Марко Черемшина: письменник, який знає голос Карпат

Є письменники, яких ми пам’ятаємо завдяки одному творові зі шкільної програми. А є ті, до кого повертаємося вже дорослими, бо лише тоді починаємо розуміти справжню вагу їхнього слова. Саме таким автором є Марко Черемшина. Сьогодні, коли Україна знову переживає війну, вимушені розлуки, втрати й боротьбу за власну ідентичність, його новели звучать напрочуд сучасно. Вони не про героїв із підручників і не про вигадані світи. Вони про звичайних людей – селян, матерів, дітей, заробітчан, тих, хто щодня виборював право жити гідно. Марко Черемшина ніколи не прагнув писати «велику історію». Він уважно слухав історії маленьких людей. І саме тому його творчість – ет же парадокс, чи, може, зовсім ні? – стала великою. Бо справжня література починається там, де людина впізнає в чужому болі власний. І в почуваннях персонажа вгадуємо себе, бо тоді воно відгукується і змушує долучатися, відчувати свою причетність – в цьому людське, в цьому залученість і воднораз індивідуальність. Недаремно літературознавці називають його співцем Гуцульщини. Але це визначення лише частково розкриває масштаб авторського таланту. Він був не лише співцем Карпат. Він став одним із тих письменників, які навчили українську літературу говорити голосом простого народу – без прикрас, без фальші, зате з великою любов’ю до людини. 

Майбутній письменник народився під ім’ям Іван Семанюк у селі Кобаки на Покутті в селянській родині. Із датою його народження дослідники дискутують донині. У церковній метриці зазначено 13 червня 1874 року, тоді як сам Марко Черемшина в автобіографії та пізніших листах наполягав, що народився 13 липня. Ця, на перший погляд, дрібниця лише додає людського виміру його біографії: навіть через пів століття письменник дбав про точність власної історії. Його дитинство минало серед гуцульських пісень, легенд і казок. Згодом Марко Черемшина згадував, що саме вони стали його першою школою художнього мислення. До шести років хлопця виховували дідусь і бабуся по материній лінії, які відкрили перед ним світ народної культури, що назавжди залишився у його творах. Після навчання в Коломийській гімназії юнак мріяв стати лікарем. Однак через високу плату за навчання натомість …вступив на юридичний факультет Віденського університету. Саме там він сформувався не лише як правник, а й як український інтелігент: брав участь у діяльності студентських товариств, знайомився з новітньою літературою, перекладав, писав власні твори. Згодом працював адвокатом у Делятині, а відтак відкрив власну адвокатську канцелярію у Снятині, де здобув репутацію чесного захисника селян. Доктор права, громадський діяч і письменник – у його житті ці три покликання ніколи не існували окремо. В історії української літератури ім’я Марка Черемшини майже завжди звучить поруч із Василем Стефаником і Лесем Мартовичем. Їх назвали «Покутською трійцею» – три письменники, котрі наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття відкрили українському читачеві справжнє життя галицького / покутського / гуцульського села. Їх часто ставлять поруч, але вони були дуже різними. Стефаник писав коротко й різко, немов ударами сокири краяв ліс надміру чуттів і емоцій. Мартович викривав людські вади через сатиру й гіркий сміх. Марко Черемшина ж слухав своїх героїв уважніше. Його проза тече повільніше, ніби гірський потік після легкого дощу, а не після бурхливої зливи шалена хвиля, що змиває все на своїм шляху. У ній багато музики живої народної мови, гуцульських інтонацій, пісенних повторів і тієї особливої тиші, яка народжується між словами. Саме тому новели Марка Черемшини не стільки читають, скільки проживають. Вони-бо відкривають читачеві світ, у якому Карпати – не мальовниче тло для туристичних листівок, а простір щоденної праці, радості, горя й незламності. І, можливо, саме тому через століття його герої не здаються чужими – вони говорять про речі, які українці й сьогодні добре розуміють без пояснень.

