Юлія Антипенко: «Галицький шлягер» – трамплін талантів

Українську естраду і шоу-бізнес не оминули виклики воєнного лихоліття: обстріли, тривоги, блекаути, холодомори. Одначе митці продовжують плекати рідні піснеспіви, що також є одним зі способів служіння нації. 

Приклад – щорічний телефестиваль «Галицький шлягер», започаткований Народним артистом України Ярославом Борутою з місією відкривати нові імена українських естрадних співаків. Зазвичай перший тур відбувається у Львові орієнтовно у березні, другий – в Івано-Франківську в жовтні. Відтак 12 грудня 2025 року у львівському Центрі Довженка вирував гала-концерт.

Минулоріч першу, заспівну пісню «Україна – мрія моя» виконала молода і яскрава співачка Юлія Антипенко на музику Ігоря Балана, слова Василя Іваніцького. Вона ж – двічі лауреатка Всеукраїнської народної пісенної премії телефестивалю «Галицький шлягер» 2024-2025 років. Наша розмова – про непростий шлях українських виконавців до великої сцени, ціннісний рівень творчості та скарб людяності в мистецькому середовищі. А головне – про Вдячність Воїнам України.

НЕВИПАДКОВІ ВИПАДКОВОСТІ 

– Пані Юліє, «Галицький шлягер» – то є промоція не тільки української пісні, а й культури та традиції. Як сталося, що ви стали однією із зірок події 2025 року?

– Почалося з того, що я зателефонувала організаторові «Галицького шлягера» Ярославу Йосиповичу Боруті та поцікавилася, чи зможу долучитися зі своїми піснями. Він прослухав мій спів та відповів приголомшливо: «Буквально десять хвилин тому через форсмажор одна артистка відмовилась від участі. Залишилось місце у програмі. Я вас із задоволенням запрошую».

Тож я запропонувала два твори: «Україна – мрія моя» і «Чекала». Невдовзі Ярослав Йосипович відповів: «Знаєте, це, напевне, доля. Досі не було пісні, яка б звучала під час відкриття фестивалю. Ставлю першим номером у програмі Вашу пісню «Україна – мрія моя». 

Так і сталося. Після хвилини мовчання та вступних акордів мала честь відкрити фестиваль піснею «Україна – мрія моя». Мене представили як співачку та водночас викладачку Академії мистецтв імені Павла Чубинського. Доленосна подія. 

«Україна – мрія моя» – то була моя подяка нашим захисникам та організаторам фестивалю за те, що це дійство взагалі відбувається, що українські артисти можуть доносити свою творчість до глядачів рідною мовою на українській, Богом даній землі. Дуже хвилювалася, адже брала участь уперше.

Вдячна «Галицькому шлягеру», що дає можливість українським виконавцям – і «мастодонтам», і початківцям – розширювати кордони, знайомить українську аудиторію з новими голосами, талантами. 

Тому що, на жаль, в нашому українському шоу-бізнесі існують певні «ешелони». Перший топешелон артистів настільки сформований, що туди потрапити складно: потрібна дуже професійна «розкрутка» і чималі кошти. А коли ти, як у моєму випадку, майже все робиш самотужки, окрім аранжувань, то опинитися в когорті топзірок майже неможливо. 

Тому є благородною мета «Галицького шлягера» – знайомити українську аудиторію, можливо, і з тими виконавцями, які нині не на піку слави, але також є професіоналами. Нам, артистам, це дуже допомагає знайти шанувальників, а людям, які приходять на концерти, – трішечки відпочити в умовах непростих нинішніх реалій, на дві-три години поринути у світ прекрасних почуттів – першого кохання, любові до рідної землі. Перезавантажити психіку, душу, серце.

ЗАРОБЛЯЮТЬ, ЩОБ ВКЛАСТИ КОШТИ В ЯКІСНУ МУЗИКУ

– У репертуарі артистів, на вашу думку, переважали танцювально-розважальні композиції, чи були й одухотворені пісні? 

– 50 на 50. Втім це фестиваль не про якусь низькопробну музику «нижче пояса». Це артисти, які не звучать з «кожної праски». Це люди, які заробляють своєю працею, щоб вкласти кошти в якісну музику, текст і аранжування та показати глядачам. Це не ті, хто пишуть, аби щось написати. Це особистості, які цінують свій ресурс та поважають глядача. Артисти і гурти різного віку і жанрів. 

