Про що пам’ятає Дністер в Заліщиках

У міжвоєнній Польщі ХХ століття Заліщики були справжньою курортною сенсацією. Сюди їхали не за старовинними замками чи музеями – їхали за літом. Поки інші міста Галичини ще прокидалися після прохолодної весни, тут уже наливався сонцем виноград, шуміли пляжі на Дністрі, а на терасах вілл подавали ранкову каву під шелест платанів і пахощі троянд. Не випадково тодішня преса охрестила Заліщики «польською Рів'єрою». І це було не журналістське перебільшення. Тільки уявіть: до міста курсували прямі потяги з Варшави, Львова та Кракова, а місцева набережна в літні місяці нагадувала радше розвинений європейський курорт, ніж провінційне містечко на далекому південному сході держави. Сьогодні в це непросто повірити.

Проте ще дев'яносто років тому засмагати на дністровських пляжах було модно майже так само, як сьогодні на узбережжі Адріатики. Секрет популярності Заліщиків приховує сама географія. Глибокий каньйон створив тут особливий мікроклімат. Високі схили захищають місто від холодних вітрів, сонце щедро прогріває кам'янисті тераси, а Дністер накопичує тепло. Через це на Тернопільщині раптом з'являється пейзаж, який радше нагадує Балкани або сонячні долини південного Дунаю. Тут добре почуваються виноградники, рясно спіють абрикоси, персики й волоські горіхи – культури, яких зазвичай не очікуєш побачити в західній Україні. А що вже й казати про помідори! Історія ж самого міста схожа на мандрівку картою Центральної Європи. Австро-Угорщина, Польща, Західноукраїнська Народна Республіка, срср, незалежна Україна – кожна епоха залишала тут власний слід. У червні 1919 року саме Заліщики на короткий час стали останнім прихистком уряду ЗУНР. Це був момент, коли молода українська держава буквально відступала до Дністра, намагаючись зберегти не лише територію, а й саму надію на незалежність. Сьогодні про це нагадують радше архівні документи, ніж міські фасади, але історія нікуди не зникла – вона просто навчилася говорити тихіше. Навіть залізничний міст через Дністер тут здається не просто інженерною спорудою, а символом переходу між епохами. Колись ним прибували відпочивальники у світ білих костюмів, капелюшків і літніх оркестрів. Потім через нього проходили війни, зміни кордонів і держав. А сьогодні ним знову рухаються потяги, ніби доводячи просту істину: історія може змінювати напрямок, але дорога завжди залишається. Та часом вона позначена кров’ю…

***

«Під час відступу Червоної армії я бачила, як на міст затягнули довгий поїзд, який складався з цистерн і вагонів. Він зупинився і став на мості. Через якийсь час з боку Кострижівки (Буковина) під’їхала машина, з якої вийшли і пішли на міст люди, щось там робили. Після повернення їх на берег пролунав сильний вибух. Дві колони моста осіли, почала горіти вода. Ми з братом вибігли, щоб подивитися ближче. Побачили, що з боку Заліщиків залишилися на мосту товарні вагони. Один з них наполовину висів над водою. Туди підійшли двоє військових людей і щось робили. Не встигли ми добігти до хати, як знову пролунав потужний вибух Коли ми оглянулись, вагонів на мосту уже було. Продовжувала горіти вода». Так згадує про той чорний день в історії Заліщиків в’язень більшовицьких тюрем і концтаборів, член ОУН з 1944 року Ганна Мицко.

Заліщицька трагедія – це одна з найжахливіших сторінок радянських репресій на території Західної України влітку 1941 року. Вона стала частиною масових убивств політичних в'язнів, які органи НКВС здійснили після початку німецько-радянської війни, коли червона армія поспіхом відступала на схід. За оцінками Українського інституту національної пам'яті, під час відступу червоної армії органи НКВС вбили близько 22 тисяч політичних в'язнів у тюрмах Західної України. Львів, Луцьк, Дубно, Золочів, Самбір, Станіслав, Чортків. Список міст задовгий, щоб таке забувати. У кожному – братські могили, закатовані люди, поспіх і спроба приховати сліди злочину.

Заліщики стали одним із символів цієї хвилі терору. Але трагедія почалася не в липні 1941-го. Вона почалася ще у вересні 1939 року. Після окупації Західної України радянським союзом нова влада за лічені місяці знищила всю політичну та громадську інфраструктуру краю. Закривали українські організації, ліквідовували кооперативи, конфісковували майно. Арешти відбувалися щодня. Під удар потрапляли насамперед українські націоналісти, колишні військові, учителі, священники, адвокати, службовці, діячі «Просвіти», члени молодіжних організацій. Часто вистачало доносу або самого факту належності до місцевої інтелігенції. Тюрми переповнилися. Чортківська в'язниця, розрахована приблизно на 275 осіб, улітку 1941 року утримувала в рази більше арештованих. Через неї пройшли тисячі людей. Значну частину так і не встигли засудити. Їхня «провина» існувала лише у звітах НКВС. Коли фронт наблизився до Тернопільщини, часу на евакуацію майже не залишилося. На початку липня 1941 року ешелони з політичними в'язнями з Чортківської та Коломийської тюрем прибули до залізничного мосту через Дністер між Заліщиками та Кострижівкою. Далі починається одна з найтемніших сторінок історії краю. У різних джерелах по-різному реконструюють останні години життя тих бідолашних невинних людей. Одні свідчення говорять про підпалені вагони, інші – про їх підрив або скидання з мосту. В окремих спогадах згадуються до 14 товарних вагонів, у кожному з яких могло перебувати 50–70 в'язнів. Через відсутність повної документації та знищення архівів ці цифри залишаються предметом досліджень. Незаперечним є інше: сотні людей були навмисно вбиті співробітниками НКВС під час відступу радянських військ. 

«Я бачила, як відступала Червона армія із Заліщиків. Тоді заарештували Володимира Юрійчука, Петра Черлінку, Володимира Гембатюка. Сусідка Софія Юрійчук мені розповідала, що у неї жив на квартирі Дяченко, котрий запитував її чоловіка, чи Володимир Юрійчук – його брат. Чоловік сказав, що не брат. А Дяченко тоді говорить, що всі вони пішли з моста у воду. Наступного дня ми, жінки, ходили до моста. Там бачила багато людей почорнілих і пов’язаних колючим дротом», – це вже спогад Степанії Харовської, і таких спогадів десятки, і всі вони сповнені страшних подробиць. 

Дністер виніс частину тіл далеко вниз за течією. Багатьох так і не вдалося впізнати. Точна кількість жертв невідома досі. Показово інше. Радянська влада десятиліттями не просто мовчала про Заліщицьку трагедію. Вона фактично викреслила її з історії. Не було офіційних розслідувань. Не було списків загиблих. Не було пам'ятників. Родичі часто навіть не знали, де закінчився шлях їхніх близьких. Заліщицька трагедія – це не випадковий епізод війни і не наслідок хаосу відступу. Вона була частиною системної політики сталінського режиму. Людей знищували не за скоєні злочини, а за можливість інакше думати, належати до українського визвольного руху, мати авторитет у громаді або просто жити поза межами тотального контролю держави. Саме тому Заліщики – це не лише мальовничий вигин Дністра і не лише спогад про довоєнний курорт. Це ще й місце пам'яті про сотні українців, яких тоталітарна система позбавила не лише життя, а й імен.  Злочини можна приховати. Архіви – засекретити, а документи – знищити. Але річка пам'ятає.