – і не погоджуватися на роль її периферії. Можна бути відкритим до універсального – і водночас знати своє. Власне, тільки маючи власний голос, можна по-справжньому вступити в діалог з іншими. Франко був людиною пошуку. Він не мав готової карти українського майбутнього – він намагався її накреслити. Саме тому його варто читати не як музейного пророка, кожне слово якого треба механічно прикласти до сучасності. Його треба читати як Великого Співрозмовника – людину, яка постійно змушує думати, сперечатися, перевіряти себе.
На початку ХХ століття Франко сформулював те, що для українців залишалося майже немислимим: національний ідеал не може обмежуватися тим, що здається досяжним за нинішніх політичних обставин. Якщо народ ставить собі тільки ті цілі, які дозволяє імперія, він уже погодився з імперією. Тому Франків «національний ідеал» принципово виходив за межі дозволеного. Повне життя нації. Її вільний розвиток. Самостійність. У цьому є одна з найважливіших властивостей національної ідеї: вона дозволяє народові бачити себе не лише таким, яким він є зараз, а таким, яким він має право стати. Ми вже маємо державу. Але сама наявність державних інституцій ще не гарантує внутрішньої свободи. Держава стає справді своєю тоді, коли її громадяни перестають сприймати себе як тимчасових мешканців на власній землі. Коли українська мова не потребує виправдання. Коли українська історія не мусить просити дозволу на власну версію минулого. Коли українська культура не почувається провінційною. Коли українська політика виходить із власних інтересів, а не з постійного очікування, що хтось сильніший визначить, що для нас добре. Коли українець почувається не гостем у власній історії, а її господарем.
Франко є одним зі стовпів нашої національної цілісності. Шевченко дав українцям мову великого національного переживання. Франко значною мірою допоміг перетворювати це переживання на систему модерного мислення – критичного, європейського, політичного, національно свідомого. Він працював над тим, щоб українець не просто любив свою землю, а розумів, чому вона його земля і яке майбутнє він має право для неї вимагати. Можливо, саме тому образ Каменяра залишається таким живучим. Але його можна прочитати ширше, ніж ми звикли. Каменяр – це не тільки той, хто розбиває скелю. Це той, хто розуміє: свобода не падає на народ готовою. Хтось мусить щоденно працювати там, де сьогодні немає видимого результату. Франко працював саме так. Його арештовували. Його переслідували. Його нерідко не розуміли сучасники. Він переживав політичні поразки й особисті трагедії. Зрештою, його тіло дедалі більше відмовлялося служити волі, яка до смерті залишалася неймовірно сильною. Але він продовжував працювати. І тому його історія – це не історія людини, яка чекала сприятливого моменту для України. Він натомість сам створював цей момент. І у цьому, можливо, і полягає найважливіший урок Франка для нас. Нація не народжується одного дня. Вона формується з тисяч рішень – говорити своєю мовою, пам'ятати свою історію, створювати свою культуру, захищати свою землю, сперечатися за своє майбутнє, працювати для українців, які житимуть після нас.