Коментар до одного фото

Одразу хочу попередити, що йтиметься не про вірусну новину, яка зараз активно шириться по всьому інтернет-простору. Це більше думки про нашу сучасну журналістику. І, звісно, в цьому розрізі не можна не згадати про її свіжий продукт, який нині так активно споживається українською публікою.

Але спочатку нагадаю визначення терміну «Журналістика». Гугл видає нам таке формулювання: «Журналістика – це діяльність зі збору, обробки, створення та розповсюдження актуальної соціальної інформації через засоби масової інформації (преса, телебачення, радіо, інтернет). 

Метою її є надання аудиторії об'єктивної та актуальної інформації про події в суспільстві та світі. У журналістики існують також важливі принципи, які сформували повагу до цієї професії – відповідальність, достовірність, оперативність, етичність». 

На останньому принципі хотілось би трохи акцентувати, тому що в роки мого навчання на факультеті Журналістики КДУ імені Т. Г. Шевченка існував навіть окремий предмет вивчення – журналістська етика. Чи існує цей навчальний курс зараз – невідомо, оскільки сучасна журналістика, в Україні зокрема, демонструє абсолютне нехтування цими принципами і правилами.

Утім деяким журналістам ці правила ніскільки не ускладнили життя, оскільки вони закінчували інші вищі навчальні заклади. Дмитро Ілліч Гордон, приміром, має диплом інженера-будівельника, тож відсутність фахової освіти не завадила йому стати найпопулярнішим в нинішній Україні журналістом і блогером з мільйонною аудиторією. У нього в доробку тисячі інтерв’ю з відомими діячами СРСР, політиками, спортсменами, письменниками і артистами, а також одіозними екстрасенсами. 

Дмитро Гордон – чудовий психолог із холодним і раціональним розумом, який, як ніхто інший, вловив глибинну суть типового пострадянського обивателя – споживача інформації: нетипова, скандальна історія, пересипана брутальними епізодами чи інтимними таємницями найбільше заходить пересічному читачеві. Згадаймо хоча б його найпопулярніше в Україні видання кінця минулого століття – щотижневик «Бульвар», за яким стояли черги в кіосках. 

Для чого я згадую ці факти? А для того, щоб поміркувати про ціну популярності в нинішньому інформаційному просторі України, який, здається, відкинув будь-які етичні принципи у боротьбі за читацьку й глядацьку аудиторію. Та й яка може бути етика, коли новини і факти, як гарячі пиріжки, споживаються сьогодні із шаленою швидкістю. Зайдіть в ютуб і подивіться на кричущі заголовки блогерів, сповнені відвертих інсинуацій і наглої брехні. Але народ з останньої надії на позитивні новини купується на це.

Тож будь-якій людині, яка починає робити свою кар’єру в публічному просторі, потрібно бути особливо обережною! Щонайменше мати при собі толкового директора зі зв’язків із громадськістю або досвідченого піар-менеджера.

Але те ж саме стосується людей знаних, популярних і авторитетних. Тому що одне хибне слово, одна фраза – і твоє добре ім’я, твоя кар’єра може бути знищена в момент! 

У журналістиці у всі часи існували так звані «журналісти-кілери», що спеціалізувалися на дискредитації своїх бізнесових чи політичних конкурентів. Вони володіли великим арсеналом технологій, про які я не буду тут розповідати, і дуже добре фінансувалися.

Сьогодні вся країна опинилася в особливій ситуації, коли журналістика в Україні практично зачищена. Зникли журналісти-розслідувачі або журналісти-дослідники. Ніхто більше не розкручує політичних чи бізнесових афер, ніхто не займається збором та аналізом неспростовних фактів. Це неактуально для суспільства і небезпечно для життя журналіста.

