Лариса Петрова: Я завжди відчувала себе поетесою

Кажуть, коли промовляють гармати – музи мовчать. Додамо: Українські музи – промовляють попри все. Всупереч. Доказ тому – презентація нововиданої збірки сонетів Лариси Петрової «У пошуках нев’янучого квіту. Сонети. Сонетоїди. Вінки сонетів». 

Подія сталася на кону Національного музею літератури України та зібрала незлецький гурт поціновувачів, дехто з яких прибув з різних країн: поет і співак Віктор Ліфанчук – з Німеччини, співачка і поетка Леся Королик – з Італії. Видання побачило світ у видавництві «Ярославів вал» під орудою Світлани Короненко. 

Лариса Петрова – у когорті українських поетів вже понад три десятиліття. Відтоді чимало поезій стали піснями. От і на цій презентації звучали пісні та романси на слова Лариси Петрової у виконанні Світлани Мирводи, Віктора Ліфанчука, Карлена Мкртчана, Наталки Полтавець.

При цьому поет і перекладач Дмитро Чистяк переклав вірш Лариси Петрової «Рушайте» французькою задля подальшої ротації на французькому радіо, а співачка Наталка Полтавець відтворила одразу українську і французьку версії.

Також Дмитро Чистяк відзначив гармонізаційний потенціал поезії як такої, і наголосив, що до підтримки війська й тилу «в наш переступий час» докладає зусиль очолюване Ларисою Петровою творче об’єднання «Світлина». Але ніхто краще не розповість про поета, ніж сам поет.

Я СТОЯЛА ПЕРЕД ОБРАЗАМИ, ХАТА ЗДРИГНУЛАСЯ

– Ви, Ларисо, – людина з поетичним світосприйняттям. Як переживаєте цей надважкий час? Чи пишеться-римується?

–Якщо я внутрішньо реагую на щось – то воно стає віршованими рядками…

Коли розпочалася велика війна, я опинилася у жахливому стані. У першу ж ніч повномасштабного наступу московитів сталося влучання за 500 метрів від моєї домівки. Почалася пожежа. Гуркіт. Через кілька днів ще скинули авіабомбу. Тієї миті я стояла перед образами, молилася. Хата здригнулася. Скло посипалося. Жах. А потім, коли орки за три кілометри стояли від міста, точилися бої, стріляла арта, такий армагеддон був! Які там вірші? Нічого не писалося. Все всередині заніміло. Все видавалося пустим, непотрібним. Тиждень жили в куми, щогодини лунала сирена, а ми бігали ховатися в погріб. Перебували у стресі, боялися, що з дня на день зайдуть окупанти. Я була ошелешена. Довго оговтувалася.

Та згодом потихеньку стало писатися. Трішки пристосувалася, почала переосмислювати, хоча доти жила на емоціях під постійний гуркіт, виття сирен. Коли вороги відійшли, трохи урівноважилося єство. І настав момент, що стала знову писати. Звичайно, створила чимало віршів. Війна – болісна тема. На воєнну тему писала й до 2022 року, бо ж триває від 2014-го. Мої вірші про війну увійшли, зокрема, і до збірки «На крилах сонячної мрії». Окрім того, мала власне передчуття, тож зродилися такі строфи:

«Ой, луже мій луже, не край мою душу,

Не питай, як далі в цьому світі жить.

Вогняні заграви, випалені трави,

мороком повита весняна блакить. 

Що ж це за недоля загубити волю, 

скрутою гіркою устелити шлях?

Розбрелись в нікуди невидющі люди,

зорі їм не світять в темних небесах.

Ой, луже мій луже! Не край мою душу,

Не питай, чом наші мрії не збулись.

Вірмо до останку в сонячні світанки…»

РОСІЙСЬКОЮ НЕ ПИШІТЬ, ПИШІТЬ УКРАЇНСЬКОЮ, БО ЦЕ – ВАШЕ

– З якого моменту у Ваше життя «прийшли» поезії?

