130 років тому Вікентій Хвойка відкрив Трипільську цивілізацію

У лютому збіглися дві знакові події. 21 (8) лютого 1850 року виповнилося 176 років від дня народження геніального чеха Вікентія Хвойки. Саме він рівно 130 років тому – 4 лютого 1896 року – подарував українській нації правітчизну, відкривши на нашій землі Трипільську культуру.

ЯК ХВОЙКА ОПИНИВСЯ У КИЄВІ?

Вікентій (Честослав, Частослав, Вінсент, Чєнєк) 16 років жив та відійшов у вічність на київському Подолі у будинку по вулиці Ігорівській, 9/1.

З московитської імперської подачі, яку перейняла й радянська ідеологія, надто довго ім’я і подвиг Вікентія Хвойки залишалися в тіні. Та й сьогодні його пам’ять, як на мене, вшановується неспівмірно з тим внеском, який ця людина зробила в історію української державності.

Карколомна доля спіткала Вікентія Хвойку. Батьки – Анна та Вацлав – привели на світ дванадцятеро дітей, серед яких Вінсент (по домашньому – Чєнєк) був найстаршим. Народився майбутній геній археології на берегах Ельби, за 110 кілометрів від Праги, у богемському селі Семин на теренах тоді ще Австрійської імперії. Про археологію навіть не мріяв, але захопився мандрами, і 1868 року в колі однодумців пішим ходом рушив по Європі: побачив Австрію, Німеччину, Чехію. 

1874 року переїхав до Праги. Саме там познайомився з антикваром, що спонукало захопитися старожитностями. Багато читав, пізнавав, але так і не став студентом університету.

Як і чому Хвойка опинився у Києві? Переповідають дві легенди. Одні кажуть, що 1876 року в Празі молодик познайомився з родиною українського дворянина Александрова, закохався у їхню доньку та рушив слідом за своїми почуттями до Києва. Буцімто йшлося до весілля. Проте дівчина захворіла невиліковною психічною хворобою, тож Вікентій все життя так і залишився неодруженим. Інша версія оповідає, що батьки хотіли одружити 26-річного Честослава на багатій і нелюбій дівчині, от він і втік подалі та й зупинився в Києві.

ПЕРШИЙ СКАРБ

Так чи так, а в Києві спершу заробляв на життя вчителюванням: викладав малювання, німецьку мову та навіть фехтування. Але європейська освіта в Російській імперії не цінувалася, тому ледве зводив кінці з кінцями. Пристойно заробити зумів, звернувшись до агрономії: почав вирощувати хміль та впроваджувати нову культуру – чеське просо (росичку). Навіть написав дві засадничі статті: «Хмелезнавство та його догляд» і «Росичка». 

Однак фатальний випадок спрямовував все подальше життя Вікентія в русло археології. Молодий агроном оселився у селі Петрушки (зараз – Києво-Святошинський район, за 15 км від станції метро «Житомирська»). Там, у клуні на дачі приятелів, Хвойка влаштував комору-лабораторію для зберігання реманенту, насіння, добрив, малюнків, книг, медалей та дипломів. Та сталася пожежа, згоріло все. З відчаєм спостерігав Вікентій, як селяни розчищали лопатами згарище. І раптом побачив серед попелу зелені, сині та рожеві скельця. Перший скарб. Зібрав знахідки та повіз до Києва, де знавці старовини розпізнали фрагменти жіночих браслетів часів Русі та заплатили за них доволі велику, як на ті часи, суму – 60 рублів. Відтоді археологія стала справою всього життя Вікентія Хвойки. Місця пошуку старожитностей визначав інтуїтивно. Їздив селами Київщини та розпитував селян, чи не бачили часом черепків на своїх городах. Ті охоче показували місця знахідок.

КИРИЛІВСЬКА СТОЯНКА 

Велике відкриття випало на серпень 1893 року: на Подолі вздовж вулиці Кирилівської, 55, біля зарослого чагарниками пагорба Вікентій Хвойка виявив стоянку первісних мисливців на мамонтів 20-тисячолітньої давнини. Розкоп сягав 19 метрів: люди працювали переважно вручну. Викопали і знамените ікло мамонта з давнім орнаментом, що нині зберігається в Національному історичному музеї України. А ще – зуби печерного ведмедя, росомахи, гієни, лева, кістки шерстистого носорога тощо.

Через три роки з’ясувалося, що орнамент на бивні мамонта є … зразком трипільської кераміки. Тим часом розкопки на Кирилівській тривали ще сім років. Хвойка накопав стільки артефактів, що чимало з них і досі залишаються недослідженими. Відкриття буквально сколихнуло науковців Європи. 