***

Є письменники, які розповідають історії. А є такі, що змушують чути їх. Відкрийте будь-яку новелу Марка Черемшини. Не поспішайте. Прочитайте кілька речень уголос. І тільки вслухайтеся, як вони звучать. Ніби десь між смереками шумить гірська ріка. Каміння стримує її на мить, але вже за секунду вода знаходить новий шлях і знову бере своє. М'яка сила води, що здатна проникнути у найпотаємніші закутки, вода камінь точить, краплина відбиває дзеркалом сонце, лінзою оприявнює ледь вловиме, оживляє спрагле і лінзою виструнчує проміння. Так само рухається й Черемшинине слово. Воно то стрімке, то несподівано сповільнюється, щоб дати читачеві вдихнути запах сіна, почути передзвін трембіти чи побачити, як вечір опускається на полонину. Хіба ж не диво, коли проза звучить майже як музика? Марко Черемшина вмілий тим, що не прикрашав народну мову – він довіряв їй. Не виправляв гуцульський говір на літературний лад, не згладжував його гострих граней. Навпаки, дозволив йому зазвучати в усій природній красі. Саме тому його новели читаються так, ніби поруч сидить старий гуцул і неспішно веде свою оповідь. Без театральності і надуманих зайвих слів. Утім кожне – влучає просто в серце. Його стиль схожий на карпатську природу. Здалеку здається простим. Та варто придивитися уважніше – і відкривається цілий світ найтонших барв. Як ранковий туман, що поволі здіймається над Черемошем, відкриваючи то одну вершину, то іншу. Саме тому літературознавці часто говорять про музичність його прози. Але, мабуть, точніше буде сказати інакше: Марко Черемшина не писав про Карпати. Він писав так, як вони звучать. І це твори, в яких перед нами постає цілий світ! У Марка Черемшини немає багатотомних романів. Його улюблений жанр – новела. Кілька сторінок. Іноді лише кілька хвилин читання. Та як багато вони вміщують. В одному творі – усе людське життя. Народження і смерть. Надія і розпач. Материнська любов і самотність. Радість весілля й гіркота похорону. Саме такою є справжня новела – короткою, але глибокою, мов гірське озеро. Стоїш на березі – здається, вода зовсім прозора. А зазирнеш углиб – і вже не бачиш дна. 

Марко Черемшина ніколи не шукав незвичайних сюжетів. Йому було досить уважно подивитися на життя своїх земляків. Ось старий гуцул проводжає сина на заробітки. Ось мати чекає звістки з війни. Ось дитина дивиться на світ широко відкритими очима. Здавалося б, звичайні сцени. Але письменник знаходив у них те, що не старіє, – людське серце. І саме тому його герої живуть довше за свою епоху. Ми вже не ходимо в постолах, не оремо дерев’яним плугом, не запалюємо каганці. Але ми так само любимо, втрачаємо, чекаємо, сподіваємося. У цьому й полягає сила великої літератури – вона не знає календаря. Часом можна почути: класика – це щось складне, застаріле, обов’язкове лише для шкільної програми. Марко Черемшина легко руйнує цей стереотип. Він не повчає читача. Не читає мораль. Не нав’язує готових висновків. Він просто відкриває вікно у світ людини – і пропонує уважно придивитися. Можливо, саме тому після його новел хочеться трохи довше мовчати. Хочеться ще раз поглянути на гори. Послухати шум річки. Згадати голоси своїх дідусів і бабусь. Відчути, що Україна – це передусім велика колективна душа, пам’ять людей, їхня мова, їх сміх і біль. Марко Черемшина залишив нам не просто книжки. Він залишив живий голос Карпат. І якщо ви досі його не читали – почніть хоча б з однієї новели. Заради тієї рідкісної миті, коли книжка перестає бути папером і починає говорити з вами. Ба навіть з електронного носія. Повірте, після цього голос Марка Черемшини ще довго звучатиме у вашій пам’яті – тихо, як вечірній Черемош, і водночас лунко, як вітер на полонині.