Вони народилися у січні: українські письменники різних поколінь

Зима – рясний період для мистецтва, зокрема літератури. Помітно, наприклад, що в січні народилося багато не лише українських письменників, а й узагалі культурних діячів. Більшість із них поєднували літературну діяльність із етнографічною, видавничою, історичною або взагалі негуманітарною, а поряд із власними творами ставали відомими й завдяки перекладам із різних мов. Відкривали своєму читачу зарубіжну класику, відгукувалися на сучасні їм події, брали участь в експедиціях, науковій діяльності, усіляко поширювали рідну культуру, коли це було небезпечно. Український письменник був більше, ніж письменник. Він обстоював власну ідентичність. Також можна згадати героїчну діяльність політичних українців, які свідомо обрали, за що боротися.

Ці книжки та інші видання поширювалися – часто з ризиком, часто знищувалися, але вцілілі завдяки ентузіастам примірники свідчать про те, що це був високий рівень. Сьогодні багато цих видань – бібліографічна рідкість, але ми маємо змогу читати їх і уявляти далекі голоси.

Михайло Комаров

Одного з них називали «адвокатом української літератури». Він був творцем першої в Одесі української бібліотеки (яка досі існує). Це перший бібліограф Тараса Шевченка – Михайло Комаров (1844 –1913), який творив під псевдонімами М. Уманець, М. Комар. Чому «Уманець»? Бо він працював нотаріусом і в цьому місті, а Комар – зрозуміло, але це не лише від прізвища, а й тому, що ця зовні мала комаха боляче жалить (але й вміє себе захистити). Патріотична діяльність видатного українця дошкуляла і владі, й тим, хто не поділяв його поглядів. 

Хоча діяльність Михайла Комарова була часто пов’язана з культурною, його фах – юридичний. Він здобув цю спеціальність у Харківському університеті. А робота – від присяжного повіреного до нотаріуса, юриста в різних українських містах.

Ми знаємо про родину Комарових, зокрема, з листів Лесі Українки, а ще бачимо цих діячів на фото. Але докладніше звернімося до текстів самого Комарова. Адже він був і письменником, і етнографом, і бібліографом, і бібліотекарем, і біографом, і укладачем українського словника (словника), і перекладачем, і видавцем, і редактором… Відзначався принциповою позицією. Сьогодні багато кажуть про його діяльність для розвитку української культури в Одесі (і мав ім’я «українське серце Одеси»), заснував одеську «Громаду», а взагалі він багато прислужився на цій ниві й для інших українських міст. Він умів об’єднувати людей. Про це багато фактів, а ще можна згадати, наприклад, слова професора Володимира Лазурського – про архів листів: «Серед кореспондентів М. Ф. Комарова, ми зустрічаємо імена таких видатних українських діячів, як М. Аркас, В. Антонович, Д. Багалій, Б. Грінченко, М. Грушевський, М. Кропивницький, М. Коцюбинський, О. Кулішева, І. Левицький [Нечуй-Левицький, Левицький – це справжнє прізвище письменника. – О. С.], М. Лисенко, Д. Мордовцев, В. Науменко, О. Русов, М. Старицький, І. Стешенко, І. Тобілевич [справжнє прізвище Карпенка-Карого. – О. С.], І. Франко, М. Чернявський, Є. Чикаленко, Я. Щоголев...».

Український фольклор – окрема окраса його діяльності. Це численні записи – від колядок до дум, замовлянь, прислів’їв, приказок тощо. Можемо пригадати, що ми точно дещо читали в його записах. Один із фактів: у 1890 р. в Одесі вийшла книга «Нова збірка народних малоруських приказок, прислів’їв, домовок, загадок, замовлянь і шептань». У цій збірці було до 1500 записів! Усі їх діяч зробив під час експедицій. Справжня наукова праця. Але Комаров-Уманець хотів зробити книги доступними рідній авдиторії. А ще він не просто збирав фольклор, а й умів усе систематизувати. Побачивши, який величезний масив української літератури – від народної до писаної, – Комаров наголосив на тому, що національну спадщину необхідно упорядковувати. Сьогодні його називають батьком нової української бібліографії. А ще завдяки його виданням українці змогли прочитати раніше маловідомі твори Петра Гулака-Артемовського, Віктора Забіли (тобто харківської школи, від сентименталізму до романтизму), Євгена Гребінки, Олекси Стороженка, повне зібрання Степана Руданського, Івана Карпенка-Карого та багатьох інших письменників. Усіх просто не перерахувати. Сьогодні ми читаємо цих авторів, їх вивчають у школі та університеті. Але раніше вони не були так широко знані, не кажучи про те, як важко й небезпечно було опублікувати, наприклад, відомі сьогодні співомовки Руданського! Михайло Комаров боровся з цензурою, за що йому досі вдячні. 

