Хроніки війни. Серцезворушна історія порятунку вчительки з Бучі

Валентина Миколаївна — вчителька української мови та літератури в Бучанському ліцеї №9. Інтерв’ю відбувалося в школі. Саме перед нашою розмовою вороги нагадали про себе: почалася повітряна тривога, бесіду довелося проводити в підвалі. Поруч гомоніла дітвора… Валентина Миколаївна не дуже хотіла поринати в ті жахливі спогади. Час від часу на її очах з’являлися сльози. Ця сильна жінка повернулася до улюбленої Бучі, щоб виховувати нове покоління справжніх українців. 

Валентина Миколаївна

Життя до…

У Бучі живу з 1991 року — потрапила сюди, коли вийшла заміж — чоловік тутешній. Буча стала моїм другим домом. Пам’ятаю містечко, коли воно ще було невеликим селищем — де був центр і власне нічого більше: не було красивих житлових масивів, нової площі, парку — всього, що створює сучасність і стиль. Зараз Буча входить до 5 найкращих невеликих містечок України. Щаслива, що живу в цьому місці — воно дуже європейське, а я побувала в містах Європи. Можу впевнено сказати, що наша Буча — найкраща. Називаю містечко Бучечкою, моєю рідною. Маю доньку, їй 27 років — минулорічного серпня вона вийшла заміж у Швейцарії. Тоді через ковідні обмеження ми з чоловіком не змогли бути на весіллі. Востаннє ми бачилися із нею в листопаді 2021-го — прилітала сюди. У березні мали зіграти весілля тут, в Україні, на квітень — були квитки до Цюриха… Все полетіло шкереберть, але це не найжахливіше, що трапилося за цей час. 

День, що змінив наші долі назавжди

24 лютого ми були вдома. Чули «бабах» — не могли зрозуміти, що коїться.Вікна однієї з кімнат нашої квартири виходять на Гостомельський аеропорт. Від нас туди — кілометри 4 всього-на-всього. Гучні вибухи чули звідти — досі не розуміли, що відбувається, аж поки не прочитали в соцмережах, що почалася війна. Розум відмовлявся сприймати цю інформацію. Саме лише слово «війна» наводило страх, жах і паніку. Згодом і з роботи прийшло повідомлення, що навчання сьогодні не буде, потрібно повідомити дітям і батькам.

Дим над Гостомельським летовищем, ранок 24.02. Вигляд з нашої спальні. 
На передньому плані — ангар, який рятував під час окупації.

Як тільки почало світати на вулиці, почався рух автівок — в нашому комплексі 4 будинки, здебільшого мешкають молоді сім’ї з малими дітьми та немовлятами. Страшенні затори того ранку були… 4 кілометри можна було проїхати за кілька годин. Коли на вулиці стало світло, побачили величезні стовпи диму з Гостомельського аеропорту. Бачили їхні (російські, — ред.) вертольоти, чули стрілянину — це були не кулеметні черги, а артилерія, бомби. Страх не передати словами — вікна по квартирі двиготіли. Не знали, що робити з ними… У перший день зняли із дивану декоративні подушки, опустили ролети, міцно зімкнули цупкі штори. Жити перебралися в коридор — правила двох стін. Згодом намостили туди багато ковдр, адже зникло світло й опалення. У підвал ми не спускалися: це ж не бомбосховище, а саме підвал. Ногою б вибили двері, кинули гранату й усе…

У перші дні ще хоча би був інтернет та зв’язок, намагалися утримувати контакт зі світом. Ми розуміли, що біля нас недалеко тривають бойові дії — адже поруч Гостомельський аеропорт. Чимало росіяни знищили в тій місцевості. Добре, що не вийшло в них висадити десант у Гостомелі, але ж бойові дії все одно тривали. Впевнена, що вони не розраховували на такий опір. 

Виживання в окупації. Думки і почуття

Ми були під окупацією до 9 березня — поки не вирішили з чоловіком іти звідси. Від 24 лютого я не виходила за межі свого житлового комплексу. Було враження, що вийшовши за ворота — ти голий, босий і все націлено на тебе. Боялася. Водночас і потреби виходити кудись, як такої, не було. Родичі та друзі встигли виїхати, батьків у живих уже немає, магазини не працювали. За станом здоров’я, ми з чоловіком дуже залежні від аптек — маю третю групу інвалідності. Запас ліків тижні на три в нас був, але що робити далі? Розуміла, якщо окупанти будуть тут — це можна лягати та помирати. Кілька днів не випити потрібні ліки — можливий інсульт чи інфаркт. 