1893 року Вікентій Хвойка переселився на Поділ, у той самий двоповерховий будинок у стилі ренесанс на Ігорівській 9/1, який нині стоїть пусткою та є арештованим майном підсанкційного олігарха Новинського, при цьому маючи статус архітектурної пам’ятки національного значення, а на фасаді – пам’ятну стелу, де зазначено, що тут жив видатний український археолог Вікентій Хвойка. Обнадіює, що в липні 2025 року в Києві задіяна громадська ініціатива задля повернення у комунальну власність Будинку Хвойки: планують перетворити на археологічний музей.

ЗОЛОТИЙ ДЕНЬ 

Зацікавившись також дослідженням часів Київської держави, Хвойка провів розкопки на Старокиївській горі та горі Киселівці, у Білгороді, Витачеві й селі Шарки на Київщині.

Праця виснажувала матеріально й фізично. Відтак археолог захворів на сухоти, але праці не полишав. А попереду чекали ще більші археологічні скарби: відкриття Трипільської культури, Трипільської цивілізації. 

Це сталося 4 лютого 1896 року. Золотий день Вікентія Хвойки. І золотий перетин в історії України. На територіях сіл Трипілля, Стайки, Щербанівка, Халеп’я, Жуківка, Верем’я Вікентій Хвойка розкопав давні поселення, згодом названі трипільськими, з орнаментованим глиняним посудом, ритуальними фігурками жінок і тварин, списами, сокирами, кам’яними наконечниками стріл, глинобитними печами. 

Вікентій Хвойка, глибоко дослідивши пам’ятки, визначив, що віднайдена ним культура мальованої кераміки існувала 5500-2700 років до нашої ери. В описі розкопок вжив термін «Трипільська культура», розповідаючи про поселення, віднайдені у селі Межиріччя під Каневом та у місті Ржищеві.

А згодом упродовж 1898-1900 років відкрив ще й поля поховань Зарубинецької та Черняхівської культур. Зрештою Хвойка фактично став засновником Київського музею старожитностей та мистецтв (Національний музей історії України) та першим хранителем найбагатшого в Європі археологічного відділу.

«РУСЬКИЙ КАПІТОЛІЙ»

Другим мегазірковим відкриттям Вікентія Хвойки стали розкопки 1907 року на Старокиївській горі, неподалік Десятинної церкви, де в ті часи містилася садиба лікаря М. Петровського. Там, на глибині до чотирьох метрів, знайшли язичницьке святилище, рештки князівського палацу, цеглу із зображенням великокнязівського тризуба, братську могилу захисників Києва від Батиєвої навали та означили саме місто Володимира, що стояло на 10 гектарах.

Старокиївську гору тут же назвали «Руським Капітолієм», а підсумки розкопок підвели 1 серпня 1908 року на Археологічному з’їзді у Чернігові. Та невдовзі Хвойку почали цькувати у пресі високопоставлені імперці (церковні професори), посипалися інтриги, а відтак припинилися розкопки на Старокиївській горі.

Щоб якось проіснувати, Хвойка продовжив працювати кустосом Київського міського музею, а також продавав деякі свої археологічні знахідки колекціонерам. 1913 року видав авторську працю «Прадавні жителі Середнього Придніпров’я та їхня культура й історичні часи». Всупереч імперським тезам висунув гіпотезу про спорідненість українців з тими ж трипільцями.

Та хвороба прогресувала. Невдовзі Вікентія Хвойки не стало. Перед смертю він заповів продовжувати справу свого життя двом жінкам: археологу Євгенії Козловській та особистій секретарці Антоніні Скриленко.

Нащадок збіднілого чеського лицарського роду з ордену Честославів («Слава честі»), син нижньо-полабського селянина так прикипів серцем і долею до української землі й, зокрема, до Києва, що й останній спочинок знайшов тут: його поховали на польській католицькій дільниці Байкового кладовища, навпроти «Готичної брами».

Сьогодні на доволі скромному як для особистості такого масштабу гробівці Вікентія Хвойки можна побачити гранітний хрест, встановлений відомим депутатом Верховної Ради Іваном Зайцем. І рідкісні квіти вдячності від нині сущих.

ПОСТСКРИПТУМ. Ми, українці, маємо глибоко усвідомити, хто такий Вікентій Хвойка для нас усіх і для кожного зокрема. Маємо берегти пам’ять про цю Людину, яка ще наприкінці ХІХ століття, в часи існування московитської імперії, мала відвагу заявити, що селяни з Київщини та інших місць, де проводив археологічні розкопки, є нащадками трипільських племен, які більше 3 тисяч років жили на українській землі…