Енергонезалежність, яку ми проґавили

Війна, блокування Ормузької протоки, ріст цін на нафту, що викликає світову економічну кризу, показують, наскільки світ залежний від енергоносіїв. І наскільки цей світ крихкий, коли опирається лише на одну точку опори. 

Чому так сталося, що, як виявляється, майже усі країни світу стали заручниками лише одного виду палива, а отже і прямо залежними від тих країн, які це паливо видобувають? Чи могли бути якісь інші варіанти?

Тож я хочу повернути вас у кінець дев’яностих років минулого століття і початок двотисячних…

Тоді більшість розуміли, що розпад радянського союзу не зменшив залежність, насамперед Західної Європи, від російських енергоносіїв. Тому Європа і передові країни світу шукали альтернативні джерела енергії.

І ось тут особливо для розв’язання проблем забезпеченням паливом сільського господарства став біодизель – РМЕ (ріпаково-метиловий ефір). Цей біодизель виготовляється шляхом етерифікації з додаванням частки метилового спирту до ріпакової олії, та використанням каталізатора (NaOH) і підігріванням до температури більше +60 градусів, а при застосуванні гідроокису калію (КОН) процес етерифікації може проходити і при кімнатній температурі, але значно повільніше. У цьому процесі під впливом каталізатора олія етерифікується метанолом у метилові ефіри зі звільненням гліцерину. А звільнений гліцерин з метиловими ефірами практично не змішується. Таким чином після закінчення реакції відбувається гравітаційне розділення суміші на два шари – РМЕ і гліцерин.

Після відділення і очистки РМЕ ставав тим біодизелем, на якому працюють дизельні двигуни.

Звичайно, були деякі питання. Так, РМЕ роз’їдав гумові патрубки, тому при роботі з РМЕ патрубки мали бути замінені на пластикові, і заводи, які випускали дизельні двигуни, уже почали випускати двигуни, адаптовані під РМЕ. Ще при мінусових температурах РМЕ загусав, але більшість робіт у с/г проводяться при плюсових температурах. Та і ці питання розв’язувалися без великих проблем.

Якщо раніше, коли насіння ріпаку мало великий вміст ерукової кислоти і ріпаковий макух не був придатний для комбікорму, бо був гіркий, то з появою безерукових сортів такий біодизель значно здешевлювався, коли макух йшов на виготовлення комбікорму, а олія на виготовлення біодизелю. 

Як показували розрахунки, якщо фермер 10% площі, яку він обробляє, буде засівати ріпаком, то він отримує біодизель, якого буде достатньо, щоб обробляти усю свою площу. Тобто з’являлася можливість виробникам с/г продукції майже повністю стати автономними і не залежати від нафтопродуктів. А макух переробити на комбікорм, додаючи туди зерно низької якості, яке він до цього продавав за безцінь.

І такі компактні переробні комплекси, де зерно ріпака переробляється на олію, олія переробляється у біопаливо, макух на комбікорм – уже були. І їх можна було ставити відповідно до продуктивності на межі районів, куди б виробники здавали свій ріпак і отримували біодизель та комбікорм. До того ж біопаливо можна було виготовляти не лише із ріпакової олії, а з інших олій та з олійних відходів. 

Так, у 2002 році такі країни, як Німеччина, Франція, Чехія, Австрія, Італія, Данія, Швеція та Англія етерифікували більше 1,5 мільйона тонн ріпакової олії. І планували у найближчі роки збільшити переробку до 3 млн тонн. Піонерами у переробці такого біопалива виступали німці.

В Україні на початку двотисячних також почали займатися цим питанням. Я безпосередньо зустрічався із німецькими та чеськими виробниками заводів з виробництва біодизеля. Була домовленість про їхні поставки на кредитних умовах в Україну, та і наші умільці уже почали виготовляти прототипи таких заводів. Прискореними темпами йшла селекція безерукових сортів ріпака та його розмноження, збільшувалися посівні площі… Але…. але!

На це в Україні не знайшлося підтримки як на регіональному, так і державному рівні. А потім і в Європі з приходом Меркель та їй подібних у владу та фінансуванням росією лобістів російських інтересів з впровадження нафтової та газової залежності Європи від росії, усі проекти і розробки по біопаливу закрили і не згадують.

А те, що ми в Україні ці питання розробляли і боролися за них, як могли… Щоб не бути голослівним, я наведу лише одну цитату із всеукраїнської наради-семінару, яку проводило Міністерство агрополітики: «Нам біопальне потрібне вже сьогодні, – наполягає генеральний директор науково-виробничої фірми “Геліо” з Вінниччини Сергій Медвідь. – На отримання його держава повинна спрямувати необхідні ресурси. Якщо планувати експорт вітчизняного біодизеля, то, можливо, потрібні заводи гіганти, але для внутрішнього його споживання достатньо невеликих підприємств, які могли б працювати майже у кожному районі. Вони можуть продукувати до 5 тисяч тонн пального, якого вистачить для обробки 50 тисяч гектарів. А за давальницьку сировину селяни, крім пального, отримуватимуть ще й макуху для тварин. 

Мабуть, промовець поцілив у десятку, бо йому гаряче аплодували» (Зі статті «Золотом цвіте ріпак», кор. Зенон Михлик. Газета «Сільські Вісті» за 25 червня 2005 року.).

Після цієї наради минуло понад двадцять років. А ми, Європа та й увесь світ на тій же самій «нафтовій голці», як і були…

Про автора: Сергій Медвідь – письменник, академік Академії інженерних наук, кандидат аграрних наук.