Хто візьметься написати нарис про ветерана ЗСУ, який, вступивши у двобій з бюрократичною мафією, поклав кількох поліцейських?! Чи хто зробить розслідування про садистське вбивство співробітниками ТЦК невинного громадянина? Або про бійця, що подався в СЗЧ, тому що вдома жінка в холодному домі з трьома малолітніми дітьми? Ніхто за це не візьметься, тому що тема неодмінно виведе на небезпечні роздуми про нашу дійсність. А от взяти якусь публічну, далеку від політики особу, розкопати деякі факти життя, приперчити це емоційними пасажами. І все – сенсація готова! 

Скільки ми вже бачили за останні роки цих примітивних, відверто хейтерських матеріалів. Не сходить з брудних шпальт ім’я Олега Винника і Світлани Лободи, нещодавно боляче зачепили Наталю Сумську. Тепер от за жертву обрали Іво Бобула...

Я впевнений, що Дмитро Гордон не мав на меті дискредитувати одного з найобдарованіших наших артистів, якому вже за сімдесят, і він переживає нині другу хвилю своєї популярності. Але він чітко прорахував, що матеріал стане просто вибуховим для нашого інформаційного простору: Іво Бобул – щира і прямолінійна людина, яка не звикла кривити душею, говорить усе, як було насправді, ніскільки не красується, хоча в ньому все ж промовляє певний біль від несправедливості, яка зустрічалась на його шляху.

В інші, мирні часи, це телеінтерв’ю стало би справжньою подією для українців: він згадав стількох легендарних людей, торкнувся таких знакових подій, розказав майже інтимні подробиці свого особистого життя. Розмова тривала понад три години – і я уважно передивися її повністю. Це було справді цікаво, якщо абстрагуватися від драматичного контексту, в якому зараз перебуває країна...

Але ж як професійно Дмитро Гордон підійшов до кульмінації цієї розмови. Спочатку попросив охарактеризувати декількох колег, забувши, що це не зовсім етично. І Бобул, заколисаний теплою, дружньою і компліментарною розмовою, не помітив небезпеки...

Ось тут би гіпотетичному директору зі зв’язків із пресою чи хоча б досвідченому піар-менеджеру м’яко втрутитися, повернути розмову в інше русло... Але ні. Прозвучали саме ті питання, які сьогодні на вустах у всіх... Які підхопила преса... Які викликали емоційне цунамі...

І понеслося... Навіть той, хто не дивився цього інтерв’ю, почав топтатися по Іво Бобулу. Як недавно топталися по Олегу Віннику, по Наталі Сумській. Ну, добре, людям ще можна пробачити – вони всі накручені, нацьковані і змучені війною. Але ж і деякі солідні видання дійшли до ідіотизму. Ось один лише заголовок: «Іво Бобул назвав Ані Лорак і Таїсію Повалій “прекрасними співачками”». Прекрасними – взяте у лапки самим виданням.

Звідси автоматично виникає питання: ми говоримо про професійність цих артисток, чи про їхнє негідне політичне обличчя? Бо питання Дмитра Гордона, як і деякі попередні, було саме в професійному контексті. І від професіонала Бобула просто не можна було очікувати іншої відповіді. Так, вони професіонали! І якщо він навіть щось і сказав на їхній захист, то в цьому була своя логіка, бо Іво краще знає про деталі цих «зрад», аніж це відомо з жовтої преси. Але тут Іво просто не відчув пастки – і з притаманною йому простотою ступив у капкан...

Скажу відверто, для мене усі колеги по сцені діляться нині на дві категорії: це ті, хто співчуває і підтримує своїх колег у складній ситуації, і ті, хто із якимсь садистським задоволенням плює своєму колезі в спину... Забуваючи, що завтра він може опинитися на його місці.

Іво Бобул – сильний чоловік, який на відміну від сотень тисяч людей, які розучилися говорити правду і хамелеонствують за першої-ліпшої нагоди, переживе і цей момент, який додасть йому досвіду і підштовхне до висновку: не завжди і не у всі часи можна говорити правду.

Іноді розумніше чогось недоказати...

Про автора: Анатолій Матвійчук – Народний артист України, поет, композитор, журналіст, телеведучий, музичний аналітик, педагог, науковець.