В України у війні з московитами нуль союзників

Партнери допомагають Україні. Але хто готовий розділити з нею відповідальність за перемогу? Прочитав статтю Миколи Голомші – «Світ, схаменися! Ми стоїмо над прірвою». Це справді крик душі. І я з ним погоджуюся. Світ звикає до війни. До ракет. До загиблих дітей. До зруйнованих будинків. До цифр у статистиці. До чергових заяв про «глибоку стурбованість», «підтримку України» і «необхідність справедливого миру». Але до цього крику душі я хочу додати ще одну річ.

Можливо, світ дозволяє собі не схаменутися ще й тому, що Україна має багато партнерів – але не має союзників. І це принципова різниця.

ПАРТНЕР – НЕ СОЮЗНИК

Україна підписала десятки двосторонніх безпекових угод. Ми маємо партнерські відносини з провідними державами світу. Ми отримуємо зброю, фінансову допомогу, гуманітарну підтримку, політичну і дипломатичну допомогу. І за це ми маємо бути вдячними. Але не підміняймо поняття. Партнерство – це не союзництво. Партнер допомагає, коли це відповідає його інтересам, його можливостям і його політичному рішенню. Союзник – це той, чия власна безпека нерозривно пов’язана з твоєю. Партнер може сказати: «Ми з вами». Союзник повинен бути готовий сказати: «Якщо ви впадете – це стане і нашою війною». Саме тому питання, яке ми повинні поставити сьогодні, звучить дуже просто: скільки у України у цій війні справжніх союзників? І відповідь, якою б неприємною вона не була, – нуль. Не тому, що світ нам не допомагає. Допомагає. Не тому, що світ байдужий до України. Не весь. Не тому, що ми залишилися абсолютно самі. Ні. А тому, що остаточна відповідальність за існування української держави сьогодні лежить на самій Україні. І саме тому ми повинні перестати заспокоювати себе словом «партнери».

ЦЕ ДАЄ СВІТУ МОЖЛИВІСТЬ ГРАТИ У ПОДВІЙНУ ГРУ

Подивімося на реальність без дипломатичних евфемізмів. Одні держави допомагають Україні зброєю. Водночас світова економіка продовжує взаємодіяти з росією. Російські ресурси продовжують знаходити шлях на міжнародні ринки. Одні країни говорять про необхідність покарання агресора. І водночас інші продовжують купувати його ресурси. Одні політики говорять про підтримку України до перемоги. І водночас залишають собі можливість домовлятися з москвою. Це і є той світ, який Микола Голомша закликає схаменутися. Але треба назвати речі своїми іменами. Для багатьох держав Україна – партнер, росія – теж контрагент. І це можливо саме тому, що вони не є нашими союзниками у цій війні. Тому що вони можуть одночасно допомагати Україні вистояти і зберігати власні економічні інтереси у відносинах із росією. Це не обов’язково змова. Не обов’язково злочин. Не обов’язково навіть цинізм. Це – державний егоїзм і прагматизм, який у міжнародній політиці існував завжди. Але є одна проблема. Ціну цього прагматизму платить Україна. І платить не тільки грошима. Україна платить кров’ю.

ЄВРОПА ЗАХИЩАЄТЬСЯ УКРАЇНСЬКОЮ КРОВ’Ю

Не треба говорити, що Європа «хоче, щоб Україна воювала». Це було б спрощенням. Але не можна ігнорувати інше. Український фронт сьогодні є одним із головних факторів безпеки Європи. Українська армія стримує російську військову машину. Українські міста приймають на себе ракети, які не летять по Парижу, Берліну, Варшаві чи Празі. Український солдат платить за безпеку Європи своєю кров’ю. І тому питання звучить не так: «Чому Європа допомагає Україні?» Питання звучить інакше: «Чи достатньо Європа робить для того, щоб Україна перемогла, а не просто продовжувала тримати фронт?» Бо це різні речі. Допомагати Україні не програти – одне. Зробити все необхідне для перемоги над агресором – зовсім інше. І тут ми повинні бути чесними: європейським державам потрібна безпека України, але вони не завжди готові платити за цю безпеку ту ціну, яку платить Україна.

