Скульптури Лозанни: від алегорій до видатних постатей
Скульптура – давній жанр, але як цікаво спостерігати не лише класичні, а й національні риси, зокрема ті, які нагадують українські. Ми знаємо скульптури, достатньо бачили і бачили їх, але досі – сюрпризи. Якщо пройтися Лозанною, то можна побачити багато цікавих несподіванок. По-перше, це велика кількість скульптур, барельєфів, інших оздоб на будинках або окремих пам’ятників. По-друге, вони часто – у зовсім буденних (на перший погляд) місцях. По-третє, це велике різноманіття тематики. А по-четверте (чи це має бути по-перше?) – вражає рівень роботи.
Наприклад, якщо придивлятися до архітектури, то стануть помітні жіночі обличчя та постаті – причому це не завжди каріатиди. Це стиль модерн, який називається і юґендштиль, і ар-нуво. Жіночі обличчя часто – індивідуальні, бо це портрети донаторок, відомих і значних мешканок міста. А статуї, скульптури часто – і класичні, і сучасні. Буквально щокроку помітно різні арт-об’єкти.
Мармур, бетон, піщаник, гіпс, метал, дерево, інші матеріали… Усе це – мистецтво. Є скульптури, виконані корінними швейцарцями, є – подаровані французами, італійцями, бельгійцями, поляками та іншими, але більшість, до речі, створені саме тут. Неможливо перелічити все побачене в Лозанні, але поділюся своїми враженнями.
Жіночі та чоловічі фігури і лики. Також це скульптури різних тварин. Наприклад, у центрі Лозанни, де проїжджа частина і різні магазини, можна побачити… вовка. Він зображений точно як людина, причому сидить у замисленій позі, а поряд – валіза. Турист? Але, судячи з пози, це скоріше замислений мігрант, а не просто мандрівник. Автор – Нікола Заріч (Nikola Zaric), в якого батько – серб (лікар), а мати – швейцарка. Скульптор народився у Швейцарії, дитинство провів у Нідерландах та отримав швейцарську вищу освіту – спочатку інженера, а потім навчався образотворчого мистецтва в Женеві. Він багато працює з бетоном, а його тварини часто – антропоморфні. Тому назва цієї скульптури – «Людина-вовк» або «Чоловік-вовк».
Вовк зустріне нас – так само несподівано – далі, на території Бібліотеки Лозаннського університету. Під деревами, в оточенні природи, де поля і квіти, видно лавку – так само витвір Заріча. І на ній сидить бетонний вовк – у чоловічому вбранні, дуже солідний. На грудях у нього – орден Золотого руна, причому золочений. Робота така майстерна, що здається, нібито звір – металевий. Називається робота: «Homloup y es-tu?». Можна перекласти як: «Людинововче, чи ти тут?» (homloup – неологізм). Раніше хтось цьому звіру турботливо пов’язав шарф. Тепер цей «артефакт» зник. До речі, щоб дійти до цього вовка, треба дістатися на узвишшя, залізти на пагорб.
Якщо гуляти далі цією територією, ми побачимо і окремі камені, схожі на скелі – а виглядають наче художньо оброблені, це й ніби сад каменів, і водночас оригінальна композиція. Бачимо різні металеві скульптури і фонтани в авангардному стилі. Пройти далі – нібито справжній металевий равлик, а під ним – сова, причому залежно від ракурсу її очі як живі.
Або, якщо ви згадаєте казку Андерсена про мистецтво – «Бронзовий кабан», то там сюжет будується навколо італійського хлопчика, який мріє стати художником. Він перемальовує скульптуру – бронзового кабана, дедалі краще і краще. І вночі той оживає, катає його на собі та показує красоти Флоренції. Так хлопчик і стає справжнім художником.
І яка приємна несподіванка – побачити бронзового кабана, гуляючи в парку Лозанни! Він виринає несподівано і виглядає точно як живий, наче біжить. Виявляється, ця скульптура – авторства лозанця П’єра Блана (Pierre Blanc, 1902–1986), її встановили в 1938 р. Витвір кілька разів переносили – і тепер можна милуватися на нього біля озера. Точніше, «Кабан» (“La Sanglier”) начебто охороняє парк навпроти Женевського озера (або Léman), а на пагорбі є також цікаві речі – наприклад, таїландська пагода та жіноча скульптура (про неї – окрема розповідь далі). А бронзового кабана люблять і діти, і дорослі.
