Генерал Павло Шандрук: уроки історії для українців і паралелі сучасної війни

Коли пишемо сьогодні про Павла Шандрука, очевидно, йдеться не лише про біографію генерал-хорунжого. Йдеться радше про історичний нерв нації, що століттями боролася за право бути суб’єктом, а не об’єктом історії. Шандрук – це постать, яка поєднує досвід служби в імперській армії, участь у національних визвольних змаганнях, поневіряння серед острівців кінця історії міжвоєнної Європи та драматичних рішень 1945 року. Його життя – своєрідне дзеркало ХХ століття, де війна і політика спліталися у вузол, розв’язати який можна було лише ціною вибору.

Народжений 28 лютого 1889 року у волинських Борсуках на Тернопільщині, Шандрук зростав на пограниччі імперій. А що Волинь – це не лише земля лісів і річок, а й культурний кордон, де зустрічалися українська традиція, польський вплив і російська адміністрація, то тут природно формувався світогляд людини, яка згодом стане офіцером. І хоч служитиме різним арміям, але не зрадить ідеї власної держави.

Перша світова війна стала для нього школою реальності. В окопах воєн і на дипломатичних рангах старі імперії розпадалися, а на їхніх руїнах народжувалися нові національні проекти. Україна отримала шанс, і Павло Шандрук не залишився осторонь. Він вступив до Армії УНР, командував панцерником «Полуботок», а згодом бригадою 3-ї Залізної дивізії. Це були часи, коли українська армія боролася не лише з зовнішніми ворогами, а й з хаосом внутрішньої політики. Війна 1917–1920 років закінчилася поразкою, але не знищила повністю ідею державності. Пророчими та гіркими виявились слова В’ячеслава Липинського: «Ніхто нам не збудує держави, коли ми її самі не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути».

Після поразки національної боротьби Шандрук опинився в таборах інтернованих у Польщі. Замість піддатися відчаю взявся за навчання: організація шкіл, військова наука. Він розумів: без знань і дисципліни армія, у відродження якої він таки вірив, не може бути силою історії. Водночас у праці «Державність чи гайдамаччина?» його сучасник, політик і дипломат Олександр Шульгин уже на еміграції писав:  «Нація, що не має держави, є нещасливою, безборонною. Народ, що цього не розуміє, що не прагне здобути собі державности – не вартий навіть того, щоб його звати нацією». Мав рацію. 

У міжвоєнний період Павло Шандрук став одним із керівників Генерального штабу Армії УНР в екзилі, готував мобілізаційні плани, обліковував тисячі українських військових. Це була робота на майбутнє, на той момент, коли історія знову відкриє двері. А от 1939 рік став новим випробуванням. У складі польської армії Шандрук брав участь в обороні Польщі від нацистської агресії, за що був нагороджений Virtuti Militari (найвища військова нагорода Польщі за мужність перед навалою ворога, відповідник британського Хреста Вікторії). Цей факт промовисто показує універсальний кодекс офіцера – служити праву і честі там, де вони під загрозою. Коли йдеться про мораль, коли йдеться про справедливість, коли йдеться про неправедний напад сильнішого на слабшого, чи має війна національні кордони? Одначе вона завжди має політичні наслідки.

Друга світова війна принесла трагедію у життя мільйонів людей і нові дилеми в світ великої політики. У 1945 році, коли Третій Рейх наближався до свого логічного краху, генерал Шандрук очолив Український національний комітет і сформував Українську національну армію (УНА). Це рішення сьогодні викликає історичні дискусії. Але щоб його зрозуміти, потрібно бачити контекст. Українські військові частини, що опинилися в Європі, ризикували бути виданими радянській владі – владі, яка не приховувала намірів знищити політичних опонентів. Шандрук прагнув врятувати людей і зберегти військове ядро нації. Це не була співпраця з нацизмом на базі ідеології – це була спроба мінімізувати втрати у ситуації, де жодне рішення не було ідеальним. А українських вояків там були сотні тисяч.

