«Україна – наш ворог», – заявив прем'єр-міністр Угорщини Віктор Орбан

«Україна порушує наші основні інтереси, постійно вимагаючи і підбурюючи Брюссель до відключення Угорщини від дешевої російської енергії. Хто так чинить – не супротивник, а ворог Угорщини», – заявив він.

Подивімося на ситуацію «холодно», з позиції політичного реалізму, без моралізаторства і ілюзій.

Карл Шмітт наголошував: «сутність Політичного – це розрізнення “друг/ворог”», такого ж поділу, як в моралі (добро/зло) чи економіці (вигідно/невигідно).

Ворог не обов'язково є об'єктом ненависті, але він є радикально іншим, з яким неможливий компроміс.

Це екзистенційний супротивник, який загрожує самому існуванню держави чи спільноти, а не просто є конкурентом чи опонентом.

І тут ключове: не ми ввели цю логіку в гру.

«Україна – наш ворог».

«Україна порушує наші основні інтереси… Хто так чинить – не противник, а ворог Угорщини».

Це не емоційна репліка і не внутрішня риторика. Це чітка політична артикуляція ворога – у шміттівському сенсі. 

Орбан публічно визначив Україну як суб’єкта, що загрожує фундаментальним інтересам угорської держави (енергія, суверенітет рішень, відносини з московією).

З цього моменту будь-які розмови про «непорозуміння», «особливу позицію» чи «прагматичний діалог» є вторинними. 

Бо в політичному реалізмі важливе не те, що ми думаємо про себе, а те, як нас визначає інший.

Що це означає для України?

По-перше, треба визнати реальність: Орбан не є нейтральним актором. Він не «посередник», не «адвокат національних інтересів», не «складний союзник». Він – лідер держави, яка концептуально позиціонує Україну як ворога.

По-друге, за Шміттом, «ворог – це не об’єкт моралі, а об’єкт стратегії». Його не переконують апеляціями до цінностей. Його або стримують, або нейтралізують, або обходять.

Тому Україна має перестати говорити з Будапештом мовою апеляцій і образ та почати говорити мовою балансу сил і витрат.

Якщо Угорщина блокує українські інтереси в ЄС і НАТО – вона має нести політичну ціну: дипломатичну, коаліційну, репутаційну.

Це означає:

- формування коаліцій, зацікавлених у маргіналізації орбанівської лінії;

- чітке розмежування, що угорська нація не тотожна політиці Орбана. 

Бо, згідно з логікою Шмітта, «найгірша позиція – це відмова визнавати, що тебе вже оголосили ворогом». 

Бо тоді ти воюєш у моральній площині, а інша сторона у політичній.

Мене дивує, чому ми досі не нагадали угорцям про їхні чотири болючі етнотравми і хто їх завдав? 

1. Придушення Угорського повстання (1848–1849 рр.).

2. Угорська Радянська Республіка Бели Куна (1919 р.).

3. «Воронізьке лихо» (Острогозько-

Розсошанська операція 1943 р.). Загибель 2-ї угорської армії (найбільша війскова поразка за тисячолітню історію). Наймасовіше поховання угорців за межами Угорщини, яких московити продовжують трактувати як окупантів.

4. Придушення Угорської революції (1956 р.).

Тепер пояснюю.

Однією з могутніх енергетичних домінант в комплексі національної самосвідомості етносу є етнотравми, які є свого роду компенсаторноми механізмами національної ідентифікації.

В основі цих етнотравматичних міфологем лежать механізми емоційної пам'яті. Рано чи пізно, в періоди нестабільності або коли етнос має захищатися, висуваються свої системи цінностей, – і вони з архіву історії стають арсеналом політики.

А перед динамікою міфу жодні норми правового обґрунтування, геополітичні реалії, науковий опис історичної дійсності є абсолютно недієздатними…

Так що потрібно, нарешті, працювати не тільки з реаліями, а й міфологемами.

Бо вони здатні чинити вирішальний вплив на конструювання поведінкових стереотипів, особливо архетипової опозиції «ми – вони».