Прозвучало багато пісень про Україну. Наприклад, Світлана Філяк з Лондона виконала пісню «Сини мої». Були й кавери на відомі пісні наших корифеїв. 

Аудиторія в залі – абсолютно різна: чоловіки, жінки середнього і старшого віку, військові, студенти. 

Торувати собі дорогу в шоу-бізнесі – дорого коштує в наш час. Мало записати трек і щоб він «завірусився». Коли виконавець не є особистістю, не має стратегії, внутрішнього стрижня та розуміння, що хоче транслювати та для якої аудиторії, то все так і залишиться на рівні швидкоплинного одного шлягера. Якщо ж справді вибудовувати стратегію на якість, на свого широкого глядача, то тут все складніше. 

Дуже радує, що телефестиваль «Галицький шлягер» гарно себе зарекомендував і у Львові, і в Івано-Франківську, де відбувається зазвичай другий тур. Зали завжди заповнені. Глядачі чекають на зустріч з улюбленими артистами.

ЯК «ГАЛИЦЬКИЙ ШЛЯГЕР» ЗБИРАЄ ДРУЗІВ

– Згадаймо особисто ваші найяскравіші моменти телефестивалю…

– Хвилююча подія – знайомство з Галиною Балабан і Світланою Філяк – українками, які живуть у Великій Британії та завітали на «Галицький шлягер» зі своїми піснями. Зокрема, Галина Балабан постійно займається волонтерством у Лондоні, допомагаючи нашим захисникам закривати потреби на фронті. Ці неймовірні жінки активно підтримують українців, особливо в умовах «холодомору». Інформаційно сприяють Україні, поширюючи новини про нас у світі. 

Також радісно було зустрітися з легендарним Народним артистом України Павлом Ананійовичем Дворським. Корифеєм, чий день народження Україна святкує 1 лютого. Направду, це щастя, коли знайомишся з людиною-легендою, на чиїх піснях зростала. З дитинства пам’ятаю пісню «Смерекова хата», уважно слідкую в соцмережах за творчістю Павла Дворського та його синів. Відтак звернулася до родини Дворських зі словами: «Хочу засвідчити велику повагу до всіх пісень, які ви написали рідною українською мовою. До того вкладу, який зробили до скарбниці нашої української естради всупереч засиллю російськомовної попси. Хочу висловити велику вдячність за те, що допомагаєте нашим захисникам». Батько і сини були приємно здивовані. 

Випала й нагода виконати одразу три пісні (романс «Щаслива я» на слова поетеси Наталії Харасайло, «Я танцюю» і «Травнева заметіль» на слова Зої Кучерявої) людини, яку знаю багато років і дуже поважаю: викладача Академії мистецтв імені Павла Чубинського Олександра Миколайовича Мирошниченка. Люблю його творчість. А слухачі тепло сприймають справжню музику, яка створена серцем і душею, а не якимись електронними додатками. 

Ще одна подія зігріла душу: через багато років зустрілася зі своєю колежанкою, одногрупницею часів навчання в КНУКіМ Ярославою (нині відома співачка Славія). Згадали студентські роки. Так «Галицький шлягер» збирає давніх і нових друзів.

На мою думку, важливо бути не тільки професійними виконавцями, а й людьми, особистостями. Адже артист – не лише «людина на сцені». Тому як викладачці мені імпонує, що мої студенти також слідкують за моєю творчістю, слухають мої пісні, підтримують. Юні чубинці підписані на мій ютуб-канал, залишають теплі коментарі. Можливо, дивляться на мене так, як я колись на свою викладачку, Заслужену артистку України Інеш Кдирову: мене дуже надихали її пісні, харизматичність, неповторність. Пощастило, що ми і зараз є колегами та спілкуємося. Інеш Кдирова навіть стверджувала, що я одна з її студентів, котрі взяли від неї все, що вона вкладала душевно і професійно. Для викладача є цінністю бачити, що його учень упевнено рушив професійною стежкою і веде за собою наступників. Свого часу в мене вклали зусилля, а зараз я вкладаю у своїх студентів. То є дуже ціннісний обмін. Можливо, для когось теж стану прикладом для наслідування…

Сподіваюсь, що телефестиваль «Галицький шлягер» продовжить свою місію упродовж 2026 року. Насамперед, пам’ятаймо, що все відбувається завдяки тому, що наші захисники стоять за нас на фронті. Завдяки Воїнам України маємо можливість творити пісні, розмовляти рідною мовою. Жити…