Дарія Альошкіна: витинанка і вершина

Ми любимо художників. Але важко дізнаватися, що декого з наших сучасників уже немає, причому немає тієї мисткині, яка пішла в розквіті таланту.

Це Дарія Альошкіна – майстриня витинанок, художниця, скульпторка і взагалі багатогранна індивідуальність. 

Її витинанки називають ажурними. Про неї не раз писали різні видання – у тому числі міжнародні. Про неї знімали фільми. З нею брали інтерв’ю. З нею було прецікаво спілкуватися. Відчувався масштаб постаті, попри скромну поведінку і вимогливість до себе. Вона презентувала рідну Україну в 23 країнах завдяки своїм виставкам, майстер-класам та іншій мистецькій діяльності, а ще – виступам на конгресах та інших заходах. Про неї знають в Україні, у Швейцарії, у Південній Кореї, у Польщі, у Німеччині, у Брюсселі… Її витинанки стали оздобою штаб-квартири в ООН у Швейцарії. Якщо перелічити всі виставки та інші досягнення художниці, це точно займе обсяг статті. 

Про цю талановиту мисткиню ще напишуть наукові дослідження, не кажучи про публіцистичні та інші тексти. Сподіваюся, ще видаватимуть її роботи. Але гірко знати, що 15 серпня цього року Дарії Альошкіної несподівано не стало у Львові. Їй було тільки 44 роки.

Багато хто це важко сприйняв, творчі колеги майстрині. Особливо важко це сприймати, бо ми особисто знали мисткиню, і спілкування з нею було справжнім творчим діалогом.

Інші митці діляться спогадами про Дарію Альошкіну, а ще – про її останню виставку «Обереги свободи» до 9 серпня 2026 р. у Києві. Як завжди, мета експозиції була патріотична, благодійна.

Художницю оплакали і відспівали. Але пам'ять про її творчість – це головне, і хочеться накреслити бодай кілька яскравих штрихів – так, як утримує моя пам'ять.

Біографія мисткині відома, як і те, що в художниці була серйозна школа – звідси унікальна техніка. А ще вражає, що за доби комп’ютеризації, цифровізації та інших винаходів усе (!) мисткиня робила вручну. Вона не боялась експериментувати, тому матеріалом ставав не лише папір (із якого роблять витинанки), а й, скажімо, вініл. Метал, кераміка, навіть камінь… Це нагадує навіть швейцарську традицію, де в мистецтві – від народного до авторського – використовується буквально все, зокрема «непотрібні» шматки, обрізки чи уламки. Папір, дерево, скло, залізо, пластик, матерія… – усе годиться.

Витинати товстий папір (ножем!) та інші матеріали, достатньо тверді та цупкі, – це важко. Треба мати не лише фізичну силу, а й точність удару. Адже один хибний рух – і можна зіпсувати роботу. (Раніше я тільки читала і чула схоже про іншу українську мисткиню – Софію Караффу-Корбут, яка працювала з лінолеумом). Це лише на словах нібито легко згорнути папір чи інший матеріал удвічі, прорізавши там орнамент чи інші зображення, а потім – вуаля! – витинанка. Ні, це творчий, а не механістичний процес. Художники-монументалісти дуже добре це розуміють. А ті, хто викладають, ведуть майстер-класи, підтверджують, що й звичайна маленька витинанка вимагає уваги, техніки, уміння, і що за один сеанс цього не можна навчитися. У мисткині хобі дитинства (сніжинки на вікні – традиція, відома багатьом українцям) стало фахом.

А ще українська техніка використовувалась і для оформлення книг. Дарія Альошкіна поставала як ілюстраторка і оформлювачка обкладинок – у тому числі зарубіжної класики. Наприклад, багато хто згадає роман бразильського класика Жоржі Амаду «Дона Флор та двоє її чоловіків» (цього автора любить українська авдиторія – завдяки перекладачам і… художникам!) Чорно-білий жіночий портрет, стилізований і невловимо народний, у жанрі витинанки, – це її робота. Магічний реалізм роману (книга не лише про кохання) – те, що треба мисткині, бо можна багато фантазувати, плюс головна героїня – жінка непростої долі, а українська художниця часто зображувала саме жінку.

Як справжня мисткиня, героїня статті навчалася, несвідомо беручи інший досвід у творенні своїх робіт. Наприклад, на деяких її чорно-білих витинанках можна вловити відгомін англійського художника і графіка Обрі Бьордслея. А ще цікаво спостерігати перспективу – скажімо, як у композиції між героями проступає скрипка… Недарма здавна тіло порівнювали з цим інструментом.

Уперше ми (моя мати і я) дізналися про гігантські, монументальні витинанки (від метра до чотирьох метрів, і це ще не край!), панно і саму творчу індивідуальність Дарії Альошкіної, читаючи видання – репортажі та інтерв’ю. Далі, у Львові, коли я була лауреаткою Премії Митрополита Шептицького як перекладачка (2021), у Колегіумі Українського Католицького Університету побачила як грандіозні сюрпризи виставку витинанок цієї майстрині. Величезні витинанки (жіночі постаті) – як вітражі, у розмір високих вікон. Одразу впізнала: це рука Альошкіної! Співробітники УКУ підтвердили – як і те, що знайомі з цією мисткинею. Стало зрозуміло, що її роботи – не просто тонке чуття рідних символів, а й вміле поєднання технік, залучення сучасності. Своєю діяльністю невтомна художниця доводила, що витинанка – це не спадщина минулого і не розвага з ножицями і папером, а серйозне мистецтво, яке має бути, воно живе завдяки таланту.

Познайомилися з Дарією Альошкіною ми вже під час повномасштабної війни, будучи в Польщі. 

