Українці в ЄС: тимчасовий захист і постійні ризики

Від редакції: Подальша допомога українцям в багатьох державах світу стає все більш обмеженою та важкодоступною. І тому українцям критично потрібно підтримувати одне одного та цінувати тих українців, які допомагають іншим боротися за життя.

Є два способи «послабити» право ЄС.

Перший – через закон (як з українськими немовлятами, які не мають права на тимчасовий захист). Другий – через адміністрацію (як із позбавленням українських пенсіонерів соціальної допомоги). 

Саме це сьогодні відбувається з тимчасовим захистом в Бельгії – одним із найбільш видимих проявів європейської солідарності після 2022 року. 

Коли у березні 2022-го активували Директиву про тимчасовий захист, ЄС показав, що наднаціональне право може діяти швидко й масово: стабілізувати статус людей, дати доступ до базових систем – і зняти хаос «індивідуальних процедур» у момент масового переміщення. 

Але чим довше триває ця «біженська криза», тим сильніша спокуса робити те, що адміністрації роблять завжди: повертатися до звичних національних категорій – навіть коли йдеться про режим ЄС. 

У деяких країнах гарантії тимчасового захисту почали проходити через фільтр національного соцзабезу. Виглядає невинно, але наслідок один:

право ЄС → логіка національної соціалки → оцінка «домогосподарства» → приватна залежність.

Це момент, коли індивідуальне право перетворюється на «сімейну ситуацію».

Бельгія стартувала з надзвичайно людської реакції: через дефіцит житла багато українців опинилися у приватних домівках – у родичів, знайомих, приватних бельгійських родинах.

Але згодом у практиці частини місцевих органів – у децентралізованій системі – почала закріплюватися логіка: якщо батьки живуть у доньки – то дохід доньки і застосовується, а держава «самоусувається» (незаконно).

Тобто доступ до допомоги фактично умовлюється доходом жінок, які прийняли батьків. Якщо ж батьки поселилися в бельгійських родинах, то такого немає.

Чому це важливо і чому це не «про бюджет»?

Бо так солідарність змінює природу:

• з публічного зобов’язання – між країнами ЄС;

• на приватний тягар, який несуть домогосподарства, тобто замість солідарності Бельгії (держава) до ЄС виникає солідарність резидентів Бельгії (фізичні особи) до ЄС.

І це має дуже конкретний профіль.

1. Це переважно «жіночий» тягар.

Коли доступ до допомоги прив’язують до доходів доньок, обов’язки (фінансові + догляд) перекладаються на працюючих жінок, які і так тримають систему через податки та неоплачувану працю догляду. 

2. Це не тільки про гроші – це про виснаження і відсутність виходу.

Багато з цих жінок – єдині годувальниці, підтримують два «домогосподарства» роками, які від них не залежать (війна, продовження тимчасового статусу щороку ЄСом). Це з’їдає фінансову стійкість, б’є по стосунках у сім’ї, по ментальному здоров’ю – і створює залежність, яка стає «нормою», бо система не дає реалістичних альтернатив. 

3. Найпроблемніше те, що «носії тягаря» юридично невидимі

Норми тимчасового захисту адресовані бенефіціарам, але не тим, хто фактично оплачує наслідки рішень (громадянам/довготерміновим резидентам, які прийняли родичів). У результаті – нема ефективних шляхів оскарження саме цього «непрямого перекладання» відповідальності. 

Навіть Європейська Комісія не бачить проблеми.

У 2025 році я подала формальну скаргу щодо системної невідповідності застосування ст. 13(2) TPD у Бельгії.

У відповіді Комісія вказала, що не бачить проблем у транспозиції, і згадала бенефіціарів, які «живуть зі спонсорами або членами родини…». Але в самій ст. 13 Директиви немає ні «спонсорів», ні «host families» як юридичних категорій – це радше мова інших статей і директив (наприклад, возз’єднання сім’ї) або просто фактичні обставини.

Цей епізод показує глибшу проблему: у ЄС немає механізму, який ловить системні відхилення, що народжуються на рівні щоденної адміністративної практики. 

2027 рік несе провал, який може створити нелегальність не через людей – а через дизайн політики.

Тимчасовий захист заплановано до завершення у березні 2027 року. І без узгодженого переходу ЄС ризикує отримати каскадний ефект: питання проживання потягне за собою доступ до медицини, житла, банківських послуг, освіти, сімейного життя. 

Є ще один парадокс, дуже юридичний, але з дуже людським наслідком:

• під час TPD людину могли вважати «достатньо забезпеченою» (бо живе в родині) – і тому виключити з індивідуальної допомоги;

• а після 2027, при переході на звичайні канали (включно з возз’єднанням сім’ї), залежність має бути попередньою, реальною і документованою до в’їзду, і тоді цю саму людину можуть визнати недостатньо забезпеченою, щоб легально залишитися. 

Це і є ризик «manufactured irregularity» – коли нерегулярність створює не поведінка людини, а політика, яка не передбачила власні наслідки.

Що потрібно зробити?

Це не «про додаткові виплати». Це про те, щоб ЄС зберіг солідарність як публічну відповідальність, а не приватний тягар.

У policy brief я пропоную:

Єврокомісії

• запустити моніторинговий механізм за ст. 27/29 TPD, щоб бачити реальні практики соцдопомоги по країнах, а не лише «транспозицію на папері»;

• оцінювати наслідки через гендерну призму і оптику ментального здоров'я.

Раді та Європарламенту

• у будь-якому оновленні TPD чітко зафіксувати: матеріальна допомога – індивідуальне право, яке не може підмінятися «сімейним утриманням».

Національним урядам (особливо Бельгії)

• дати місцевим органам чіткі інструкції та навчання щодо імплементації інструментів ЄС;

• гарантувати доступні механізми апеляції;

• підготувати перехід до 2027 так, щоб люди – особливо літні та медично вразливі – не «випали» з системи.