Боротьба людини за гідність та свободу

В античності категорія свободи розумілася не так, як ми до цього звикли. Там свобода була повністю вплетена у структуру суспільства («полісу»). 

Як писав Аристотель: людина – це «політична тварина» (zoon politikon). Відповідним чином поза суспільством (в силу своєї природи, а не випадкового збігу обставин) можуть жити або тварини, або боги.

Тому в античності людина могла залишатися людиною тільки в межах полісу, причому виключно будучи його громадянином. 

А свобода для еллінів була нерозривно пов’язаною з чеснотами. Тобто аби поліс залишався вільним, його громадяни повинні мати громадянську доблесть і виконувати свій обов’язок, навіть якщо це пов’язано з жертвами, труднощами чи смертю. 

Для цього вони здійснюють свій вільний вибір підкорятися закону полісу, оскільки той вищий за кожну окрему людину. 

Хоча вони можуть не підкоритися, але зазнати найстрашнішого покарання – вигнання з суспільства («полісу»), без якого людина не є людиною зовсім.

Таке розуміння свободи демонструє нам Сократ, якого (хто пам’ятає) несправедливо засудили до смерті нібито за порушення закону. 

Друзі намагалися його визволити – підкупили варту, організували втечу, але він відмовився тікати і доблесно випив отруту, продемонструвавши цим, що закон та рішення полісу для нього є понад усе.

Чому це логічно? Тому що в античному полісі кожен громадянин бере участь так чи інакше у законотворчій діяльності. 

Тут справедливість має договірний характер. 

Кожен громадянин має право навести аргументи на користь внесення змін, і якщо ці аргументи переконали решту громадян (більше, ніж аргументи суперника), то зміни ухвалюються.

Таким чином, підпорядкування закону тут вільне саме тому, що громадяни самі, а не тиран чи купка олігархів, обирають та створюють цей закон, визнають його справедливість та є відповідальними за нього.

***

Ніцше назвав «смертю Бога» той момент, коли люди вирішили, що тепер все будуть вирішувати самі. «Бог помер! І ми його вбили!»

У філософії під цим розуміється руйнування уявлень про наявність певного гаранта існування людства, який перебуває за межами безпосереднього емпіричного життя, містить в собі план історії та додає сенс існування світу.

Але ми про інше. 

Вбити Бога неможливо в самому Ньому. Можна вбити тільки Бога для себе і, відповідно, себе для Бога. А це смертельно. Бо хто піднімає на Нього руку, б’є сам по собі.

З того моменту, коли людство відвернулося від Бога, воно почало втрачати само себе. А вони всього лиш думали, що без Бога тільки і стануть людьми. 

Але атеїстично-матеріалістична цивілізація та культура позбавили людину духу, душі, мети, сенсу, безсмертя. Залишивши їй тільки матеріальну шкаралупу, керовану зовнішніми стимулами. 

Сьогодні ми живемо в епоху переходу від гуманізму до постгуманізму, коли залишився останній крок – звільнитися від людської ідентичності. 

Нагадаю. Підготовка до цього йшла через ліберальне розуміння історичного процесу – «звільнення» особи від усіх форм колективної ідентичності: релігійної, станової, національної, класової, статевої…

Згадайте сутність визначення ліберальної «свободи від» (Д. С. Міль) або «негативної свободи» (І. Берлін).

У сьогоднішньому постліберальному світі (де загалом вже немає від чого звільнятися), «свобода від» виробила весь свій релятивно-творчий потенціал – «звільнила» індивіда від усіх тих форм, які, так чи інакше, тримали його в якомусь «невільному» стані впродовж історії.

І в цьому саме проявляється чиста сторона liberty як свободи звільнитися від чого б то не було.

А від чого сьогодні залишається звільнитися постліберальному людству? Від останніх форм колективної ідентичності. І виражені вони саме в гендерній приналежності.

Повірте мені – проблематика сексуальних меншин є не випадковим феноменом цієї стратегії – вона є її основою. Їхня логіка проста – «якщо людина не звільниться від статі, – вона залишиться в тоталітарному стані поділу з іншими людськими індивідами певної колективної ідентичності» (чоловічої чи жіночої).

Відповідно, зміна статі – це не тільки право, але в майбутньому ще й обов’язок. Бо якщо людина не змінює стать, то вона, по суті, є не толерантною, бо цей індивід (чоловік або жінка) згоден на рабське та «тоталітарне» існування в межах свого гендерного визначення. 

Але і це ще не межа! Залишається остання не подолана колективна ідентичність – приналежність до людини. Відповідно, потрібно «звільнити» особистість від людської ідентичності – яка теж є зрештою тоталітаризмом з точки зору постліберальної логіки.

Далі що лишається? Безодня для свиней гадаринських, в яких вселилися біси?…

Але поки існує людина, шанс завжди залишається. Адже суть людини – в її свободі. Не в свободі від гріха, злочину чи помилки, а в свободі подолати їх, змінитися, повернутися в зворотному напрямку – до своїх духовних витоків. 

А це вимагає боротьби за гідність людини, за дух, який робить нас тими, ким ми є.