Рухаємося далі. Наш кантон де Во (de Vaud) славетний виноградниками – а зараз іще стоїть сезон винограду. Золота осінь змінюється багряною, проте на горах і пагорбах видно золото грон. Світлий і чорний виноград. Але збирати його саме на схилах нашого кантону – важко. Вражає працьовитість і вміння швейцарців. Саме цьому присвячена скульптура. Ми й раніше не раз минали її, але тепер знаємо, що це не антична богиня, а алегорія швейцарської збирачки винограду. Автор – відомий швейцарець Казимир Реймон (Casimir Reymond, 1893–1969), а назва – справді «Збирачка винограду» («La Vendangeuse», 1943). Цю скульптуру митець творив протягом п’яти років. Це оголена молода жінка, яка напівлежить у замисленій та невимушеній позі, а біля неї – величезні грона винограду. Скульптура не викликає нічого еротичного, а вражає робота, техніка. Я сказала б, що це якраз високий образ. Обличчя та зачіска – і умовні, і романтичні, і водночас як справжні, навіть сучасні. Вочевидь, був тип – чи кілька типів, – із яких митець різьбив скульптуру. Автору було важко пробиватися та заявляти нове бачення жінки, його витвір не раз переставляли – і ось нарешті ця скульптура – на зеленому пагорбі, у мальовничому оточенні, навколо – чудовий краєвид, навпроти – клумби і Женевське озеро та засніжені вершини.
Біля озера – також різні скульптури. Наприклад, це наче народжена з піни (як Афродита) жінка, яка здіймає руки вгору, а її зачіска нагадує збурені хвилі. Руки не пророблені до кінця – може, вони виростають із каменя? Чи жінка тримає брилу? Сама постать ніби вийшла з води, ще не до кінця, тобто і на голові, і в ногах – піна (хоча можна сприйняти і як постамент – на скелі). Фактично це як народження творчості. Вражає ракурс, динамічність, енергійність, наче ця постать – у польоті.
Білий мармур – як піна. І назва скульптури – «Озерна діва» або «Діва озера» (“La Vierge du Lac”). Цікаво, що франко-швейцарський скульптор Vincent Adrien Robert Kesserling (Венсан Адріан Робер Кессерлінґ, народився в 1954 р. в Цюріху) різьбив цей витвір протягом двох років прямо тут, на березі Женевського озера. І ось у 1987 р. шедевр побачив світ. Отже, це – дух озера Léman. А сам автор більше відомий під іменем Вінченцо (Vincenzo).
Якщо пройтися вздовж озера і клумб далі, де різні дерева (зокрема магнолії) та квіти (нарциси та багато інших), то впадає у вічі скульптура жінки з темного металу, оточена квітами. Постать пряма, стилізована, простягає рушник, сама жінка схожа і на королеву, і на божество, і на міфологічну героїню, і просто на себе. Начебто простота, але вражають лінії та фантазія. Назва – «Вдячна Бельгія» («La Belgique reconnaissante»). Можна перекласти і як «Вдячна бельгійка». Так, це бельгійський витвір, автор – Ернест Вінан (Ernest Wynants, 1878–1964). Під час Першої світової війни Швейцарія дуже допомагала окупованій Бельгії (окупація нейтральної країни стала для всіх шоком). Допомога, милосердя, активна доброта – у крові швейцарців. Тут ці традиції випрацювані століттями. Скульптура, доручена Вінану, була подарована Швейцарії та саме Лозанні у знак подяки. На жаль, доля самого митця не завжди виявлялася милостивою: нагрянула Друга світова війна, знов окупація Бельгії – і тамтешнє житло скульптора було зруйновано вщент.
