Мімікрія

Нещодавно в стрічці прочитав міркування одного чоловіка про те, як йому складно – доводиться «петляти» між українською і російською мовами, бо, на його думку, мова пов’язана як зі стилем мислення, так і з менталітетом людини. А хочеться, щоб тебе розуміли максимально! 

І чомусь одразу згадалася українська співачка, що лише заїкнулася про те, що її мова не зовсім російська, а «київська», як тут же її з головою накрило хвилею хейту з боку багатьох наших співгромадян.

Не буду зараз займатися популізмом і додавати лою у вогонь. Скажу лише, що це чутливе питання ще двадцять років тому не мало такої гостроти. Навпаки, в ефірі домінували російські пісні, російське кіно, книжки російською мовою продавалися значно краще, а українські митці і мисткині, що вряди-годи пробивалися на українські канали, виглядали досить екзотично, бо їхній дух і естетика були незрозумілі для більшості пересічної тодішньої публіки. Скільки ж часу і зусиль буде потрібно Україні, щоб звільнитися з пут цього «екзотизму». Щоб українських авторів почали поважати не лише за мову, а й за думку, за злободенність і глибину. Я відчув весь цей складний процес на собі. Сьогодні я не відчуваю жодних бар’єрів – мої есе набирають тисячі вподобайок і сотні розгорнутих коментарів, а вірші іноді розлітаються у тисячних перепостах по соціальних мережах.

Але далося це непросто. Пам’ятаю, як у перші роки існування фейсбуку я був одним із перших, хто не просто публікував там свої вірші, а намагався ілюструвати їх відповідними світлинами чи відеорядом. Добре, що маючи професійну журналістську освіту і вивчаючи психологію, я зрозумів, що більшість людей «клює» саме на картинку, а текст сприймається як додаток. Сьогодні так роблять усі, але тоді це збільшувало суттєво кількість читачів.

Другий складний момент полягав у тому, що мені болісно довелося ламати свій образ серед моїх підписників. Більшість підписалися на мене, стереотипно сприймаючи як співака і автора пісень, якого вони знали чи десь чули. І вони зовсім не мали намірів змінювати кут свого сприйняття. Варто було написати щось на кшталт роздумів або есе, як в коментах вірусилося щось типу «ви співак, то співайте», або «що ви в цьому розумієте» чи ще гірше – «це той, що про енело написав»... 

Звичайно ж, це було непросто подолати. І сьогодні бувають такі «відрижки». Але пояснювати, що я все життя вчуся, розвиваюся, маю серед друзів інтелектуалів, – це було марним заняттям. 

Але тут прийшла на допомогу одна річ, яку я називаю «інформаційним серфінгом». Уявіть собі, що в суспільстві назріває якась резонансна тема, яка ось-ось вибухне. Їй необхідно надати певної образно-смислової форми, яка б чітко візуалізувалася у свідомості багатьох людей. І я передчуваю чи знаю, як це робити – і маю для цього інструментарій. Але будь-які інструменти мертві, якщо немає власного переконання і живого душевного вогню. Бо навіть якщо ти помиляєшся в чомусь, люди вірять тобі, бо це не популізм, не маніпуляція їхньою думкою чи бажання похизуватися. Це щирі думки і почуття. Які викликають багато відгуків.

Відкрию, друзі, вам секрет, – я завжди чітко розрізняю, що за людина коментує мій пост, відчуваю її освітній і культурний рівень, структуру мислення, рівень незалежності, і головне – менталітет!

Про менталітет говорити складно, оскільки це річ досить умовна, хоча й піддається дефініціям, але спробую пояснити. За час мого творчого життя, навіть у віддалених і глухих селах України, я зустрічав людей з тонкою організацією душі – допитливих, делікатних і мудрих.

І навпаки, в колах так званої української «еліти» часто стикався з грубою душевною природою, пихатістю, чванливістю і самозакоханістю до неподобства. Здавалося, що ці люди існують лише для того, аби подавляти і знецінювати інших.

