«Я любив вас усіх, та найбільше любив Україну»: у Львові попрощалися з Маестро Степаном Гігою

Ми знаємо, що пісня «Яворина» (або ж «У райськім саду»), цитата з якої починає цей матеріал, була написана у пам’ять про Назарія Яремчука – все ж вона стала візитівкою автора музики до неї Степана Гіги. Маестро відійшов у вічність 12 грудня після тривалої хвороби у віці 66 років. В останню путь його провели гучними оплесками у Львові, і 15 грудня видатний музикант знайшов спочинок на Личаківському цвинтарі. Пропонуємо разом увіковічнити пам’ять про знакового композитора, співака, музиканта та людину стійкої позиції.

В українській музиці Степан Гіга довгий час залишався постаттю парадоксальною. Його знали всі – і водночас майже не бачили на великому екрані. Його пісні співали на весіллях, у ресторанах, у домівках і в дорозі, але він сам тримався осторонь галасливого шоу-бізнесу. Гіга не конкурував із трендами – він просто жив у своїй музичній траєкторії. І саме це згодом зробило його фігурою, що об’єднала покоління.

Степан Петрович Гіга народився 16 листопада 1959 року в закарпатському селі Білки – у середовищі, де спів був природною формою спілкування. Музика супроводжувала його з дитинства: баян, шкільні колективи, аматорські виступи. Втім шлях до професійної сцени був не миттєвим. Після школи він працював слюсарем, водієм вантажівки, проходив службу в армії, і лише згодом – з четвертої спроби – вступив до Ужгородського музичного училища. Там його вокальні здібності розкрилися настільки швидко, що навчання він завершив достроково.

Наступним етапом стала Київська державна консерваторія імені Чайковського, де Гіга здобував академічну вокальну освіту. Саме поєднання класичної школи та народної емоційності згодом стало його впізнаваною рисою: сильний, чистий тенор без штучної манірності, але з глибоким внутрішнім наповненням.

Важливою віхою в становленні артиста стала робота в синтез-гурті «Стожари», який у 1980-х роках був помітним явищем на західноукраїнській сцені. Варто зауважити, що Степану Петровичу неодноразово пропонували працювати у філармоніях, і навіть у Національній опері – співак відмовився та повернувся в рідні краї. Саме в цей період Гіга остаточно формується як сольний виконавець, починає писати власну музику і працювати з поетами. Його пісні – ліричні, мелодійні, позбавлені ідеологічної декларативності – різко контрастували з офіційною радянською естрадою. У 1988 році він стає солістом Закарпатської обласної філармонії, а через рік Степан Гіга створив джаз-рок групу «Бескид».

Окреме місце в його житті посідав Назарій Яремчук. Для молодого Степана Гіги Яремчук був не просто кумиром – він став орієнтиром, прикладом того, яким може бути український співак: щирим, внутрішньо вільним, позбавленим фальші. Їхнє знайомство і спілкування мали великий вплив на Гігу як артиста. Саме Яремчук підтримував його на початку шляху, допомагав повірити, що українська пісня може звучати сучасно і бути потрібною.

Смерть Назарія Яремчука стала для Гіги глибоким особистим ударом. Вона не просто вразила – вона змінила його внутрішню інтонацію. В його піснях з’явилося ще більше суму, пам’яті, відчуття крихкості часу. Ця втрата стала однією з тих внутрішніх меж, після яких музика перестає бути просто професією і стає способом зберегти присутність тих, кого більше немає.

У 1990-х роках Степан Гіга досягає першого піку популярності. Його пісні – зокрема «Цей сон», «Яворина», «Дорога до храму» – стають впізнаваними далеко за межами Закарпаття. Водночас він залишається «неформатним» для центральних телеканалів: надто щирий, надто некрикливий, надто український у часи, коли ефір активно русифікувався. Але саме це дозволяє йому зберегти довіру слухача. Його колеги по сцені згадували, що він не любив з’являтися на телебаченні, а також не намагався грати в ігри, коли треба заплатити хабаря, щоб тебе показали в етері. Хоча одного разу він все ж взяв участь в одному популярному на той час реаліті-шоу – про що шкодував решту життя. Ймовірно, саме це стало точкою, від якої Степан Петрович вкрай рідко давав журналістам бодай коментар.

У 2002 році держава офіційно визнає його внесок – Степану Гізі присвоюють звання Народного артиста України. Та навіть після цього він не змінює стилю життя: працює у власній студії, гастролює, підтримує молодих виконавців, уникає скандалів і медійного шуму.

Парадоксально, але справжнє «друге народження» Гіги відбулося вже у XXI столітті. В останні роки життя його пісні несподівано відкрили для себе молоді українці. Соціальні мережі, відео з концертів, живі виконання без фонограм зробили очевидним те, що раніше ігнорували продюсери: перед ними – не архаїка, а щира емоційна музика, яка не старіє.

Його почали називати «маестро, що об’єднав покоління». На концертах поруч стояли ті, хто слухав Гігу ще на касетах, і ті, хто відкрив його через TikTok та YouTube. Зали збирали аншлаги, а публіка співала разом – не з ностальгії, а з відчуття спільності. Та що там, я й сама неодноразово відвідувала виступи артиста впродовж останніх кількох років. І мушу зауважити, від публіки відчувалася щира віддача, повага й насолода творчістю на той момент корифея української сцени.

Зараз цінується щирість – Степан Петрович був цією щирістю. А також людиною, яка не зрадила себе:

«Я в житті не заспівав жодної пісні російською. Я повинен робити все для своєї нації. Всі кричать, що російську ущемляють. Поважайте державу. Поважайте мову і традиції. Нація – це в першу чергу мова».

Він повторював, що «найголовніше – не зраджувати собі», і дотримувався цього принципу. А про молодших колег, які після повномасштабного вторгнення почали переглядати свої репертуари, відгукувався так:

«Зараз от кажуть: "я відмовився від російських пісень". І що – це є якийсь подвиг? Це треба було робити з самого початку, знати, для кого ти робиш».

Степан Гіга не підлаштовувався під час – і час зрештою підлаштувався під нього. Його музика стала знаковою для мільйонів українців різного віку, а його шлях – доказом того, що справжня культура не зникає. Заспівайте й ви «Яворину» у пам’ять про артиста, а в моменти радості нехай з вами буде «Цей сон» і «Золото Карпат», адже «коли пісня стає народною – це найбільше досягнення для виконавця». Степан Петрович в іншому світі відчуватиме, що він дійшов до своєї головної цілі – залишив нащадкам багату спадщину.