Зірки епохи постправди

У часи постправди дуже легко, відкривши фейсбук, спостерігати розшарування українського суспільства на певні сегменти або, як хтось вдало висловився, бульки, в яких ми, українці, існуємо в умовах відносного комфорту. 

Комфорту в тому сенсі, що наші думки знаходять розуміння і відгук, а наші цінності та уподобання поділяються великою кількістю інших людей. І таке комфортне існування нікому нічого поганого не несе, аж доки хтось не вихоплює зі свого прошарку певні персоналії і намагається їх зробити надбанням усього українського суспільства, наділяючи ці явища, а чи конкретних осіб вартісними для всієї української спільноти рисами.

Я веду до того, що останнім часом у фейсбуці з новою силою спалахнули дискусії довкола певних персоналій, яких одні намагаються майже сакралізувати, а інші відкидають і навіть демонізують. Однією з таких фігур є гітарист відомої поп-рок-групи «Грін-Грей» Андрій Яценко, відомий, як Дизель.

Не буду лити воду на млин прихильників чи опонентів цієї групи. Просто скажу, що їхній головний шедевр «Под дождем» я добре пам’ятаю ще з початку двотисячних. Такий собі чи то реп чи то хіп-хоп у виконанні Муріка, квінтесенцією якого є гра слів «подождем под дождем, подожжем и пойдем». До речі, бачив я і перефар..., пробачте, перекладений українською мовою варіант цієї композиції – щось там типу «вщент під дощем», така собі гра асонансів і алітерацій без якогось важливого сенсу. Я цілком припускаю, що для когось цей твір є особливим одкровенням. Для мене ж одкровенням був яскравий імідж Дизеля, який на 100 відсотків давав змогу з першого погляду ідентифікувати гурт візуально.

Варто згадати, що цей дует полюбляли телеканали «Інтер» і «М1», де російськомовна музика користувалася особливою прихильністю. Та й популярність група отримала саме в ті часи, коли на український ринок просувалися російські тренди, типу «Грін-Грея» чи «Братів Карамазових». Не знаю, наскільки свідомо, але групи були, що називається, агентами впливу іншої держави, яка здійснювала свою культурну експансіоністську політику. Здається, я нікого не образив – це просто констатація фактів. 

Дизель нещодавно пішов у засвіти, але канонізувати його не бачу особливої потреби, оскільки він цікавий саме у межах свого прошарку тієї субкультури, яка мала ( і ще має місце) в українськомовній Україні. 

Тож, цілком зрозуміло, що такий активний виплеск інформації в культурно-інформаційному середовищі всієї нашої країни (а до цього долучилися певні інформагентства) викликав неоднозначну – і навіть ворожу реакцію української спільноти. І це цілком нормальне явище. Бо так буває, коли хтось намагається вкотре «спекульнути» на пам’яті. А за цим проглядається певна технологія – сакралізувати в українській культурі якомога більше неукраїнських атрефактів. 

Чимось схожою мені видається також дискусія щодо «сакралізації» у нашій свідомості «Кузі». Маю на увазі одіозну групу «Брати Гадюкіни» зі Львова, а конкретніше її лідера Сергія Кузьмінського.

Добре пам’ятаю їхній яскравий спалах на першій «Червоній руті» 1989 року. Пам’ятаю ту особливу атмосферу в Чернівцях – справді сакральному для української культури місці! Обов’язково треба враховувати історичний контекст, в якому тоді перебувала Україна: розпад СРСР, сплеск національної свідомості, нечувана свобода у всьому – у слові, у відображенні дійсності, у відродженні власної гідності. Але будь-яке явище має в собі дуальну природу, яку ми часто не враховуємо.

Це пов’язано саме з появою свободи в інфопросторі, виникненням перших комерційних радіо і телекомпаній, які буквально заповнилися новими реаліями життя – наркоманами, повіями, транссексуалами і просто божевільними. Усе це стало цікавим суспільству, особливо молоді.

А ще українська поп-культура тих часів активно демонструвала такий собі «альтернативний» погляд на українську культуру як таку. Українець почав з’являтися в образі «соціального блазня», і це викликало задоволений регіт від упізнаваності деяких наших ментальних рис, вдало скопійованих (як би делікатно висловитись) представниками неукраїнської національності. Саме такими були і Андрій Миколайчук, і Сестричка Віка, і Сергій Кузьмінський...

Справа в тому, що існує певна психологічна межа, певний комплекс, який не дозволяє справжньому українцю, вихованому в традиціях української моралі, традиції і церкви, раптом ні з того ні з сього стати дурником чи вдавати із себе вар’ята. І заспівати «Піду втоплюся», «Мамо, я дурна» чи «Чуваки, всьо чотко!».

Натомість, це було легко робити тим, хто не був частиною української нації, не носив у собі характерного національного менталітету. До того ж у побуті був російськомовним.

Тож, саме цим пояснювався той «цимес» в іміджі Кузьмінського та інших прототипів «нових героїв». Так, Сергій, безумовно, був талановитим музикантом, однак таланту, щоб стати відомим, завжди є замало. А тут доля ніби підкинула сама такий контраверсійний образ...

Ні в якому разі не збираюся впливати на чиїсь смаки чи уподобання або над кимось потішатися й знущатися. Просто констатую деякі факти і явища, добре зрозумілі для мене, і хочу, аби українці трохи краще собі уявляли природу деяких культурних феноменів.

Якщо ж вивести свої міркування на більш ідейний рівень, скажу лише, що володарям українських ЗМІ завжди було і буде вигідно насичувати наш інфопростір людьми з неукраїнською ментальністю, які відчужено дивляться на українця, не як на себе самого, а на когось іншого, хто викликає саркастичну посмішку, неприязнь чи навіть відверту ворожість.

Придивіться пильніше, задумайтесь – і ви зрозумієте, чому артисти, які уособлюють у собі кращі українськи риси – вроду, талант, розум, любов до рідної землі, мають нині такий важкий шлях до широкої публіки, який лежить через наш сучасний інфопростір, і чому декому так легко вдається злетіти на Олімп, залишаючись упродовж років у самому епіцентрі уваги ЗМІ. 

Натомість поверну вас до покоління Івасюка, Яремчука, Зінкевича, Мозгового, Поповича, Білоножка, Шпортька, Кудлай, Сандулеси, Тріо Мареничів та інших митців, які виростали і формувалися в зовсім іншому інформаційному середовищі і були, не зважаючи ні на що, рідними дітьми своєї культури. Саме вони є знаковими для України. І тому залишаться у пам’яті народу навічно...

А всі ті, з кого ми почали розмову, – це продукт зовсім іншої епохи, яскраві представники дрібних урбаністичних субкультур, трансформованих під впливом чужих етносів і за активної підтримки нашого неукраїнського інформпростору. 

Не маю в душі жодної ненависті чи заздрості, жодних претензій до будь-кого. Я давно це переріс. Мої слова – це лише чистий досвід і спостереження. Тож нехай вони вам стануть у нагоді.

Про автора: 

Анатолій Матвійчук – Народний артист України, поет, композитор, журналіст, телеведучий, музичний аналітик, педагог, науковець.