Ініціатива цієї скульптури – особиста, жіноча. Пов’язана з бельгійською королевою Єлизаветою, яка відвідувала фронт від час Першої світової війни, а також працювала медсестрою в Червоному Хресті; сприяла вченим і митцям, усіляко підтримувала їх і взагалі рятувала людей, була справжньою організаторкою. А швейцарка, Марі Відмер-Кюртá (Mary Widmer-Curtat, 1860–1947), організувала Бельгійський фонд, усіляко допомагала, наприклад, шпиталем для бельгійських біженців, а ще й врятувала їхніх дітей. Фонд розширювався і став Швейцарським центральним комітетом допомоги бельгійським біженцям. Допомагав у цій діяльності чоловік – лікар, меценат і колекціонер мистецтва, Анрі-Оґюст Відмер (Henri-Auguste Widmer, 1853–1939), а ще долучались інші ентузіасти. Протягом п’ятьох років урятовані бельгійці перебували у Швейцарії. Тобто протягом війни і після неї. За ці п’ять років цей Швейцарський центральний комітет прийняв понад 9 тисяч бельгійських дітей, біженців та інтернованих осіб. Завдяки Марі Відмер-Кюрта їх приймали в Лозанні, де годували, робили вакцинацію, забезпечували одягом та іншими речами, а дітей скеровували у швейцарські родини. Королева Єлизавета це дуже цінувала, і можна казати про справжнє ділове партнерство двох жінок (до речі, вони познайомилися ще в 1913 р., коли королева Єлизавета приїздила до Швейцарії під вигаданим іменем графині де Реті – Comtesse de Réthy). Далі родина Відмерів і королівська сім’я справді товаришували, це було партнерство; після війни Марі Відмер-Кюрта прийняли в королівському палаці. До речі, ця швейцарська жінка була також не просто благодійницею, а й письменницею (відомі її вірші), колекціонеркою та взагалі цікавою постаттю.
І далі на нас чекає знаменитий Олімпійський музей (Musée Olympique), або Музей Олімпійських ігор, про який уже була моя публікація. Відомо, що Олімпійські ігри з 476 р. (коли згорів храм Зевса) припинилися. Точніше, їх заборонили як язичницькі, і до ХІХ ст. організованих Олімпійських ігор не було. Їх відродив барон П’єр де Кубертен – як запоруку миру і гармонії. Пам’ятник йому – надзвичайно живий, особливо очима. Фонтани, навіть водяні скульптури (чоловік під парасолькою, з якої – справжні струмки, уособлення дощу) – і вічний вогонь біля П’єра де Кубертена. Сам Музей побудований точно як античний (причому еллінський) храм, і до нього треба йти вгору, сходинками і ярусами. Природа тут – не просто дерева, кущі та квіти, не просто парк, а – сади (jardins)! Якщо пройтися далі, то можна побачити багато незвичних авангардних скульптур. Наприклад, кінь – як живий. Атлет в античній манері. Високо – металева скульптура (бляшана?): стилізований птах, але схожий і на людину. Макс Ернст був відомий такими шедеврами. Узагалі можна багато гуляти з-поміж цих скульптур – від європейських до дерев’яного індіанського тотема, – але назву лише одну, яка вражає всіх. Це бронзова голова жінки. Точніше… півголови. Наче зрізане. Обличчя прекрасне, але спотворене шрамом – можливо, пожежею. Війною? А внизу – якщо придивитися – помітно безголовий чоловічий торс без рук і з вирізаним серцем. Автор – поляк, Іґор Міторай (Igor Mitoraj), який навчався у Кракові та Парижі, а назва скульптури – «Porta Italica». Створена в 1997 р. і, вочевидь, навіяна італійськими враженнями, зокрема Римом, Каррарою (де знаменитий мармур) і Сицилією.
Узагалі неможливо уявити швейцарські скульптури без природи. Без дерев і квітів. Різних квітів – від ендемічних до екзотичних, від троянд і нарцисів до жалобних білих (так, тут білий колір цвітіння означає жалобу).
Я не розповіла й дещиці лозаннських скульптурних красот. Але вже ця стаття може створити певне враження про різноманіття мистецтва у Швейцарії. А також вражає сила особистої ініціативи – зокрема завдяки організації мистецтва, увічненню пам’яті про видатних людей і взагалі рятівників. Кожний куток тут – пам’ять. І кожна скульптура має свою цікаву та актуальну історію. Це знайомство з витворами мистецтва не обмежується кількома арт-об’єктами, і сподіваюся далі розповісти нові цікаві факти про інші скульптури.
Аналітик матеріалів –
Олена Смольницька
Про автора:
Ольга Смольницька – кандидат філософських наук, консультант з філології Місії «Постуляційний Центр беатифікації й канонізації
святих» Української
Греко-Католицької Церкви (Львів)