Чи зможе Україна вийти з кризи, якщо і далі проводитиме реформи, розроблені для країн Латинської Америки?
Після проголошення Україною незалежності новообрана влада повела українців у майбутнє... Незрілість на управлінських щаблях і нелогічність приходу до влади випадкових людей позначилися і на їхніх діях. Вчорашні сержанти, ставши генералами, компенсували брак своїх знань порадами різного ґатунку консультантів, а населення повинно було втілювати в життя свідомо провальні проекти.
Бажання керманичів держави і тих, хто їх оточує, бути бажаними гостями на чужому застіллі, і відповідаючи на тости господарів, брати на себе, а точніше на Україну, непосильні й дуже часто і бездумні зобов’язання, сьогодні йдуть важким відлунням.
Відчуття безмежної влади затьмарювало все, а поставити свій підпис поряд з підписами маститих європейських чи заокеанських політиків було чимось на кшталт взяття в них автографа.
Усі ці роки куди ми лиш не збиралися вступити. Хміль вивітрювався, а зобов’язання залишалися. Хоча при підписанні подібних зобов’язань, мабуть, був присутній не тільки «хміль». Тому щоб краще зрозуміти причини нашого падіння, повернімося на початок 90-х років, коли Україна, здобувши незалежність, вийшла у глобальний світ. А цей світ жив своїм життям, де йшла жорстока боротьба за виживання, місце під сонцем і ресурси.
Так, у 1980 рр. країни Латинської Америки виявилися в безнадійній борговій кабалі кредитів великих американських банків, виданих, зокрема, під гарантії МВФ, Світового банку та американського уряду (понад 500 млрд дол.); процентні виплати важким тягарем лягали на бюджети цих країн, а економічне зростання взагалі призупинилося. Почалася депресія.
Вашингтон, стурбований такою ситуацією, робив різні дії, включно із розрекламованим «планом Брейді» (ім’я тодішнього міністра фінансів США), відповідно до якого для ліквідації заборгованості були виділені значні фінансові ресурси (80 млрд дол.). Частина заборгованості банкам була «списана»; введені торгові пільги, що полегшують доступ товарів цих країн на ринки США, та інше. Але ніщо не допомагало – країни грузли в боргах.
Тоді і з'явився план, який назвали «Вашингтонський консенсус», підготовлений професором Джоном Вільямсоном з Інституту світової економіки Гарвардського університету спільно з фахівцями МВФ. «Вашингтонський консенсус» як план (або програма) був призначений саме для латиноамериканської групи країн, які перебували в безнадійній борговій залежності. Головним його завданням було досягнення такої стабілізації і стійкості в цих країнах, яка забезпечила б насамперед повернення боргів американським банкам. Цим країнам було запропоновано прийняти Програму «Вашингтонський консенсус», що називалася програмою структурної перебудови їхніх економік і містила десять пунктів.
Біганина українських керманичів по світу з проханням – порадьте, що нам будувати і як нам жити, не пройшла повз увагу МВФ, який порадив та запропонував валізу рекомендацій, в яких детально розписували ці десять пунктів латиноамериканських реформ, а підручники з детальними рекомендаціями тепер були перекладені українською і лягли на стіл кожного українського чиновника як інструкція до виконання. Відтоді ми почали «рухатись» до ринку як ще одна з латиноамериканських країн.
Але вже тоді було видно, що ця програма виявилася згубною для цих країн Латинської Америки. Адже вона не тільки не покращила їхній економічний стан, але й, за загальним визнанням аналітиків, їх посилила. І більшість цих країн майже на всі наступні десятиліття виявилися в затяжній кризі. І це при тому, що розвиток капіталізму в Латинській Америці йшов вглиб століть, до часів її завоювання, до масового притоку європейських переселенців, як і в Північній Америці і Канаді. У Латинській Америці завжди існувала приватна власність, сильний клас підприємців, діяла ринкова інфраструктура, банківські системи, біржі та інші фінансові інструментарії.
То якщо «консенсус» провалився в цій групі країн, які могли бути підстави вважати, що він принесе благо Україні з її зародковими формами капіталізму, що ледь почали виростати крізь зруйновану систему соціалістичної державної економіки? Хочу окремо зауважити, що до 1993 року Україна не співпрацювала з МВФ і Україна зовсім не мала боргів перед цією організацією, тоді як Аргентина уже мала борг більше 130 мільярдів доларів.
Але ті, хто ще вчора йшов в ногу з партією і обґрунтовував можливість побудови комунізму в СРСР, уже після проголошення незалежності України стали опорою українських президентів і з таким же завзяттям, як і проповідували політекономію і науковий комунізм, стали проповідувати рекомендації «Вашингтонського консенсусу» і настанови МВФ. Вони за це отримували звання, нагороди і народ їм вірив, адже вони говорили якоюсь космічною термінологією, яку народу було не зрозуміти. І народ віками навчений, що «мовчи глуха, менше гріха..», мовчав і вважав, що це «наші економісти» і вони дбають про українську економіку так, як добрий господар про свою худобу. Той, хто чогось не зрозумів, соромився говорити про це. Віддавали перевагу авторитетному повторюванню розхожих ринкових догм. Простому дядькові і в голову не могло прийти, що усі ці «глашатаї», які не сходили з екранів телевізорів, просто відробляли своїх «тридцять срібляників», щоб подовше залишатись при владі, а отже біля державного корита. І їм було байдуже, яке майбутнє чекає Україну. Адже майже всі ці реформи були спрямовані на скорочення і поступове скасування ролі держави в національному розвитку.
