УПЦ мп і «руский мір» для дітей: підпільна школа в столиці

Болісна реальність констатує: наша країна вже четвертий рік живе під час великої війни з московією. Разом із тими, хто в окопах, на «нулі», в інших містах знищує ворогів, із наслідками їхнього терору борються енергетики, медики, комунальники і всі українці – від найменшого до найстаршого. Ми звикли ділити буденні справи зі сповіщеннями про повітряні тривоги, а сни перебивати ракетними атаками, та й загалом – те, інше життя вже здається нереальним, сльози – здаються вже дивиною, бо всі виплакані, а нормальний стан – розкішшю. 

Водночас навчилися. Пристосувалися. І стараємося забезпечити майбутнє не тільки Україні – ми готуємо нове покоління, яке знатиме ціну слову, роду і крові. А скільки вчителів загинули за Україну? Лишень уявіть, діти, які перший клас закінчували під час повномасштабного вторгнення – перейшли у середню школу. Тобто все шкільне дитинство – у бомбосховищах або на дистанційці. А в багатьох тієї школи вже й нема – її знищив «руский мір». Саме тому нинішня тема до болю обурлива: в самому Києві, не десь на окупованих територіях, не в «сірій зоні», а в столиці держави, яка воює з росією, працює підпільна школа, де дітей навчають за радянськими підручниками, показують російські фільми, змушують співати російські та радянські пісні, а російську мову маскують під назвою «слов’янська».

Це не перебільшення. Це – встановлений факт завдяки журналістам-розслідувачам проекту «Слідство.Інфо». Наприкінці матеріалу залишу QR-код із посиланням на повне розслідування, рекомендую переглянути. А ми повертаємося до наших роздумів.

Так звана православна школа «Перспектива» діє на території монастиря «Голосіївська пустинь», що належить Українській православній церкві московського патріархату. Формально вони позиціонують себе як сімейний клуб зі щомісячним внеском у 3 тисячі гривень. Фактично – повноцінна загальноосвітня школа без ліцензії, яка до того погрузла у масштабній шахрайській схемі. Скрєпно!

Навчальний день тут триває, як у повноцінній школі: з 9 ранку до 14 години дня. Є розклад, класи, вчителі, домашні завдання, оцінювання, група продовженого дня. Навчаються понад 60 дітей віком від 6 до 15 років. Працює 16 педагогів. Тобто це не «кілька сімей, які зібралися для альтернативного навчання». Це – система.

Як щодо юридичної площини, адже діти повинні рахуватися в освітній системі, та й зрештою отримати документ про здобуття освіти? Школярі нібито зараховані до інших, ліцензованих шкіл. Але навчаються не там. Вони щодня приходять саме сюди, в осереддя «масковскава велічія».

Це класична схема ухилення від державного контролю, яка дозволяє робити все що заманеться – без стандартів, без перевірок, без відповідальності, і головне – без зміни «навчального плану», який, за словами однієї з матерів, підходить саме їм. 

Журналісти зафіксували в класах підручники радянських часів, зокрема арифметику 1966 року видання. Це не просто курйоз чи «антикваріат». Це – світоглядна рамка. Радянські підручники не нейтральні. Вони несуть у собі іншу логіку, інші цінності, іншу модель людини – гвинтика імперії.

Дітям показують російські фільми, зняті за кошти «граждан рф», там російська культурна норма закладена як «єдина правильна». Їх змушують співати пісні, які формувалися в контексті СРСР і сучасної росії. І все це – під час війни, коли росія щодня вбиває українських дітей ракетами й дронами.

На цьому тлі особливо цинічно звучить пояснення адміністрації школи: мовляв, це не російська мова, а «слов’янська». Старий, добре знайомий трюк. Та сама риторика, якою роками прикривали русифікацію – «ми ж не проти української, ми просто за духовність». До слова, директорка й сама хотіла виїхати на росію – шкода, що її плани не здійнилися.

Насправді ж під «слов’янською» мається на увазі російська мова, і це визнають самі батьки та вчителі. Половина навчального процесу відбувається російською. Половина – українською. 

Ключовий елемент цієї історії – церковний дах. Саме він роками дозволяв подібним структурам існувати поза законом, поза суспільною критикою, поза відповідальністю. І річ же не тільки в цій «школі». Постійні читачі знають, що я неодноразово писала на тему московської церкви в Україні. Про напівдії влади, про систему фсбшників у рясах, яка вражає масштабами. Але час минає… Реальних, кардинальних змін не відбувається. Все ніби стихає, коли вгамовується хвиля суспільного розголосу. У 2022-му українці чи не вперше за багато років справді стали ОДНИМ ОРГАНІЗМОМ, готові були гнати ворога в усіх втіленнях подалі з української землі. Але тоді не вистачило політичної волі у владної верхівки. Ну, а як її може вистачити, коли роками сам ходиш до цих попів на сповіді… Багато питань, претензій і жодних відповідей.

Повертаючись до нашої теми. Під прикриттям «православних цінностей» тут фактично виховують дітей у культурному і мовному просторі держави-агресора. Не відкрито, не грубо, не з портретами путіна – ні (хоча, у відео є показовий момент на цю тему). Все значно тонше. Саме так, як і працює «руский мір»: не криком, а звичкою. До вашої уваги цитата однієї з мамочок, з якою поспілкувалися журналісти (перекладена українською, бо бажаний ліміт передавання вам російської в мене вичерпався, перепрошую): «Як на мене, краще прочитати молитву, ніж слухати хвилину мовчання, безкінечно слухати цей гімн ненормальний». Додати нічого. Дитину шкода.

Тож, якщо з 6 років дивитися російські фільми, читати радянські підручники і співати російські пісні – росія не відчуватиметься ворогом. Дитина сприйматиме її як «частину свого світу». І це – найнебезпечніше.

Після публікації розслідування правоохоронні органи відкрили кримінальне провадження, а освітні інституції розпочали перевірки. Формально – реакція є. Але ключове питання залишається відкритим: як таке взагалі стало можливим? Як у столиці країни, що воює, роками могла існувати нелегальна школа з російським контентом? Скільки ще таких «перспектив» працюють тихо і непомітно? І чи не запізно ми починаємо реагувати?

Ця історія – не про одну школу. І навіть не лише про УПЦ мп. Вона про нашу колективну сліпоту, про звичку терпіти.

Але війна давно показала: немає дрібниць. Немає «поза політикою». Немає «це просто освіта». Коли дитині в Україні під час війни з росією системно нав’язують російську культурну норму – це не педагогіка. Це ідеологічна диверсія. М’яка, повільна, але дуже ефективна.

Чотири роки повномасштабної війни – це вже не час для наївності, для м’якої політики, або що гірше – байдужості. 

Освіта – це питання національної безпеки. І якщо держава не здатна захистити дітей від такого «навчання», то постає страшне питання: а чи розуміємо ми, за що саме воюємо?

Фото: «Слідство.Інфо»