Числа 27-28 вороги вже їздили по нашій вулиці. Ми це чули й трішки бачили — техніка дуже гуркотіла. При нас, поки ми ще жили там, вони заїжджали в наш житловий комплекс один раз. Під вечір заїхав БТР, проламав ворота — їх було десь семеро. На другий день ми з’ясували, що вони прийшли в квартиру, де мешкав військовий. Але помешкання було пустим. Виламали двері, перевернули все… Це ж було за наводкою. Цей військовий, на жаль, загинув на фронті — оповістка прийшла на початку червня. Таким було «перше знайомство» з ними. 

Ангар усередині

У квартирі поверхом вище живуть лікарі — вони щодня ходили на роботу з великими білими пов’язками на рукавах і червоним хрестом на них. Ми запитували в сусіда, чи страшно. Звісно, що страшно — потрібно було проходити кілька блокпостів росіян. Але Бог милував. Вони живі. Загалом ми весь час просиділи вдома. Одного разу чоловік вийшов розвідати обстановку в Бучі, як там на вулиці Вокзальній, чи можна тудою вийти. Ми ж не знали тоді, чи будуть взагалі якісь гуманітарні коридори. Дорога туди була спокійною. Повертався назад — його окрикнули: «Стой, куда идешь». Він показував на білу пов’язку на рукаві. Йому пальнули кулеметною чергою під ноги. Вже вдома до нього прийшло усвідомлення, що могло бути. Він у мене людина стримана, але після того я бачила, що йому психологічно дуже погано. 

Я вела блокнот від першого дня повномасштабної війни. Коли ми евакуювалися, я не змогла його забрати, бо все найнеобхідніше помістилося в кілька пакетів. Валізи ми боялися брати — шлях пролягав через вулицю Вокзальну, де були масштабні бойові дії. Не знали, як би себе поводили коліщатка, сумка ж сама по собі тяжка. Загалом цей щоденник я почала вести, коли почалася пандемія коронавірусу — нас же тоді дуже нажахали. Уже зараз я розумію, що ковід — така дрібниця проти війни. Другу частину в блокноті назвала «Сам собі психолог». Так і написала: «Сьогодні починаю другу частину — війна. Сподіваюся, вона буде невеликою». Не вийшла вона невеликою… Вела щоденник до 8 березня. Записувала туди все: моменти надії, які змінювалися моментами розпачу. Чим далі, тим його ставало більше. Я ж вчителька — ніколи не вживала ненормативної лексики. Але тут я почала вживати такі слова… Особливо у перші дні, коли розуміла, що сили були такі нерівні. Сподівалася тільки на ЗСУ та Господа Бога. Розпач змінювався проблисками надії. Наприклад, коли 3 березня в Бучі підняли український прапор… Незрозуміло, навіщо потрібно було це робити: біля нашого житла їздить ворожа техніка, страшенний скрегіт гусениць — а там підняли прапор. Чи в нас уже наші? Чи окупанти? Воно страшенно збило з пантелику. 

Щоденник — «Тривожна книжка». Записи велися в коридорі на підлозі

Повноцінного сну не було взагалі. Ти розумієш, що виснажений настільки сильно, але спати не можеш ні вдень, ні вночі. Якісь провали в сон були на третю добу. Дуже чекали на моменти затишшя, коли не стріляли хоча би пів години. Страшенний звук від розриву бомб… 

До речі, наш комплекс цікавий ще тим, що в мирний час над нами вже починали йти на посадку «Мрія» та «Руслан». Ми так любили спостерігати за цим. Тепер же літали наші штурмовики на дуже низьких висотах… Літали так низько. Ніколи не думала, що в мене може бути така реакція. Були на кухні з чоловіком і різко почули страшний звук, здавалося, ніби бомба, яка от-от впаде тобі на голову… Або ж наче на твій дім зараз впаде літак чи вертоліт, і будинок складеться, ніби картковий. За кілька секунд вискочили із кухні. Звук також зник за кілька секунд. Чоловік зрозумів, що це наш штурмовик, бо летів він з боку Києва. 

Психологічно легше було, коли був нормальний зв’язок, але він почав зникати на 3-4 день. Жахливо стало, коли зникло тепло, вода, світло — таке вперше сталося ще 26 лютого, але тоді за півтори доби комунікації відновили. Тоді ми зрозуміли, що треба запасатися: зібрали близько ста літрів води. До 3-4 березня я собі в голові це називала «благополучна війна», коли були зручності. Але коли воно знову зникло… ми зрозуміли, що цього разу надовго. Розібрали холодильник: щось викинули відразу, щось приготували… Уже наприкінці березня, коли зустрілися з родичами, вони думали, що ми голодували. Їжа в нас була, а от бажання їсти не було. У перші дні намагався щось у себе запхнути, щоб випити ліки. Нестерпно стало, коли квартира почала вихолодати: щодня мінус два градуси. Уже коли ми покидали помешкання, було близько 10 градусів тепла. При цьому ж одягали все, що можна. Про гігієну я вже мовчу. Страшно було навіть почати кашляти: не дай Боже би повернувся хронічний бронхіт. Тому вже до 9 березня наважилися йти.