Я міркувала над тим, як саме показати іншим наші українські таланти. Є ситуації, коли не треба слів, а невербальне мистецтво скаже в сучасних подіях найкраще. Адже люди найкраще вловлять – і одразу – те, що закодовано в образотворчому мистецтві. Водночас можна й навіть треба показати наше національне. Витинанка! Нею цікавляться, охоче роздивляються символи, але не всі ще знають про вираження нашої душі.

А ще ми дізналися про зарубіжних ентузіастів, які не просто влаштовували виставки мисткині, а й думали про іншу її промоцію. Ще її витинанки прикрашають особисті колекції швейцарських та інших знавців мистецтва. 

Згадую наше знайомство з мисткинею. Це було у Кракові 2022 р. Ми зустрілися біля пам’ятника Адаму Міцкевичу. Я одразу впізнала пані Альошкіну. У кав’ярні ділова зустріч (обговорення інтерв’ю) плинно переросла в художню. Згадую чудові листівки витинанок і публікації, підписані нам пані Дарією. Її розбірливий, гарний почерк, щирі побажання. А від нас художниця отримала теплу шаль кольору хурми (моя мати плете гачком), оскільки тоді було дуже холодно – і одразу в неї загорнулася. Також мисткиня отримала на віддарунок дерев’яний «браслет дружби» (виявляється, у Швейцарії є така традиція між друзями – обмін браслетами), причому зроблений дітьми. Швейцарські діти, які рано стають самостійними та працелюбні, досить часто продають свої вироби на брокантах (просто неба), ярмарках, виставках тощо. Підтримати дитину – це святе. І річ пішла в добрі руки. Коли мисткиня надягла цей браслет, то зробила це таким майстерним рухом (і погляд був таким точним, блискавичним), що стало зрозуміло: справжня художниця. Стиль і смак – це вроджене.

Треба сказати, що у Швейцарії цікавляться нашим жанром витинанки. Річ у тім, що тут дуже популярне мистецтво декупажу і пов’язане з ним. Навіть у магазинах і крамницях можна побачити вирізані чорні композиції, які означають швейцарський ритуал пойя (la poya): пастухи ведуть корів нагору, на вершину, на пасовисько. Тому не завжди знаменитий символ цієї країни – корову – можна побачити на полях чи лугах. Цікаво, що слово «пойя» означає «схил», походить із арпітанської мови (інша назва – франкопровансальська). Ця мова була поширена в певних романських (франкомовних) регіонах Швейцарії, і є місцеві мешканці, у роду яких не так давно розмовляли саме арпітанською. Слово «пойя» має латинське коріння – наприклад, із «poya» пов'язаний… подіум! Тому логічно: вершина! Справжній митець завжди здіймається на вершину. І за життя Дарії Альошкіної, і зараз (як би тяжко не було відчувати її відхід) зрозуміло, що її твори – це справжня вершина.

Але пойя зображує не лише пастухів, корів і гори. Це – модель Всесвіту, зокрема Світове Древо. Завдяки цим зображенням (які, до речі, бувають і об’ємні, як ляльковий театр!) можна наочно дізнатися про яруси, про те, як уявляли світ.

Обійми на прощання. Хто б міг подумати, що ця зустріч із нею буде останньою для нас. Завжди гадаєш, що ще буде привід зустрітися та поспілкуватися.

Є думка, що справжній митець завжди чимсь невдоволений і тому рухається вперед, розвивається. Це так, але героїня статті була й щасливою – коли творила. Це було творчою свободою. Художниця була щасливою, коли спілкувалася з тими, хто її розуміє. Вона відкривалася в такому спілкуванні – і водночас талантом і глибиною могла відкривати найкраще та нове в інших людях. І – приємно це знати – вона була щасливою, прочитавши інтерв’ю у краківському літературному журналі RADAR, яке я підготувала з нею українською та польською мовами, а ще цей текст переклали німецькою. На презентації видання художниця була зворушена увагою.

…Я знову роздивляюся роботи майстрині – у тому числі листівки витинанок. Наприклад, синьо-біла Віфлеємська зірка, яка нагадує і сніжинку, і Всесвіт, і мандалу, і Світове Древо, і мереживо, і павутиння, і морозні візерунки на вікні, і шлях – і предків, і наш. Масштабна зірка-звізда – у кілька людських зростів, а листівка – для нас. Або чорно-білі квіти, рослинні орнаменти – від народних вазонів, як на рушниках, до складних символів, схожих на кельтські. Бачу, що авторка любила символ нескінченності. Так, хочеться вірити в коло, у нескінченність, у те, що творці живуть, доки їх пам’ятають. Або українська символіка: сині птахи (щастя!) тримають синє Світове Древо на жовтому тлі. Червоні олені – теж пара – бережуть, стережуть Дерево Життя.

Дізнавшись про трагедію, ми зрозуміли: треба розповісти про Дарію Альошкіну тим швейцарцям, які її взагалі не знали, але цікавляться мистецтвом – зокрема українським. Звучать фрази французькою та англійською мовами… Я намагаюся стисло створити портрет мисткині для тих, хто співчуває нам. А корінням такої розповіді стає витинанка. Ми схожі!

Справжніх художників (а покійна мисткиня була справжньою художницею) треба не просто любити і цікавитись їхньою творчістю, але й підтримувати. Так, як залежить від кожного.

Світлій пам’яті Дарії Альошкіної, похованої у Львові, присвячую цю статтю.

Аналітик матеріалів – Олена Смольницька

Про автора: Ольга Смольницька – кандидат філософських наук, консультант з філології Місії «Постуляційний Центр беатифікації й канонізації святих» Української Греко-Католицької Церкви (Львів)