Казки та пригодницька література: українські перекладачі-ентузіасти

Коли кіно ще не було винайдено, а кількість видовищ була обмежена, велику роль посідала література. Як відомо, усе почалося з оповідання казок та інших історій навколо багаття або біля прядки та печі в хаті. 

Можна зневажливо говорити «казочки» на позначення брехні, неправдивого, вигадки, або чогось несерйозного. Але за давнини казка не була дитячим жанром.

Адже інтерес до казок перейшов у зацікавлення рідною минувшиною, а потім – у збирання власного фольклору. І, звичайно, це вилилось у написання літератури взагалі – різних жанрів.

Від казки перейшли до науки. Тут можна згадати класиків жанру – братів Ґрімм, Якоба і Вільгельма. Чи любите ви казки? Тут якраз одними з перших і згадуються брати Ґрімм. Те, що вони здійснили суто подвижницьку працю – стільки років збирали рідні німецькі казки та розговорювали респондентів, – сьогодні не всі розуміють. Ця подія збіглася і з наполеонівськими війнами. Німеччина вирішила довести, що має повноцінну культуру. І тут на допомогу прийшла література. Бо ще до появи романтизму була думка (яку, на щастя, не всі поділяли), що рідну літературу не варто читати. Навіть «Пісню про Нібелунґів», якою сьогодні по-справжньому пишаються. Прусський король Фрідріх ІІ Великий (вихований на французькій мові та культурі) сказав про цю поему, що вона нічого не варта й він не хоче навіть тримати її у своїй бібліотеці та скоро звідти викине (до того для нього спеціально підготували та переписали примірник). Придворною мовою була французька, узагалі французький вплив дуже спостерігався в різних сферах. Що можна було протиставити як доказ? А германський епос… чи багато хто міг його читати? Учені, та й то не всі. Що сказати про широку авдиторію. Тому німецькі романтики так орієнтувалися на свій фольклор, збираючи та видаючи не лише казки, а й пісні, балади, легенди… Брати Ґрімм, наприклад, видали й народні легенди, й уславилися дослідженнями з міфології. Те ж саме можна сказати про діяльність українських романтиків. Отже, у казках виражався національний дух. Але треба було мати самостійне мислення та ентузіазм, щоб це помітити.

Чим запам’яталися казки, про які я пишу? Бо хоча за романтизму й були письменники, які творили власні казки чи обробляли народні (Вільгельм Гауф, Беттіна фон Арнім та інші), але саме брати Ґрімм опрацьовували рідний фольклор по-науковому. Саме вони записували казки у варіантах, причому неадаптовані. Тому перше видання казок справило фурор і викликало шок, оскільки на тлі фантазійної або дидактичної літератури вирізнялося «жорстокістю». Так сприймали саме неопрацьовану словесність. І в пізніших виданнях автори та збирачі «причісували» деякі казки, проте архаїчна основа все одно зберігалася. І без них, певна річ, ми не знали б ті казки, які сьогодні – класичні. Про Бременських музикантів, Короля Дроздоборода, Червону Шапочку, Попелюшку, Білосніжку, принцесу Шипшинку (у Шарля Перро це Спляча Красуня), Біляночку і Червону Троянду, Гензеля і Ґретель, Рапунцель… Не знали б і про Хлопчика-Мізинчика, і Пані Хурделицю, і ще численних казок, на яких сьогодні виховують дітей. Адже це одні з перших книжок, які їм читають уголос. Ми не можемо уявити свого дитинства без цих творів. Але так було не завжди. Без перекладачів ми точно б цього не знали.

Що сказати ще? У кожній землі, у кожному краю були свої казки. Наприклад, про Хлопчика-мізинчика і Червону Шапочку дійшло завдяки нащадкам французьких гугенотів, але в іншій формі, аніж у Шарля Перро.

Але ці казки, не знаючи оригіналу, неможливо дізнатися. Свого часу саме українські перекладачі-ентузіасти донесли до свого читача казки братів Ґрімм. Що можна сказати про переклади? Один із найбільш повних як на свій час вийшов після Першої світової війни, але зрозуміло, що українською мовою ці казки відтворювали раніше. Мотивацією було донести це до українських дітей. Так у Києві та Відні в 1919 р. вийшли сумісно видані та проілюстровані книжки «Казки братів Грімм в чотирьох томах з 180 малюнками». Переклад – М. Харченка, Ф. Супруна, Д. Корзуна та ін. Редакція – І. Труби. 

Видання оформлене і як наукове. Наприклад, перший том відкривається портретом однієї з інформанток братів Ґрімм. І підпис: «Селянка з села Нідерцверн біля Касселя, – Фіменін». Зазначено, що більшість найкращих казок, які ввійшли до другого тому, записані з її вуст, а сам портрет намальований третім братом діячів – Людвіґом Ґріммом. Далі – портрет знаменитих братів Ґрімм і зазначено, що вони «Зібрали й видрукували німецькі народні казки в роках 1814–1844». Тобто ця діяльність тривала тридцять років! 

Укладено книги цікаво, бо там уміщено й християнські легенди, які тривалий час у перекладах – у тому числі українських – не друкувалися з ідеологічних причин. Наприклад, «Богоданна доня Цариці Небесної». Тобто Божої Матері.