Тут доречно згадати, згрубша окресливши, тодішні позиції українського визвольного руху. Степан Бандера і Андрій Мельник представляли різні військові стратегії, але обидва виходили з ідеї державної самостійності. Гетьманський проект України Павла Скоропадського апелював до традиції державності і адміністративної стабільності. Розбіжності між цими течіями часто були драматичними, але їх об’єднувала головна мета – Україна як суб’єкт історії. Тому зрозуміло, що УНК і УНА стали спробою консолідації українських військових сил в умовах катастрофи. Сьогодні, коли Україна знову веде війну проти російської агресії, історичні уроки набувають особливої ваги. Сильна держава неможлива без сильної армії, а сильна армія – без національно свідомого офіцера як базової управлінської ланки війська. Патріотизм офіцера не означає політичної заангажованості у строю. Він означає відповідальність за народ, який армія захищає. Офіцер національної армії має розуміти, що його місія – не лише тактична перемога, а й стратегічне збереження державності. Бо що трапляється тоді, коли армія програє? Тоді заходить на її місце армія ворога. І далі (і так завжди в історії) відбувається, описане Уласом Самчуком у есеї «Нарід чи чернь?», таке: «Всяка влада, яка тільки не була на нашій землі, – російська, чи польська, нічим іншим не займалася, а лише доводила нам, що ми – не ми, а щось інше. Це було постійне ламання нас, нищення нас. І то ніде інде, лише у наших містах, наших селах, наших школах, наших родинах». І ось ще один місточок з нашої історії до сучасної какаяразніци, теж із того ж твору Самчука: «Не все одно, якими іменами названі вулиці наших міст, не все одно, чи домінуючим є для нас Шевченко, чи Пушкін. Не все одно, як це часто доводиться чути, кого ми вчимо у школі, не все одно, яке наше відношення до російської літератури. Ні! Це не все одно... А коли – все одно, то це значить, що все одно для нас, хто є ми самі! Це значить, що ми не нарід, не якась спільна історична збірна сила, а невиразна юрба, сіра маса, вічно принижена без всяких ідеалів чернь». Написано 85 років тому, а знову нам актуальне.

Як відомо, народ, що не бореться за своє, приречений бути статистикою в чужій історії. Українці ж нині борються з усих сил проти агресора, що втратив усякі береги розумности й межі здорового глузду і веде геноцидну війну проти нас. Українці Америки добре розуміють цю істину. Діаспора зберегла мову, культуру і пам’ять у часи, коли на нашій батьківщині ці цінності піддавалися нищенню. Сьогодні вона підтримує Україну у війні, допомагає гуманітарно і політично, стає голосом справедливості у світі. Це до того, що Павло Шандрук завершив своє земне життя по той бік Атлантики, далеко від рідної України. Помер 15 лютого 1979 року в Трентоні, проживши 90 років. Похований на Бавнд-Брук, символічному місці для українців. Два слова про його книгу Arms of Valor (Сила доблести, 1959). Бо Павло Шандрук був не лише військовим діячем, а й редактором, зокрема, часопису «Табор» та залишив по собі не один десяток статей та кілька книг. Тож в «Силі доблести» автор не лише описує події, а й аналізує їх. Генерал пише про роль дисципліни, моральної відповідальності та національної свідомості. Армія, на його думку, є школою державності, адже без неї політичні ідеї залишаються абстракцією. Книга дуже цікава для занурення у світ військовий, дає ефект присутності для сучасного читача, є у вільному доступі в інтернеті. У цьому контексті книга Шандрука звучить сучасно: Україна знову будує інститути безпеки і державності, спираючись на досвід минулого. Сучасна війна України проти росії робить ці уроки історії знову актуальними. Ми знову не просто говоримо про суверенітет, безпеку і майбутнє. Ми знову (наявно і присутньо!) розуміємо, що державність не дається назавжди – її потрібно захищати.