НАЙСТРАШНІШЕ, ЩО ЗА НАШІ ПОМИЛКИ ПЛАТИМО МИ

І ось тут починається друга, не менш важлива частина розмови. Не можна всю відповідальність перекладати на світ. Україна повинна подивитися на себе. Бо якщо ми говоримо про некомпетентність державного управління, корупцію, безсистемність, кадрові помилки, провали мобілізації, несправедливість, недовіру суспільства до держави – це не абстрактні політичні проблеми. Це проблеми, за які ми платимо життями. За корупцію ми платимо життями. За некомпетентність – життями. За відсутність системності – життями. За управлінські помилки – життями. За зруйновану довіру між державою і громадянином – життями. І навіть за помилки мобілізаційної політики – життями. Бо коли мобілізація перетворюється для частини суспільства на символ приниження, страху і «бусифікації», держава втрачає найважливіше – добровільну готовність громадянина захищати свою державу. Це вже не просто проблема ТЦК. Це проблема державної політики. Бо держава повинна не тільки мобілізувати людину. Вона повинна переконати її, що вона захищає свою державу, а держава захищає її. Коли цього взаємного договору немає – слабшає не тільки мобілізація. Слабшає сама держава.

ПАРТНЕРАМ МОЖНА СКАЗАТИ: «ЦЕ ВАШІ ВНУТРІШНІ ПРОБЛЕМИ»

І тут виникає особливо болючий парадокс. Якщо Україна для світу – партнер, то її внутрішні проблеми залишаються переважно її внутрішніми проблемами. Корупція? Розберіться самі. Неефективне управління? Ваше питання. Провали мобілізації? Ваша відповідальність. Некомпетентні чиновники? Ваші кадрові рішення. Розкрадання? Ваші правоохоронні органи. А зброю ми вам дамо. Гроші дамо. Політичну підтримку дамо. Але як ви всім цим розпоряджаєтеся – це вже ваша справа. І формально в цьому є логіка. Але є страшна деталь. Ми не можемо дозволити собі ставитися до власних помилок так само спокійно, бо партнер може списати неефективність на українські внутрішні проблеми. Україна не може. Партнер може чекати. Україна не може. Партнер може рахувати гроші. Україна рахує загиблих.

МИ НЕ МАЄМО ПРАВА ПРОСИТИ У СВІТУ ТЕ, ЧОГО НЕ ВИМАГАЄМО ВІД СЕБЕ

Тому я категорично не погоджуюся з позицією, яка зводить усе до: «Захід недостатньо допомагає». Так, допомога має бути більшою. Так, санкції мають бути жорсткішими. Так, росія не повинна отримувати можливості заробляти на війні. Так, світ не повинен дозволяти агресору торгуватися за життя українців. Але одночасно ми повинні поставити питання до самих себе: А чи робимо ми все, щоб ця допомога була максимально ефективною? Чи кожна гривня допомоги доходить туди, куди повинна? Чи кожен поставлений Україні ресурс використовується з максимальною ефективністю? Чи покарані ті, хто краде під час війни? Чи однаковий закон для військового, чиновника, бізнесмена і наближеного до влади? Чи може громадянин довіряти державі? Чи розуміє він, за що саме його мобілізують? Чи бачить він справедливість? Чи бачить він сенс? Бо союзників не можна замінити кількістю міжнародних угод. Союзником стають тоді, коли бачать перед собою сильну, відповідальну і передбачувану державу.

І ТУТ Є ЩЕ ОДНА НЕПРИЄМНА ТЕМА – ЦІНА ПІДТРИМКИ 

Окремої розмови потребує американська політика. За однієї адміністрації Україна отримувала значну військову допомогу як підтримку у боротьбі з агресією. За іншої – відносини дедалі більше почали розглядатися через призму американських інтересів і конкретних економічних вигод. Питання природних ресурсів України стало частиною цієї нової реальності. І тут я не хочу повторювати ні американську, ні українську пропаганду. Я хочу поставити просте питання: якщо українська держава бере на себе міжнародні зобов’язання, пов’язані з природними ресурсами та майбутніми доходами країни, чи має український народ право знати повну ціну таких домовленостей? Не через витоки. Не через заяви політиків. Не через суперечливі трактування. А відкрито. Зрозуміло. Прозоро. Бо українці сьогодні платять за цю війну не тільки податками. Вони платять життям. І тому вони мають право знати, якою є ціна допомоги, яку отримує держава. Допомога союзника не повинна перетворюватися на рахунок, який виставляють переможеному. А партнерство не повинно перетворюватися на торг за рахунок країни, яка проливає кров.

УКРАЇНА НЕ ПОВИННА БУТИ ВІЧНИМ ПОЛЕМ БИТВИ

Нам потрібно вийти з логіки: «Дайте нам ще зброї – і ми будемо воювати». Україні потрібна інша стратегія: «Допоможіть нам перемогти, відновитися і стати настільки сильною державою, щоб наступна війна проти нас була неможливою». Для цього потрібні не тільки ракети. Потрібна сильна економіка. Сильна армія. Справедливий суд. Професійна державна служба. Нульова толерантність до корупції. Розумна мобілізаційна система. Справедливе ставлення до військових. Реальна відповідальність чиновників. Парламентський контроль. Місцеве самоврядування. Суспільний контроль за владою. І головне – довіра. Бо держава без довіри може мобілізувати людей силою. Але вона не здатна перемагати довго.

