Парафіяльний празник: жива молитва серця і магічна сила Різдвяної ночі…

Не сумніваюся, що кожен, хто минулої неділі побував у храмі святого Йосифа Обручника, що на Cumberland avenue в Чикаго, пережив особливі моменти у своєму житті. Тут було тепло, як вдома. Тут серця билися в унісон з Україною. Тут Господня любов проникала в душі світлом Вифлеємської Зорі, чистотою і величчю новонародженого Ісусика, відчуттям християнської родини, радістю спільної молитви.

Того дня парафія, яку очолює отець Микола Бурядник, мала  Парафіяльний празник. Святу Літургію очолив Владика Венедикт, до якого приєднались священники з інших парафій. Відчувалась єдність у вірі, єдність у молитві, єдність у любові. Серця присутніх наповнювались тихою вдячністю Богові та щирими проханнями про мир для України. Парафіяльний празник став живою молитвою серця. Хоч ми всі зараз далеко від рідної землі, однак Україна у цей день (зрештою, як і завжди) була з нами і відчувалася у кожному подиху, у кожній сльозі, у кожному тихому «Господи, помилуй і збережи»...

По завершенні Літургії усі парафіяни і гості храму перейшли до церковної аудиторії, де продовжилась Парафіяльна просфора. Вона була святом, на якому мотиви вдячності кожному, хто трудиться на благо парафії, на її розвиток, на жертовні і щирі благодійні справи, перепліталися з мотивами Різдвяних свят, у часі яких перебуваємо, світлом яких надихаємось. 

Особливим акордом празника став Вертеп. Спочатку наймолодші вихованці школи танцю «Вишиванка» запалили у серцях присутніх вогники любові і добра своєю щирою колядою. А далі вертепне дійство продовжилося надзвичайно хвилюючою виставою під назвою «Різдвяна ніч, ти б мала бути казкою». Оригінальний сценарій написала поетеса, драматург Надія Марчук, а на  сцені його відтворили талановиті актори театру «Гомін» (режисер Василь Митничук) та юні вихованці театральної студії «Диво» (режисер Василь Митничук, найперший і головний помічник режисера Леоніда Митничук).

Дійство не просто перегукувалося з тими  подіями, які сьогодні відбуваються в Україні. Дійство їх демонструвало. А тому кожну сцену вистави глядачі сприймали з радістю чи з осудом, із захопленням чи із гнівом, з болем у серці і з великою вірою у милість Божу, у перемогу правди і справедливості. Усі ці почуття викликали своїми діями персонажі вистави (позитивні чи негативні), серед яких були, наприклад, біда, війна, путін, корупціонер, наші славні військові, царі, що несуть добру вість, зболена і зранена, але незламна Україна, Божа Матір, ангелята, колядники, віншувальники. Усі разом вони і творили сучасне вертепне дійство, яке утверджувало віру, зміцнювало надію, посилювало любов – ті християнські чесноти, які відкривають перед нами дорогу до Бога, якими нас і благословляє сам Господь.   

А тому дуже правильно і дуже зворушливо, що сценічне дійство, яке збагатило своїм змістом Парафіяльний празник, подавалося через виставу-вертеп. Адже Вертеп у воєнний час – це світло, яке не гасять сирени. Вертеп звучить не гучніше, він звучить глибше. Його слова проходять крізь страх і втому, торкаються серця й нагадують, що життя сильніше за війну. Цьогорічний Вертеп – він не лише про царів і ангелів, він і про нас із вами. Про дітей, які тримають зірку і світяться так, ніби тримають справжнє небо. Про дорослих, які слухають колядки з вологими очима, бо кожне «радуйся, земле» – це маленька перемога над відчаєм. Цей Вертеп – він про народження світла і про переконання, що разом з новонародженим Ісусом народжується віра і надія. Цей Вертеп – він про Різдво, яке приходить не просто в тиші, а в сміливості. Про пам’ять. Про тих, хто на фронті. Про молитву, що летить до них разом з колядою. Про незламність України, яка звучала зі сцени словами: «Я – нація, я – сила, я – народ. Я – світло, що ніколи не згасає. Я – правда без прогнилих нагород. Я – істинна любов, що не вмирає»...

На завершення Парафіяльного празника виступив неймовірний церковний хор «Ірмос», який своїм співом залишив тепло у кожному серці. Владика Венедикт щиро благословляв присутніх. Парох церкви отець Микола Бурядник приймав гостей так, як у себе вдома. Сестринство частувало смачним обідом. У залі панувала родинна атмосфера. Особливими гостями свята були українські військові, які проходять лікування та протезування у США. Люди щиро дякували їм за службу, за відвагу, за Україну, сердечно спілкувалися, обдаровували теплом справжньої християнської родини.

Цей празник залишив яскраве світло і надію, бо поки ми разом у молитві, поки Україна живе у наших серцях, ми ніколи не є далеко від дому!

Фото Петра Ковтуна (фрагменти вистави) та автора.