Три долі. Три Герої. Три Янголи

Українські воїни – це еліта нації. Однак, чи помітили ви, що все рідше імена Героїв широко, на весь світ згадуються в нашому інформаційному просторі? Інтуїтивне відчуття: подвиг українських Витязів свідомо замовчують. Щоб нація не знала Гідних? Не мала на кого рівнятися? Щоб сіяти зневіру? Щоб біль втрати Синів України залишався лише на рівні родини та близького оточення? Наша місія – якнайширше висвітлювати життєпис кожного Янгола України. Сьогодні моя розповідь про трьох Героїв. Обдаровані мистецькими талантами, вони не були професійними військовими. Але не сховалися, не «відморозилися», а стали на прю зі споконвічним ворогом. Насправді такі українці, як Олексій Ольховик, Дмитро Самусенко та Іван Дубілей мали б жити і будувати державу Україну на всіх її щаблях. Проте заплатили життями за те, аби кожен з нас міг зустрічати сонце, стоячи на рідній землі.

ОЛЕКСІЙ ОЛЬХОВИК: «НЕ МОЖУ ПО-ІНШОМУ»

Оператор телекомпанії «Суспільне», а згодом воїн з позивним «Фокус» Олексій Ольховик 13 березня 2023 року загинув на Донеччині у боях за Бахмут… Побратими, рідні, друзі, колеги згадують, як Олексій обожнював грати на гітарі. Співати. Віршувати. Писав пісні. Був готовий допомогти кожному. Міг відверто і щиро висловити свою точку зору, не намагаючись видаватися іншим, ніж є насправді. 

Коли Олексію виповнилося три роки, батьки розлучились. Мати, Наталя Миколаївна, виховувала двох синів самотужки та прищепила Олексію любов до музики. І неабияку, бо з часом Олексій Ольховик став випускником і гордістю Академії мистецтв імені Павла Чубинського.

Ще до великої війни Олексій познайомився зі своєю майбутньою дружиною Інною: 20 квітня 2022 року зареєстрували шлюб, а невдовзі народилася донька Єва. 

На другий день повномасштабного вторгнення московитів долучився до 241-ї бригади тероборони міста Києва, мовивши тоді вже вагітній дружині «Не можу по-іншому». Доти ж як телеоператор їздив в зону АТО знімати сюжети та брати інтерв’ю. Далі – рушив на фронт.

Спершу потрапив у Соледар. Восени 2022 року отримав мінно-вибухове поранення, лікувався. У січні 2023 року мав можливість отримати відстрочку або ж служити при військкоматі. Категорично відмовився. Сказав, що буде поруч зі своїми побратимами. 

Коли опинився у Бахмуті, побратими в один голос називали його сміливцем-відчайдухом. Через тиждень-другий Олексій написав і відправив відеопослання дружині та донечці Єві на випадок свої загибелі. 

Одного дня воїн застудився, і ще не вилікувавшись, зголосився рушити на позиції, щоб замінити побратимів. 

11 березня 2023 року востаннє телефонував дружині Інні: привітав з народинами тещу та повідомив, що 13 березня його бойовий підрозділ мають вивести з Бахмута… 

12 березня Олексій Ольховик загинув.

13 березня трагічну звістку повідомили побратими…

Ще перед виїздом до Бахмута заповів дружині, щоби в разі загибелі його кремовані останки розвіяли над Дніпром. Остання заповідь Героя була виконана… Також у Києві на Лісовому кладовищі відбулося символічне поховання урни з особистими пам’ятними речами…

Продовжує рід і талант Олексія Ольховика донечка Єва, неймовірну схожість якої з батьком відзначають усі. Нині відвідує садочок, де, як і тато, виявляє талант до танцю і співу… 

ДУША ДМИТРА САМУСЕНКА ТАНЦЮВАЛА

16 серпня 1971 року в робітничій родині міста Маріуполя прийшов у світ Дмитро Самусенко. Середню освіту здобував у тамтешній школі № 63. Оскільки Маріуполь завжди мав реноме промислового центру, батько Дмитра прагнув, аби син вступив до металургійного університету, щоб згодом також працювати на заводі.

Однак ще у шкільні роки Дмитро захопився танцювальним мистецтвом. Посприяв випадок: дівчинка-однокласниця попросила піти разом з нею на танцклас, тому що без хлопців «на бальні танці» не брали. Так потрапив до «школи Буленка» при Палаці культури «Іскра». Там і відчув потяг до танцю.

Здобувши середню освіту, вступив до торговельного коледжу, де провчився рік, а вже 1990 року став студентом Харківського політехнічного інституту. Але душа – танцювала: продовжував займатися бальними танцями у колективі «Горизонт».