Чим відрізняються перші від других? Це цілий комплекс якостей: як людина говорить, як дивиться, які її життєві пріоритети і цінності. Куди сягає політ її думки. Наскільки вона делікатна стосовно до інших людей.

Культурні люди вміють висловити думку, навіть неприємну, не переступаючи тонку психологічну грань, не провокуючи і не ображаючи свого співрозмовника.

Але ось тут менталітет українців іноді розкривається у всій красі: часто в коментарі знаходиш стільки образливого, хамського, брутального і лайливого, що хочеться одразу забанити суб’єкта.

Але переходиш на його сторінку і бачиш – людина ніби з вищою освітою, з купою друзів і захоплень. І думаєш, що ж її спонукає зайти до тебе на сторінку і смачно там випорожнитися?

Гадаю, що існують, як правило, дві категорії: або це люди куцого розуму і дрібної душі, або справжні провокатори і вампіри по життю, які отримують задоволення від процесу самоствердження отаким примітивним чином.

А ще гірше, коли люди такого складу прикриваються патріотичними ідеями чи гаслами, немов міцним щитом. Відповіси їм різко – починає кричати: ага, він мене образив, отакий він насправді... 

З недавніх пір я почав дуже жорстко відповідати таким особам. Культура лише для тих, хто її цінує, а українська мова ще не показник того, що з тобою спілкується порядна і розумна людина.

Так, я народився в зросійщеному Києві. Але біля нашої хрущовки було дві школи – російська і українська. І коли прийшов час обирати, тато так і сказав: «Обирай, в яку підеш». Я запитав його лише одне: «Тато, а хто ми є такі?» «Ми – українці», – сказав тато, і для мене це стало головним фактором вибору. І я про це ніколи не пошкодував. Навіть тоді, коли траплялися проблеми нерозуміння.

Наприклад, довгий час я в репертуарі зберігав свою давню пісню, яку багато хто співає по світу. Вона має назву «Эта женщина». Скільки разів до мене підходили люди, які говорили: «У вас все хорошие песни, но эта лучшая!» 

Іронія долі, – але ті ж самі люди підходили до мене – вже у нинішні драматичні часи і говорили: «Перекладіть пісню про женщину українською мовою і співайте її – це ж такий хіт...» 

І ось тут я скажу вам правду, а ви сприймайте її, як захочете. 

Я ніколи не буду перекладати свої пісні, колись давно написані російською, українською мовою. Не тому, що я цього не можу зробити чи у мене не вистачає майстерності. Ні! Я просто це вважаю чимось фальшивим і принизливим для своєї душі. Бо це мімікрія! Я не хочу перевзувати і перевдягати свої твори. Я не буду робити їм «бріт-міллу» на догоду комусь, хто хотів би обмежити мою свободу таким чином. Я краще приберу її з репертуару, і напишу десять нових пісень, – українських по духу і по мистецькій традиції, а не просто формально україномовних. Що я маю на увазі, зрозуміють не всі. Лише ті, хто близький мені по менталітету. Деякі вдадуться до добре знайомих і перевірених методів хейту.

Але що я хочу сказати написаним. Мова – дуже делікатна річ. Для когось вона справжній рідний Всесвіт із трунками трав, маминою колисковою і батьківськими піснями, з говіркою рідної бабусі, з діалектом рідного села, з напівзабутими щемкими піснями.

Але для когось мова – це як маскувальний одяг, як кар’єрна необхідність, як зовнішня форма, що надійно прикриває внутрішню чужинську суть. Мова – це інструмент маніпуляції для хитрих людей, які насправді не мають у душі жодного українського поетичного рядка, жодного рідного артефакту, з’єднаного напряму з душею...

І тому, мабуть, мені зовсім нецікаві пісні тих, хто вивчивши 500 українських слів, сьогодні потрапляє в українські топи. Я чую цю обмеженість і несправжність. І це мене засмучує. Бо це не є мистецтво! Це лише мімікрія!

Про автора: Анатолій Матвійчук – Народний артист України, поет, композитор, журналіст, телеведучий, музичний аналітик, педагог, науковець.