УКРАЇНА ПОВИННА СТАТИ СОЮЗНИКОМ САМА СОБІ

Можливо, це найнеприємніша думка з усіх. Ми роками шукали союзників. І це правильно. Нам потрібні союзники. Україна повинна вступити до системи колективної безпеки, яка дає реальні, а не декларативні гарантії. Але поки ми цього не маємо, потрібно нарешті усвідомити: першим і головним союзником України повинна стати сама Україна. Не влада. Не президент. Не уряд. Не окрема партія. Не олігарх. Не бізнес-група. Держава і народ.

Українська держава повинна стати такою, щоб її хотіли захищати. Такою, де громадянин не боїться держави. Такою, де військовий не відчуває себе витратним матеріалом. Такою, де чиновник боїться не журналіста і не політичного конкурента, а закону. Такою, де красти під час війни – означає гарантовано сісти до в’язниці, незалежно від прізвища і посади. Такою, де закон однаковий для всіх. Такою, з якої люди не хочуть тікати. Такою, до якої хочуть повертатися.

БО УКРАЇНА НЕ МОЖЕ ВОЮВАТИ ВІЧНО

Нам не потрібна нескінченна війна, в якій одні держави постачають зброю, інші купують російські ресурси, треті закликають до миру, четверті торгуються, а Україна щодня ховає своїх громадян. Нам потрібна перемога. А після перемоги – держава, яка не повторить власних помилок. Тому світ справді повинен схаменутися. Але й Україна повинна схаменутися. Світ повинен зрозуміти: не можна одночасно називати Україну партнером і очікувати, що вона нескінченно платитиме кров’ю за безпеку Європи.

А Україна повинна зрозуміти: не можна вимагати від партнерів максимальної відповідальності, якщо власна держава не готова відповідати перед своїми громадянами. Партнери можуть допомагати. Партнери можуть співчувати. Партнери можуть постачати зброю. Партнери можуть підписувати угоди. Але в критичний момент кожен із них насамперед захищатиме власну державу. І це нормально для міжнародної політики. Тому ненормально інше: коли Україна досі не побудувала систему, за якої її безпека стає безпекою інших настільки, що її падіння стає неприйнятним для них.

НУЛЬ СОЮЗНИКІВ – ЦЕ НЕ ВИРОК

Це діагноз. І його треба не оплакувати, а виправляти. Нам потрібні не сотні меморандумів. Нам потрібні реальні союзницькі зобов’язання. Не красиві фотографії після підписання чергової угоди. Не чергові декларації про «непохитну підтримку». А механізми, за яких напад на Україну автоматично стає проблемою не тільки України. Нам потрібна така Україна, яку не можна примусити до капітуляції економічним шантажем. Така армія, яку не можна зламати. Така економіка, яку не можна поставити на коліна. Така демократія, яку не можна підмінити ручним управлінням. Таке суспільство, яке довіряє своїй державі. І такі міжнародні союзи, в яких Україна – не прохач, не об’єкт допомоги і не поле битви чужих інтересів. А повноправний союзник. Тому я погоджуюся з Миколою Голомшею: світе, схаменися. Але хочу додати: Україно, схаменись теж. Бо поки у нас немає справжніх союзників, ми не маємо права бути слабкими. Поки інші можуть дозволити собі політичний прагматизм, ми не можемо дозволити собі державну некомпетентність. Поки інші рахують мільярди, ми рахуємо загиблих. Поки інші можуть чекати, ми не можемо. І поки світ вирішує, скільки йому коштує наша перемога, ми повинні зробити все, щоб ціна нашої поразки для нього стала незрівнянно вищою. Не погрозами. Не шантажем. Не торгом. А силою держави. Силою армії. Силою економіки. Силою права. Силою демократії. Силою суспільства. І тоді нам не доведеться просити: «Станьте нашими союзниками». Тоді світ сам зрозуміє: Україну не можна залишити саму. Бо Україна – не просто партнер. Україна – союзник цивілізованого світу. І якщо світ цього досі не зрозумів, то питання вже не тільки в тому, чи врятує світ Україну.

Питання в іншому: ЧИ ЗРОЗУМІЄ УКРАЇНА, ЩО ДЛЯ ПОЧАТКУ ВОНА ПОВИННА НАВЧИТИСЯ БУТИ СОЮЗНИКОМ САМІЙ СОБІ?

Про автора: Валерій Карпунцов – український правник, доктор юридичних наук, заслужений юрист України, Народний депутат України VII скликання.