Чому індивід важливіший за людину, або Звідки беруться фріки

Кожна ідеологія починається не з економіки і навіть не з політики. Вона починається з відповіді на запитання: «Хто така людина?».

Саме тому будь-яка ідеологія завжди містить власну антропологічну модель. Від того, як вона визначає природу людини, залежить її бачення свободи, держави, моралі, сім'ї, культури і навіть майбутнього.

Лібералізм також має свою антропологію.

У центрі його світогляду стоїть не людина як істота суспільна, моральна чи духовна, а індивід (лат. individuum – неподільний).

Саме тому розвиток людини в ліберальній оптиці розуміється передусім як процес її індивідуалізації, а історія людства трактується як поступове звільнення індивіда від усього, що обмежує його автономію.

У такій системі координат майже все соціальне постає як зовнішній тягар: релігія «нав'язує» істину. Нація «нав'язує» історичну пам'ять. Держава – обов'язок. Сім'я – ролі. Традиція – моральні норми.

Навіть стать розглядається як обмеження, від якого людина також може бути «звільнена».

Ліберальний проект тому і полягає у послідовному звільненні індивіда від усіх цих зв'язків. Це знаменита «свобода від» (liberty) – свобода від будь-якої зовнішньої визначеності.

Тому будь-яка ідея, яка говорить про обов'язок, спільне благо, національну або релігійну ідентичність, природний моральний порядок чи історичну спадкоємність, сприймається не як благо, а як «загроза» свободі. Такі категорії оголошуються репресивними конструкціями, які необхідно демонтувати.

Зверніть увагу на одну цікаву особливість.

У ліволібералізмі майже відсутнє поняття морального вдосконалення людини. «Прогрес» стосується не людини, а середовища її існування.

Індивід вважається вже даною і завершеною величиною. Він не повинен ставати кращим – достатньо лише усунути все, що «обмежує» його свободу.

Саме тому сучасний лівий дискурс майже не говорить про чесноти, характер, самодисципліну, моральне зростання чи духовне вдосконалення. Його центральне поняття – не вдосконалення, а «самовираження».

Принцип свободи «самовираження» сьогодні став головною етичною вимогою ліберальної культури.

Індивід повинен максимально проявити свою «неповторність».

Саме це проголошується головною життєвою ціллю.

Але виникає парадокс.

Як проявити свою унікальність тоді, коли це прагнуть зробити всі? Коли кожен хоче бути неповторним, сама неповторність перестає працювати. Тоді починається своєрідна гонка за відмінністю.

Щоб бути помітним, уже недостатньо просто бути собою. Потрібно заперечити норму, здивувати, шокувати, переступити ще одну межу.

І дуже швидко людина починає заперечувати вже не суспільство, а власну людську природу, а самовираження перетворюється на самоусунення.

Свого часу постмодерністи Жиль Дельоз і Фелікс Гваттарі запропонували своєрідну «культурну модель» двох начал.

Не в клінічному медичному сенсі, а як два різні способи ставлення до світу.

Перший тип умовно назвали параноїдальним, який прагне порядку, системи, ієрархії, єдності, логіки та стабільності.

Другий – шизоїдним, що тяжіє до множинності, гри, творчого розпаду структур, відкритості й нескінченних можливостей.

Модерн, на їхню думку, був епохою переважання першого принципу.

Він будував великі системи – державу, націю, науку, універсальні моральні норми, великі політичні ідеології.

Постмодерн починається тоді, коли ці системи оголошуються формами насильства.

Те, що ще вчора називалося порядком, тепер трактується як репресія. Традиція – примусом, ієрархія – дискримінацією, норма – насильством.

Ідеалом стає вже не космос, а хаос. Не порядок, а нескінченна гра, не істина, а інтерпретація.

Але тут й сам індивід виявився недостатньо радикальним. Адже навіть він має певну сталість.

Тому постмодерн робить наступний крок.

Місце індивіда посідає дивід – істота без цілісної ідентичності. Він уже не є неподільним, як в класичному лібералізмі. Він складається з випадкових фрагментів, ролей, масок, цифрових аватарів і тимчасових самоописів. Його особистість нагадує ризому – мережу без центру, без початку і без завершення.

Тому «дивід» більше не відкриває себе. Він нескінченно себе конструює. І це конструювання не має меж: стать, тіло, соціальний статус, ідентичність, біографія.

Усе стає матеріалом для безкінечного редагування.

Саме тому сучасна масова культура дедалі більше виводить у центр образи людей, які принципово порушують будь-які усталені антропологічні межі – постлюдей: фріків, трансгендерів, штучно створених персонажів, віртуальних аватарів, клонів.

І стають вони «культурними героями» сучасності не випадково. Бо їхня головна функція закладена ідеологічно – демонструвати абсолютну свободу конструювання себе.

Вони більше нічого не успадковують. Нічого не отримують як дар. Ніщо не визначає їх наперед.

І тому вони дедалі більше втрачають відповідь на найпростіше питання: «Хто я?».

Абсолютна свобода обертається абсолютною невизначеністю. Звідси логічно виникають усі сучасні проекти трансгуманізму і постгуманізму. Бо якщо людська природа не має жодної внутрішньої даності, тоді її можна змінювати без обмежень – можна обирати стать, змінювати тіло, створювати нову ідентичність, перенести свідомість у цифровий простір, нескінченно переписувати самого себе.

Людина перестає бути природною даністю і стає відкритим технологічним проектом. Саме тут починається постгуманізм і перед нами вже не людина, а інший антропологічний тип.

Так чому ж так багато фріків?

Фрік – це не причина культурної кризи. Він її симптом.

Він є логічним завершенням лівацької антропології, яка десятиліттями послідовно відокремлювала людину від усіх форм її природної та історичної належності. Спочатку від Бога, потім від традиції, нації, сім'ї, статі і врешті-решт від самої людської природи.

Тому не варто дивуватися кількості фріків. Вони не випадковість сучасної культури, а є її найпослідовнішим і найлогічнішим продуктом.

Пильнуйте себе та тих, хто вас оточує.