Здивувалася, коли дізналася, що в комплексі залишилося до 50 людей, були й сім’ї з геть маленькими дітками. Я собі думала: як же вони з тією дитиною, чим вони її годують? А як замінювати памперс? Розізлив момент: у чат якась вчителька написала, мовляв, «проведімо конкурс на творчу роботу, як ми сидимо в підвалі — чим ми себе розважаємо, що приносить нам щастя? Може, шматочок шоколаду?» Про що ти говориш? Для мене радістю було чути кроки сусідів зверху — живі, внизу плакала маленька дитина — так я тільки й розуміла, що життя продовжується. Не знаю, що відчували ті молоді батьки… Моя донька не в Україні — хоч за неї була спокійна. Якби вона була тут… не знаю, як би я почувалася. 

Посеред двору є ангар, який згодоммали перепланувати на дворівневий паркінг — він нас рятував. В останні дні, що були вдома, готували там їсти, підігрівали воду. Одне багаття горіло постійно, щоб була можливість мати теплу воду поруч. Десь 15-16 березня, коли росіяни прийшли в комплекс, ангар закрили. Не знаю, як викручувалися люди… Вони були в нас упродовж тижня. Втекли так само швидко, як і з’явилися. Але за цей час встигли шкоди наробити, утім про це згодом. 

Загалом про те, які жахи відбуваються в Бучі — ми нічого не знали. Доходили звістки, що окупанти ходять і виламують двері по квартирах, грабують, погрожують людям. Моя колега, яка всю окупацію була в Бучі, категорично відмовилася щось розказувати. Розповіла тільки одну історію, коли вони ховалися в церкві й зайшли озброєні росіяни… Про такі випадки я знала. А те, що вбивають і катують людей,ґвалтують дівчат і дітей, тоді не знали. Здогадалися, що таке відбувалося, коли виходили з Бучі. 

«В евакуації ми розраховували не на державу, а на себе»

9 березня дійшла звістка, що проводиться евакуація — в той день виїхали практично всі сусіди, які планували виїхати. На весь житловий комплекс залишилося близько 12 людей. Нам теж пропонували їхати, але не було відомо, чи випустять машини. Вже коли йшли, бачили величезну чергу з автівок. На державну евакуацію не розраховували — розраховували тільки на себе. Вирішили йти, бо не знали, що буде далі, скільки тут буде ця москальня. Тим паче, таблетки згодом би закінчилися.

Яка ж ненависть. Бачила росіян, коли ми йшли по Вокзальній — так можна дістатися Ірпеня. Там уже чекають наші військові, які допомагають із подальшою евакуацією. Думала: «Господи, дай мені сили не огризнутися до них, не обізвати». Знала, що в такому разі лягла б мертвою біля їхнього блокпоста. Ми знали, що Буча повністю окупована. Я так боялася… Хоча ж і не з полохливого десятка — інакше б не працювала в школі (усміхається). Але тоді окутав тваринний страх, я нічого не могла зробити із собою. Ми йшли — горів приватний будинок. Полум’я було таке високе… Навколо сосни — якби загорілися дерева, все, що поруч, загорілося б. У повітрі був страшенний запах гару, який пробив ніс, тільки-но вийшли за межі комплексу. Запах був, аж поки в Білогородку не доїхали. Дійшли до першого великого блокпосту росіян. Їх там було десь восьмеро: невисокі, в балаклавах. Воно зростом під 1,5 метра, вагою до 40 кг — але ж обчіпляне зброєю. Вони так сміялися… від цього було гірко і погано. Розумієш: ти тут хазяїн, а воно ніхто — нікчема, окупант, загарбник. Але воно обчіпляне зброєю, тому зараз хазяїн ситуації. На тому блокпосту нам нічого не сказали. Пішли далі: кілометри обірваних проводів, повалені електричні опори, зруйновані будинки, посічені дерева. На другому блокпості нічого не спитали: в них був наказ не стріляти в той день. Потім третій блокпост. Йшли далі — повз нас проїхала якась техніка з ними, на гусеницях. Зверху їх сиділо троє: двоє з автоматами, третій з кулеметом — також голосно сміялися. Вони поводилися, як господарі ситуації. Ти ж там був бідним і нещасним вигнанцем. Ми знали, як поводитися — перед виходом зідзвонилися із сестрою вона переказала слова Верещук про обережну поведінку з окупантами. Сльози текли рікою, але витерти їх не можна було: влізеш у кишеню чи в пакет — тебе пристрелять. Ми одягнули на куртки чоловікові білі майки — це було таке приниження, але іншого виходу не було.  