Він писав про Івана Котляревського, Тараса Шевченка, Степана Руданського та багатьох інших. Прикладом для нього був Кобзар, який «свій талант великий повернув на добро людське... все життя своє прихилив до волі народної». І своє життя Комаров-Уманець присвятив не лише збиранню творів геніального українського поета, а й відгукам про нього. Зокрема, віршам про нього в понад ста слов’янських поетів. 

Михайло Комаров не просто любив нашу історію, а й професійно досліджував її. Адже текст, як і взагалі все культурне, зникне, загине, якщо це не впорядковувати, не фіксувати і не видавати. Дослідники рукописів діяча бачать, скільки там правок чужою рукою – цензора. Герой моєї статті важко – але, зрештою, успішно – пробивав публікацію своїх текстів, скажімо, про історію Запорозької Січі та інші періоди: «Запорозькі вольності», «Оповідання про Антона Головатого та про початок Чорноморського козацького війська» та ін.

Що сказати про ХХ століття? 20-ті роки – трагічні, а водночас і доба розквіту всього українського. Доба українізації принесла багато здобутків нашій культурі. На цю тему вже сказано (як і про раптове, стрімке припинення цього розквіту, репресії проти багатьох творців), але хотілося б відзначити про переклад. Адже саме український перекладач тієї доби був ще й популяризатором, просвітником. Він відкривав своєму колу твори, розповідав про них. Із таких успіхів – антологія «Антологія американської поезії (1855–1925)», видана в Харкові в 1928 р. Зрозуміло, що підготовка велася раніше, і видання вийшло ювілейним – адже охоплює 70 років!

Але історія цієї антології трагічна. Бо її упорядника Івана Кулика (1897 – 1937), відомого як поета і перекладача, автора, який творив у різних жанрах – від коломийки до балади, від поеми до ін., який писав під різними псевдонімами: Р. Ролінато, Василь Роленко, Ральф К. Ролінато, був у США та Канаді, – розстріляли в 1937 р. за звинуваченням в українському націоналізмі. Діяча реабілітували в 1956 р. Сьогодні його пам'ять увічнена в Харкові та Києві (колишньому будинку Роліт).

Волт Вітмен

Нас цікавить його діяльність на ниві української культури. Поет перекладав із англійської, грузинської, вірменської та інших мов, особливо люблячи поезію. Антологія, про яку йдеться, вийшла не просто поетичною, а й науковою, бо у статтях і передмовах перекладач і упорядник давав цілу картину та аналіз історії, особливостей розвитку літератури. У виданні антологіст зазначав, що в сучасній йому Україні «зовсім не знають сучасної поезії Сполучених Штатів Америки, тимчасом як новинки американської прози здебільшого досить популярні в нас. Навіть про стару американську поезію наш читач не має, справжньої уяви: Емерсона і Едґара По часом уперто вважають за англійських (а не американських) поетів; що Брет-Гарт писав вірші – навряд чи хто в нас чував; із творів Лонґфелло знають лише «Пісню про Гайавату» в Олесівськім перекладі», а Волта Вітмена, хоча він був дуже популярним в українській авдиторії (!), знали не з оригіналів, а з подвійних перекладів, у кращому випадку – «з критичної літератури». Чому? Відповідь очевидна: «…бо українських перекладів Вітмена й не було до останнього часу (хоч було чимало наслідування його в новій українській поезії)». Отже, цього американського класика, геніального поета українські читачі любили й навіть наслідували, але не знали його в першотворах – своєрідний ритм віршів, які нагадують верлібри, але водночас мають свою систему. Адже на свій час Вітмен і формою, і тематикою збірки «Листя трави» був справжнім проривом (не лише для рідної літератури), і зрозуміло, чому він вплинув на інших поетів. Америка асоціювалася насамперед з Волтом Вітменом (його геніальну сучасницю Емілі Дікінсон відкрили пізніше).

