Голос пращурів

Щойно натрапив на цікаву думку Ольги Бенч: «Державному службовцю, окрім сертифікату про знання державної мови, потрібно мати ще й сертифікат про знання народних пісень». Ця думка шокувала своїм глибочезним підтекстом. І про це варто поговорити докладніше.

Ви, напевно, бачили чи чули неодноразово, як на стадіонах України наша молодь активно і завзято підспівує поп-зіркам. Пам’ятає мелодії і знає слова. Але от цікава закономірність: попроси будь-кого, хто виходить з таких концертів, заспівати якусь народну пісню – зробить це, можливо, один зі ста, та й то буквально кілька слів...

Сумно. Гірко. Але не будемо поспішати зі звинуваченнями молоді в її легковажності і байдужості до того спадку, який залишили нам наші пращури. А вони були неймовірно талановитими. Бо наша пісенна спадщина нараховує сотні тисяч творів.

Українці – один із найплідніших у цьому сенсі народів. І тому є пояснення: останні триста років українська культура існувала в режимі виживання, бо українці були поділені між європейськими імперіями, які не дуже були зацікавлені в зростанні національної свідомості нашого народу. Галичина, наприклад, вважалася найвідсталішою і найбіднішою територією Австро-Угорщини. А в російській імперії регулярно видавалися укази про заборону українського театру, книгодрукування і навіть служіння в церквах на «малорусском наречии».

Але українська нація і тут проявила свою оригінальність. Вона передавала свій культурно-генетичний код через пісні. В українців були пісні на всі випадки життя: побутові, обрядові, кобзарські думи, козацькі, чумацькі, стрілецькі, весільні, поховальні, героїчні і драматичні...

І всі вони, чи принаймні їхня більша частина, збереглися або в архівах, або ще побутують в народі. Але все менше в народі, тому що вимирає українське село, як культурна ойкумена української Душі.

А тепер про те, про що ви ніколи навіть не задумувалися: скільки вже років існує українська незалежна держава, скільки змінилося Президентів України, прем’єр-міністрів, міністрів культури – але жоден з них ніде в інформаційному просторі не згадав жодним словом про любов до української пісні, про її важливість для формування української душі!

Далі про сам культурно-інформаційний простір. Він НІКОЛИ не був по-справжньому українським. Я навіть скажу більше – перед розпадом СРСР в інфопросторі соціалістичної імперії українських пісень, зокрема народних, лунало значно більше, аніж в незалежній українській державі. Бо там хоча б формально декларувалося право на розвиток національних культур.

А що трапилося в Незалежній Україні? З перших років її існування український культурно-інформаційний простір почав активно розпродуватися наліво й направо. Національна Рада з питань радіо і телебачення активно «торгувала» радіочастотами, навіть не цікавлячись культурною політикою власників радіостанцій та телеканалів.

Я пам’ятаю розмову з одним із найкращих Президентів України (не буду називати імені). Тоді згадав в розмові з ним про Богдана Хмельницького, який віддавав землі найкращим представникам українського заможного козацтва, аби ті будували українські школи, церкви, мануфактури. «Пане Президенте, доки маєте таку історичну можливість – роздавайте інформаційні частоти справжнім україноцентричним людям, – закінчив я, – бо саме в цьому запорука нашого майбутнього!» Президент поплескав мене по плечу і з доброю усмішкою відповів: «Нічого, нікуди вони не дінуться, ми й цих нахилимо – і будуть на нас працювати...»

Яка ж гірка ілюзія, яке страшне нерозуміння того, що інфопростір країни – це її стратегічний продукт, який на певному етапі був навіть важливіший за оборонну промисловість! Бо якби в цій сфері у нас було все добре, ми не прийшли б до цієї страшної війни.

А цій війні передувало засилля російськомовних радіостанцій і телеканалів, ментальна окупація нашого інфопростору нашим агресивним сусідом. І українським виконавцям, а я був один із них, було неможливо потрапити до ефірів численних радіостанцій. Я стверджую це тому, що кілька моїх «друзів» очолювали такі станції і пояснювали мені, наскільки жорстким є список тих, хто має звучати в ефірі.

Ви навіть уявити не можете собі, яка потужна деукраїнізація тривала в інфопросторі останні 30 років. І як жалюгідно виглядали всі ці потуги, ці «квоти» на присутність україномовного продукту в нашому інфопросторі!

Ті, хто потрапляв в ротацію на радіо і телеканали, мав відповідати певним вимогам, зокрема, не мати міцної ментальної прив’язки до української пісенної традиції і взагалі до української мови як такої.

Ось чому я називаю покоління виконавців, яким сьогодні близько сорока-п’ятдесяти, не артистами, а агентами інформаційного впливу. Бо практично вони усі виконували певні ролі, визначені їм топменеджерами цієї олігархічної системи. Були такі, які цього не розуміли, але більшість розуміла, що вони годуються з рук олігархів – і без ефірів вони є ніким.

Лише війна розкрила народу очі на багато речей, зокрема на становище в нашому інфопросторі. Але якщо ви вважаєте, що його ситуативна тотальна українізація щось змінила, то ви глибоко помиляєтесь. Бо в нашому інфопросторі майже ті самі, що співали десять років тому, їздили до росії, заробляли там гроші і авторитет, принижувалися перед московитами, як лише могли.

А нині більшість із них просто переклала свої «хіти» українською мовою і продовжує благополучно існувати, більше того – вони стали великими патріотами нації, точніше такими їх зробив нинішній інфопростір, який, до речі, керується все тими ж.

Пісні саме цих зірок сьогодні співають на стадіонах багатотисячні натовпи молоді. Але запитаємо себе: чому в репертуарі цих популярних виконавців не чути жодної української народної пісні?! Ні, не зі скаліченою мелодією і спотвореним текстом, а в тому незміненому вигляді, як їх співали наші діди-прадіди.

І я маю на увазі не лише патріотичні стрілецькі пісні, а й неймовірно красиву лірику, якою так багата українська народна пісня.

А ще скажіть мені, серед десятків радіостанцій нашої країни ви знаєте такі, які хоча б годину на добу транслювали українські народні пісні? Хай в сучасному аранжуванні – але краще автентичні, бо це ж голос нашої історичної батьківщини! Багато питань, я сам собі поставив, а тепер відповім: а тому все так, що українська Душа і її втілення в народній пісні завжди були під забороною в Україні. Вони залишаються під забороною і нині, хто б і що не говорив!

Бо народна пісня – це ментальна програма, яка через звуки і тембри голосів, через рідну фонетику, через інтонацію, через дихання і серцебиття несе інформацію, яка йде в розріз із цілями всіх нинішніх і майбутніх керманичів цієї землі. А ціль у них одна – не дати Україні стати українською!

І саме тому наявність у держслужбовців сертифікату про знання українських народних пісень звучить як щось неймовірне, недосяжне і нереальне. Бо для цього треба повністю змінити наш інформаційний простір і впустити туди українців, яких стає дедалі менше на цій землі, а ще частина їх зумисно розсіюється по світу, але не втрачає при тому розуміння, хто вони є.

Для того, аби називатися українцями, недостатньо одягнути вишиванку. Потрібно, щоб у душі зазвучали голоси пращурів. Інакше – усе це фальш, пристосуванство і маніпуляція.

Про автора: Анатолій Матвійчук – Народний артист України, поет, композитор, журналіст, телеведучий, музичний аналітик, педагог, науковець.