1996 року, завершивши навчання в інституті, Дмитро Самусенко рушив закордон працювати танцівником. А повернувшись до Маріуполя, започаткував свій власний шоу-балет «Матадор». 

Одружився з Оленою – дівчиною з рідного колективу. Разом вони продовжували закордонні гастролі до 2002 року. А 2003 року у подружжя народився син Данило. Тоді ж у Палаці культури «Іскра» міста Маріуполя було відкрито набір діточок до «Матадора». Колектив зростав та розвивався. Не раз виїздили на конкурси та чемпіонати в Україні та Європі. 

2005 року Дмитро та Олена здобули титул чемпіонів України з сучасних танців. А вже 2006 року у Самусенків народився другий син Єгор. З часом обидва сини долучилися до занять у батьківському колективі, де розвивали творчі здібності майже 120 діточок та дорослих. 

Аби здобути ще й педагогічну освіту, Дмитро Самусенко 2014 року заочно вступив до Бердянського педагогічного університету. Завершив навчання 2017 року за фахом «учитель хореографії». 

З початком війни 2014 року чимало родин з дітьми почали виїздити з Маріуполя. Дмитро та Олена також вирішили переїхати на Київщину в місто Ірпінь. Саме там 2017 року відкрили танцювальну студію «Матадор». Дмитро дуже любив навчати малечу, тож започаткували ще й групу для дітей віком від 3 років. Відтоді «Матадор» в Ірпені знають майже всі.

Безупинно прагнучи досконалості, Дмитро Самусенко 2021 року вступив до Академії мистецтв імені Павла Чубинського на факультет «Хореографія». А через рік після початку повномасштабного вторгнення, не роздумуючи, став на захист України…

Загинув на Донеччині біля села Водяне…

ІВАН ДУБІЛЕЙ ЛЮБИВ ТАНЦЮВАТИ ГОПАКА

Старший солдат ЗСУ, випускник Академії мистецтв імені Павла Чубинського Іван Ярославович Дубілей народився 4 липня 1994 року в місті Деражня Хмельницької області. Там ходив у дитсадок. А 1998 року разом з мамою переїхали до тата в Київ, де з шестирічного віку навчався у школі №110.

Любов до танцю в Івановій душі народилася нібито сама собою. Хоча, звісно, того б не сталося, якби не мав таланту й задатків. Мама Героя – Олена Олександрівна – згадує випадок, як до школи на батьківські збори прийшов викладач з ансамблю «Троїцький», і запропонував дітям навчатися танцю. Тато Ярослав Дмитрович запитав сина, чи той хоче танцювати, й отримав згоду. Іван почав відвідувати заняття у вересні, а ближче до Нового року вже демонстрував перші успіхи. Саме тоді викладач повідомив батькам, що їхній син має хист. Тож Іван продовжував опановувати таємниці майстерності. Багато різних стилів спробував, але перевагу зрештою надав народним танцям. 

Рідні згадують, що дуже любив гопак. Створив власний танцювальний номер «Іванко». Навіть коли вступав до Академії мистецтв імені Павла Чубинського – танцював гопака. Здобув фах хореографа. Їздив з виступами за кордон. Давав уроки танцю у Будинку творчості для дітей в ансамблі «Троїцький». 

Після призову Іван Дубілей спершу служив у 101 полку міста Києва. 2019 року, коли завершився перший контракт, одразу ж уклав новий, адже збувалася Іванова мрія: потрапити у 8 полк Сил спеціальних операцій. Відтоді – на посаді оператора-вогнеметника групи спеціального призначення, роти спеціального призначення 8 окремого полку спеціального призначення.

Також 2019 року одружився з коханою Ольгою та став батьком Дениса. Дружина переконана, що Іван свідомо обрав шлях справжнього Героя. Хоча не був професійним військовим, але намагався до останньої хвилини діяти за покликом серця. Командир і побратими розповідають, що Іван умів дати раду у найважчих обставинах.

Дружина Ольга до дрібниць пам’ятає дні, що стали останніми в житті Героя. Спершу 7 квітня 2023 року їй телефоном повідомили про поранення чоловіка. Зранку 9 квітня дружина вже була в госпіталі, а о 21:30 того ж дня отримала звістку про незворотне: Герой-захисник пішов у вічність (серце не витримало). 

Ерудит, справжній чоловік та батько. Мав бажання жити та багато планів на життя. Мріяв створити власний бізнес… У скорботі залишаються дружина, син, батьки та близькі… 

Світла пам’ять з роду в рід всім, хто віддав найдорожче – життя – за Україну! 

Світлини з родинних архівів Героїв