Чоловік героїні матеріалу з речами, з якими покинули дім

Найстрашніше було біля четвертого блокпоста. Знову ж таки — 1,5 метра в стрибку, балаклава. По очах зрозуміла, що то бурят. Почав розказувати мені: там праворуч, там ліворуч і буде Ірпінь. Думаю: скотина, я й без тебе тут кожен кущик знаю. Такий гнів і ненависть… Але зібрала всю волю в кулак. Повернули на вулицю Яблунську. Саме там був жах, те, що я хочу забути. Лежало шестеро мертвих людей. Біля тротуару стоялася розстріляна машина. Тобто п’ятеро або сідали в машину, або виходили з неї. Не знаю. Шостий — велосипедист лежав. Людина їхала або від когось, або комусь везла продукти. Лежали вони там не перший день. Калюжі крові під ними потемніли, майже висохли. Біля велосипедиста був відкритий кошик: по дорозі розкотилися картопля, морква, бурячок. Нам треба було пройти повз них… Було враження, що тіла такі маленькі, а з-під них витекло багато крові. Чоловік сказав, що ми не можемо зупинитися, бо зараз ляжемо біля них. Знову зібралася із силами. Потрібно було йти далі. Але ця картина досі перед очима. Йшли, нас окрикнули: «Стой! Куда?» Ми зупинилися, відповіли: «Ірпінь». Блокпосту не було — вони сиділи в засідках по приватних будинках. Дійшли до замінованого мосту між Ірпенем і Бучею. Чоловік хотів іти, я зупинила — він не звернув уваги, що там міни. Там же лежали тіла мертвих окупантів.

Дійшли до нашого блокпоста — побачили український прапор. Але напис був російською: «Добро пожаловать в ад». Ми розгубилися. Я зараз дітям постійно повторюю: «Якщо ви кажете, що мова не на часі чи не має значення — я вам розкажу свою історію». Напис російською спантеличив: не знали — «Добрий день» чи «Здравствуйте». Ми зупинилися. Згодом почули: «Та підходьте, не бійтеся, знімайте із себе це барахло». Видихнули. Дала волю сльозам.

Кухня після росіян

Дорога на Захід також була складною. Елементарно в поїзді зігрілася, раділа, що можу помити руки. Єдине, що було незручно перед попутниками — виправдовувалася за немиту голову… Вперше їсти захотілося вже в Тернополі — вибралися із того жаху, нарешті з’явився апетит. 

Повернення додому

Патрон знайшли у квартирі після перебування в ній росіян

Повернулися в Бучу ми 14 травня. Про те, що вони були в нас в комплексі, ми знали. Деякі сусіди майже відразу після деокупації приїздили поглянути, що там із житлом. Двері в усіх квартирах були вибиті. В оселях на перших трьох поверхах окупанти жили. В нашій також. Ми по стільцях і ковдрах порахували, що їх там було дев’ятеро. Наша квартира їх влаштовувала, бо з вікон хороший огляд на різні боки, багато спальних місць. У нас наробили безладу, але в людей і гірше було — там,де це робили спеціально. Будинок новий, хороші сучасні ремонти. В квартирі було дуже брудно — вони там готували на своїх горілках їсти, «санвузли» і «смітники» зробили під диванами — скидали туди використаний туалетний папір і паперові рушники, про вбиральню взагалі мовчу… Перерили всі речі, забрали практично весь одяг чоловіка, зокрема й білизну. Гидко думати, що своїми лапами вони порпалися в наших речах, у наших спогадах. Запах стояв такий — ми думали, що ніколи його не позбудемося. Це була суміш туалету й харчових відходів. Ми приїхали майже через два місяці після їхньої втечі. Прийшло тепло і відповідно запах стояв несамовито жахливий. Це було дуже бридко. Багато в нашій квартирі було чужих речей — позносили з інших квартир. Ми пороздавали, що змогли. Вкрали в нас ноутбук, монітор, сканер, пульт від телевізора, два ліхтарі, рюкзак, чайник, інструменти. Телевізор і пральна машина їм не помістилися. Добре, що золото я забрала із собою, а от біжутерію перерили. Не знала, як позбутися цього «русского духа». Хотілося, щоб він пішов услід за російським кораблем. Пішов. 

Не віриться, що зробили з нашими життями.