Почитаймо ці переклади. Наприклад, про Білосніжку. Як починається казка? Процитую у правописі оригіналу: «Раз серед зими сиділа королева коло віконечка, котрого рями були зроблені з дорогоцінного чорного дерева й шила. А на дворі тим часом став падати густий сніг. Задивившись на той пухкий гарний сніг, королева не счувшись нахромилась на голку й поранила собі пальця. З ранки викотились три краплини крови і впали на свіжий сніг. Рожева крівава плямка так любо красувалася на білому пухкому снігу, що королева подумала : „Як би то було гарно, коли-б я мала дитинку таку білу як сніг, таку рожеву як кров і таку чорноволосу й чорно- i брову, як це дерево рями!” I як на диво, незабаром після того уродилася в неї дівчинка справді, така біла як сніг, така рожева як кров і така чорноброва як чорне дорогоцінне дерево. Тую дівчину назвали Білосніжкою». 

Або «Бременські музики». Сюжет кожний знає. Українською початок звучить так: «Був у чоловіка осел і тягав він кулі та клунки на млин багато літ і не ремствував. От як вже стала подіходити старість, стали сили його щербитися, не було вже тієї снаги до роботи, то хазяїн надумав не годувати зовсім такого ледачого осла. Як побачив осел, який вітер повіяв, збагнув , що тепер добра дожидати нема чого, тоді він знявся нищечком та й подався в далеку дорогу на Бремен: там, думалось йому, він зуміє пристроїтись міським музикою». Далі ми знаємо, що сталося: віслюк зустрів мисливського пса, кішку та півня. Усі вони погоджуються стати музикантами. Наприклад, осел каже, що гратиме на флейті, пес битиме в литаври, а півень погодився співати. Далі, як відомо, вони всі облаштовуються в лісовій хатинці, звідки виганяють розбійників. І залишаються там щасливо жити – хай і не дійшли до Бремена, але тепер цим вільним тваринам це й не потрібно. Вочевидь, мораль цієї казки, що треба бути дружними. Адже завдяки тому, що всі об’єдналися, тварини налякали і вигнали розбійників.

Від казок пора дорослішати. Так українські перекладачі познайомили рідну авдиторію з пригодницькою літературою. Різним верствам подобалося читати про подорожі, випробування, далекі країни та, звичайно, пригоди. Цікаві історії поєднувалися з ненав’язливою мораллю. Так українці відкрили для себе знамениті «Пригоди Гекльберрі Фінна» Марка Твена. Адже в 1885 р. ця книга вперше побачила світ. І українські перекладачі, дізнавшись про такий цікавий твір, познайомили своє коло з американською літературою.

«Пригоди Тома Сойєра» знають усі. Там багато веселого (вже хрестоматійною стала історія, як цей хлопчик фарбував паркан), дотепного, але є й моторошні пригоди. У цю книжку хочеться гратися. Водночас вона навчає правильної поведінки та мужності. Натомість продовження – вже про найкращого друга Тома, малого безпритульного Гека Фінна (якого однолітки люблять за незалежність і за те, що він по-справжньому вміє дружити) – це вже випробування для дорослих. Тут теж багато гумору (наприклад, Гек принципово любить жити в бочці – натяк на Діогена), але тон набагато серйозніший, а події – явно для ще мужніших. Усе це українські перекладачі зуміли відтворити, і – особливо як на ту добу – перекласти відповідно до стилю. Адже англійська мова ще не була такою популярною як сьогодні. Проте українці справді хотіли її знати – і вивчали та могли нею читати. А прочитавши в оригіналі, знайомили свою публіку з новинками і класикою.

Уперше про цю оригінальну постать переклала Настя Грінченко – дочка знаменитого Бориса Грінченка. Повністю її звали Анастасія, а на книжка зазначалося «Н. Грінченко». Переклад вийшов у 1908 р. у Києві, у тексті підписано: «Перекладено р. 1907». На обкладинці зазначено: «Пригоди Гека Фінна. Написав Марк Твен (Самуель Клеменс). Переклала Н. Грінченко». Але, на жаль, сама вона не побачила цієї книги, бо передчасно померла. Проте щастя в тому, що книжка дійшла до публіки. Адже справжня характеристика авторів і перекладачів – це твори. До речі, саму родину Грінченків – дуже творчу і працелюбну, ентузіастів перекладу – сьогодні називають «найпершими дисидентами».

З чого починається книжка? З того, що Гека намагаються виховувати вдова Дуґлас (яку він урятував) та її сестра. З такого примусу нічого не виходить, і хлопчик утікає. А фінал… схожий. Тільки це хоче робити добра тітка Саллі – в якої племінник… правильно, Том Сойєр. Судіть самі (цитую в оригінальному правописі): «А мені більше нема про що писати і я з цього страшенно радію, бо як би я знав, що це стільки клопоту — написати книгу, то я б і не починав такої справи і ніколи більше не буду. Але, здається, я поперед инших утечу на індійську терріторію, бо тьотя Саллі збірається взяти мене за дитину і цівілізувати, а я цього не стерплю. Я вже куштував, як це смашно! / Хвала Богові, уже й кінець».

Казки і пригоди. Не така вже й дитяча література. Сьогодні це класика, канон, але ж вона дійшла до нас завдяки найпершим нашим перекладачам.

Аналітик матеріалів – Олена Смольницька

Про автора: Ольга Смольницька – кандидат філософських наук, консультант з філології Місії «Постуляційний Центр беатифікації й канонізації святих» Української Греко-Католицької Церкви (Львів)