Якщо говорити прямою мовою – державі Україна з її 52-мільйонним населенням, з високим на той час рівнем економічного розвитку, була запропонована модель, де всі заходи були спрямовані на зміну наявного порядку речей, але при повній відсутності уявлення про те, як сформувати державний механізм, який би дозволив підвищити результативність господарської діяльності суб'єктів економіки країни, що і призвело до порушення керованості і руйнування економіки країни. Але українську владу не турбувало, що вони придбали для України поношений костюм з чужого плеча, головне, що цікавило владу – це, прикрившись іноземними рекомендаціями, відкрити економіку для приватної власності і споживацтва, не відмовляючись від своєї влади. Крім усього іншого, такий план давав надію, що під час розпродажу державної власності чиновникам і їхнім родичам дістануться кращі шматки і вони будуть отримувати найбільші вигоди. Відповідно до цієї моделі «переходу», ті ж люди, що контролювали державу при «комунізмі», прагнули контролювати її і при капіталізмі, одночасно насолоджуючись помітним поліпшенням свого життя і життя своїх близьких. Це щось на зразок того, коли охоронець, звечора прийнявши склад з матеріальними цінностями під охорону, на ранок його привласнив.
В Україні виник парадокс або протиріччя особливого роду, коли держава сама себе почала перетворювати, а в разі приватизації і обмежувати. І за всім цим стояла і стоїть невеличка група зацікавлених людей. Де в умовах невизначеності правил гри значним стимулом для прийняття того чи іншого рішення є хабар. І цей «хабар» може мати різний вигляд – гроші, посада, об’єкт приватизації тощо. Водночас призначались керівники, які уміли «правильно» провести приватизацію, виконати приватизаційні вказівки, а надалі і провести «правильний підрахунок» голосів під час виборів.
А сам «консенсус» провалився в усіх країнах, зокрема в Україні. За оцінкою помічника генсека ООН і нобелівського лауреата Д. Стігліца, шансу на успіх у цього «плану» не було, оскільки: «У кожній країні повинна бути своя економічна політика, заснована з урахуванням особливостей країни, не може бути єдиної, універсальної політики для всіх країн, де проводяться реформи. Раніше, на початку 1990-х, я помилявся, коли говорив "Приватизація, приватизація і ще раз приватизація"». Утім визнавши свої помилки, Стігліц не замислювався про те, створена в країнах належна ринкова інфраструктура чи ні, вважаючи, що це не особливо важливо.
Нарешті прийшло визнання провалу «Вашингтонського консенсусу» і з боку самого МВФ. Про це заявив навесні 2011 р. президент МВФ Домінік Стросс-Кан на щорічній сесії МВФ і Світового банку у Вашингтоні. Можливо, в силу радикальності цієї критики Вашингтон і певні сили в світовій економіці та політиці вирішили змістити його з посади буквально через два тижні після сенсаційної доповіді, сфабрикувавши якусь безглузду «справу» проти нього. Яка тут же була закрита після його «добровільної» відставки.
На думку Генерального Секретаря ООН з економічного розвитку Джомо Квана Сундара, «…формування труднощів в економіках багатьох країн пов’язані з їхніми спробами використовувати рекомендації МВФ, засновані на "Вашингтонському консенсусі". Зокрема, для успішного розвитку слабких і перехідних економік потрібен не "Вашингтонський консенсус ", а зовсім інший – прагматичний і надійний "новий консенсус", заснований на здоровому глузді, досвіді і перевірених експериментах... Іншими словами, один рецепт для всіх не підходить. Не можна нав'язувати одні і ті ж заходи по всьому світу і чекати однакових результатів. Треба використовувати різні методи і підходи, подивитися, що працює, що приносить негативний ефект, щоб відмовитися від таких методів».
З цим важко не погодитися, але чому прозріння прийшло так пізно? І чому в Україні всі ці «рекомендації» і далі з наполегливістю просуваються і МВФ, і Світовим Банком, і на рівні української влади? Жодна країна світу не застосовувала на практиці цей «консенсус» з такою послідовністю, як українська влада… І ось тепер реформи, які проводить Україна і які були призначені для країн Латинської Америки, дають свої «результати»: ми уже мало чим відрізняємся від тих латиноамериканських країн 90-х років минулого століття, для яких були призначені ці реформи….
(Уривки з книги Сергія Медвідя «Хронологія великого злочину». Вид. «Консоль» 2019 рік.).
Про автора: Сергій Медвідь – письменник, академік Академії інженерних наук, кандидат аграрних наук.