– Несвідомо. Мій батько – поет Федір Петров: напевне, передалося. Мама розповідала, коли я вчилася розмовляти, то вже щось наспівувала і метикувала ритмічно. У шкільному віці намагалася писати. У 9 класі в газеті «Нове життя» був надрукований такий мій вірш:

«Ніжно тримає весна на долонях, протягнутих сонцю,

вранішній промінь ласкаво

заглянув до мене в віконце».

Коли навчалася в медінституті (ми ж тоді всі були москворотими) віршувала російською, але відчувала: мені не вдається уповні самовиявитися.

Коли працювала в колишньому Інституті загальної і комунальної гігієни (зараз Інститут медичної екології), теж творила поезії, читала співробітникам. Якось колега Лариса Полянська подарувала спеціальний блокнотик з підписом, ніби то вже моя поетична збірка, і каже: «Ви маєте піти до поетичної студії при Будинку вчених у Києві». І я пішла до тієї літературної студії. Очолював її поет Юрій Петренко, а серед студійців домінували російськомовні одесити, орієнтовані на російську класику. Спробувала щось своє читати – почали підсміюватися, а мене це образило страшенно. Однак до студії навідувалися відомі письменники включно з Віталієм Коротичем.

Одного разу Юрій Петренко запросив одного з відомих поетів. Послухавши поетичні вправи всіх студійців, виокремив мене і порадив: «Російською не пишіть, пишіть українською, бо це – ваше». Відтоді студійці почали мене поважати.

А вже коли прочитала перший вінок сонетів «У пошуках нев’янучого квіту» – стала «своєю людиною» у літстудії. 

Відшліфовувала довго, увійшов до однієї з перших збірок. Потім ще раз шліфувала і знову увійшов до «Сонетіани». Переробляла. Також включила до щойно презентованої збірки ще раз доопрацьованим, в останньому варіанті. «У пошуках нев’янучого квіту. Сонети. Сонетоїди. Вінки сонетів» – це мої давніші поезії і дещиця нових. Видала тому, що то є саме сонети. Доти були розпорошені по різних збірках, тож узагальнила творчий доробок.

А перша моя збірка поезій мала назву «Акорди світлої зажури». Далі були «Сад моїх надій», «Проміння вічності», «Сонетіана», «Автограф почуттів», «Небесний арборетум», «На крилах сонячної мрії». І також прозовий нарис про маму «Відблиски пам’яті». 

Відчувала себе поетесою завжди. Такий внутрішній нурт. Але певний час ніяк не могла «на хвилю» втрапити. Позитивний поштовх стався, коли працювала у видавництві «Здоров’я» на посаді наукової редакторки. Там були літератори і кілька українськомовних колег, тож бодай мала з ким перемовитись. Адже вся література видавалася російською. Уперше мені дали на редагування і переклад українською мовою підручник з військової медицини… 

Фактично, в українську поезію я прийшла пізно, а до Спілки письменників вступила 1999 року. Спонукав тато, який був моїм домашнім літературним критиком. До певного часу не мала впевненості, що мої поезії такого рівня, аби не спричинити критики. Загалом в українській поезії я є понад 30 років. 

– Як оцінюєте сучасний поетичний процес в Україні? Хто Вам по справжньому цікавий?

– Розповім про двох посестер. Творча доля нас звела зі Світланою Короненко. То якась містика. Мені цікава її поезія: вона не надумана, а навіяна. Бо коли людина береться за поезію як за ремесло, тоді є штучність. Чимало у нас таких поетів, які щодня намагаються щось вистругати на будь-яку тему. Часом висмикують родзинки з чужих поезій. 

У віршах дуже важливо знайти ключове слово. Як сірник, щоб свічечка загорілася. Тоді є сюжет. А хтось запозичує: бере чуже слово, чиркне, накидає словесного хмизу – і воно вже ніби належить йому. Таких крадіїв вистачає. Хтось це робить свідомо, а хтось – підсвідомо.

Вважаю цікавою, гарною поетесою Катерину Калениченко з Дніпра: українська за суттю, постійно в пошуках, викристалізовує поезії, має глибоку любов до слова, довершеність, відповідальність, вдячно сприймає критику.

Втім, багатьох вважаю талановитими поетами. Та не беруся всіх перерахувати…