Якщо брати обізнаність української інтелігенції з класикою і новинками американської літератури, то одразу згадуються Леся Українка і проєкт родини Косачів перекласти для українців класичну спадщину від античності до пізніших часів. Сервантес, Свіфт, Діккенс… І щойно відкритий текст поеми Генрі Лонґфелло «Пісня про Гайявату», згаданий Лесею Українкою. Про Едґара Аллана По вже знали. Можна згадати й переклади Павлом Грабовським (не забуваймо, що він творив на засланні, у тяжких умовах!) – як антологію «З чужого поля». І, звичайно, це Іван Франко – зокрема, його переклади з прози, Брет-Гарта серед іншого. Олександр Олесь, як зазначалося, переклав «Пісню про Гайявату». Але повної та системної картини літератури Нового Світу в Україні тоді ще не було. Проблема полягала не лише в політиці царату й відсутності доступу до джерел, а й у тому, що англійська мова не була тоді такою поширеною, як тепер, тому твори американських авторів – від шедевральних до менш відомих – часто відтворювалися з іншої мови (тобто «сліпі», подвійні переклади), як-от німецької та ін. Таких винятків як Леся Українка (яка вивчила англійську мову та принципово обстоювала переклад з оригіналу) було небагато.

Отже, ця антологія стала успішною спробою ознайомити українських читачів із сучасною та невідомою їм літературою.

Як звучить тут Волт Вітмен, щедро презентований на сторінках українського видання? Наприклад, такий його заклик «Поети прийдешнього»: «Поети прийдешнього! промовці, співці, музики прийдешнього! / Не нині виправдувати мене й відповідати, для чого я є. / Але ви, нове плем'я, саморідне, атлетичне, цнотливе, більш величне, ніж знані досі, / Прокиньтеся! бо ви повинні виправдать мене. / Я сам лиш написав одно чи два слова – вказівки для майбутнього. / Я лиш проголосив момент для колеса й поквапився назад у темряву. / Я є людина, що, тиняючись без впину, звернула випадковий зір на все й тоді одвернула своє обличчя, / Залишаючи вам довести й закінчити це. / Сподіваючись головних діянь од вас». (Тут і далі цитати за правописом оригіналу). Кожний талановитий поет може так сказати, звертаючись до нових поколінь. Або «Ти, читачу»: «Ти, читачу, тремтиш життям і гордістю й любов'ю так само, як і я, / Тому для тебе ці співи».

Не з усім сьогодні можна погодитися в цій антології (якщо читати критичні, проте дуже змістовні та ерудовані передмови до поетичних добірок), але варто відзначити, що більшість імен у ній не були взагалі відомі українському читачеві. Поряд із відомими сьогодні іменами Волта Вітмена, Роберта Фроста, Едни Сент-Вінсент Міллей тут дуже багато незнаних широкому колу навіть зараз, але цим книжка й приваблива. 

Показуючи американську поезію в різних відтінках і пишучи про сучасне йому молоде покоління (а сьогодні це класики), Іван Кулик зазначав, наприклад, так про естетизм і модернізм Едни Сент-Вінсент Міллей і те, що ця течія в американській літературі – на противагу українській – стала розвиватися пізніше, тому «після Максима Рильського, Якова Савченка, Олекси Слісаренка (в перший період їхньої творчости) міс Міллей не могла б сказати нам нічого нового». Тобто після символістів і неокласиків. Водночас він писав про заслужену пальму першості в рідній їй літературі: «…до досконалости, багатства й різноманітности форми Міллей справді заслуговує на таке місце». І про стиль: «Більшість її поезій навіть просто не надаються до перекладу – всякий переклад зіпсував би ті вибагливі тонкощі, що їх повно по віршах молодої поетеси».

Ці різнобічні постаті зробили український вибір. Історія свідчить, що їхнє життя було дуже творчо насиченим, але не завжди легким. Проте сьогодні ми можемо читати головне – тексти. Хочеться більше знати твори цих авторів і, звичайно, систематизовано, бо кожна тема вимагає вивчення. Зокрема, українські «громадівці», як Михайло Комаров-Уманець, зробили значні кроки в цій царині, а нові покоління це розвинули. Сподіваємося, що новітня українська література, як і взагалі культура, розвине це далі.

Аналітик матеріалів – Олена Смольницька

Про автора: Ольга Смольницька – кандидат філософських наук, консультант з філології Місії «Постуляційний Центр беатифікації й канонізації святих» Української Греко-Католицької Церкви (Львів)