Василь Романчишин: Робити все, щоб розумних людей в Україні було більше

Українська освіта четвертий рік живе в умовах повномасштабної війни. Одним з найчутливіших освітніх напрямів є мистецький, оскільки стежку творців прекрасного почасти обирають люди з тонкою душевною палітрою. Про те, як попри тривоги та обстріли викладачі навчають, а студенти навчаються, як взаємодіють з воїнами-захисниками – напередодні Дня захисника та Дня учителя – розповідає ректор Академії мистецтв імені Павла Чубинського Василь Романчишин.

НАШІ ВОЇНИ УТВЕРДИЛИ РЕНОМЕ УКРАЇНИ ЯК ГОЛОВНОЇ КРАЇНИ ЄВРОПИ, ЯКА МОЖЕ ПРОТИСТОЯТИ ЗЛУ

– Василю Григоровичу, очолюваний Вами виш не лише навчає молодь мистецьких професій, а й активно підтримує воїнів-захисників України. В який спосіб це відбувається?

– Тема Захисників і Героїв – дуже чутлива для нас. Маємо чимало випускників і студентів, чиї батьки або загинули на фронті, або воюють. І самі випускники та студенти воюють.

Наші студенти і викладачі постійно виступають перед бійцями на передовій, у шпиталях, військових частинах, піднімаючи бойовий дух воїнів.

Нещодавно на церемонії вручення дипломів цьогорічним випускникам вийшла студентка, одягнена в піксель свого батька, який загинув на фронті. Так донька вшанувала героїзм тата.

Певна кількість наших студентів і викладачів мають проблеми через те, що рашистськими дронами і ракетами зруйновані їхні будинки. На жаль, є й загиблі. Мати нашої студентки загинула, виконуючи обов’язки медика під час ворожого обстрілу лікарні «Охматдит».

Словом, проблеми і біди кожного громадянина України торкаються нас також.

Живемо в тривогах. І в очікуванні, що буде перемога й кінець війни. Не стоїмо осторонь. Колектив Академії регулярно перераховує одноденну зарплату або на рахунки Міноборони, або, як цьогоріч, на рахунки військової частини, де служить і воює наша випускниця Наталія Денисенко.

Окрім того, наша викладачка Марія Іванівна Подобєд постійно волонтерить. У вільний від роботи час і під час відпустки, а зараз навіть працюючи дистанційно, виїздить за кордон, купує машини і доправляє до Києва, тут ремонтують і відправляють на фронт. 

Наш посил захисникам і всім українцям: не піддаваймося зневірі! На жаль, є всі підстави бути роздратованими, знесиленими, знекровленими: дуже багато лиха впало на наші голови і душі. Особливо на долі молодих, які ще не зовсім можуть протистояти негативам. Але треба в жодному випадку не піддаватися зневірі. Повірте, я знаю, як це важко, бо, як і всі, живу нинішнім життям. Але необхідно бути впевненим у тому, що буде завтра. Що настане мир на нашій землі. І якщо нас підтримає світова прогресивна спільнота, то я впевнений, що мир  настане! І буде таким, яким ми хочемо його бачити. Упевнений, що залишилося чекати недовго. Тому тримаємо курс на позитив. 

Ми, люди мистецтва, маємо професію, що покликана дарувати людям радість. Доля артиста – перевтілитися, залишити за лаштунками всі негативні емоції, біди, проблеми, тривоги. Навіть якщо в цей день трапилась якась трагічна подія – вийти на сцену і жодним жестом чи мімікою не показати, що ти в тривозі. Бо все моментально передається людям в залі.

Тому хай Бог нам дає сили витримати всі випробування і зробити так, щоб наша країна збереглася в новій якості. 

Тому що Україна давно вже перестала бути країною-«терраінкогніта», а стала країною, до якої звернені погляди всіх країн Європи і всіх нормальних людей цілого світу. 

Наші воїни утвердили реноме України як головної країни Європи, яка може протистояти злу. І показує приклад, як це робити іншим країнам. 

Ми, митці, є невід’ємною часткою нашої країни. І ми повинні зберегтися тут, в Україні. А якщо хтось волею долі опинився за кордонами, я вважаю, що настане час, коли треба буде повертатися додому і будувати ту країну, яку ми хотіли бачити завжди. Будувати в плані політики, історії, культури, правди, яка повинна нарешті статним орієнтиром і важелем, навколо якого розвиватимуться всі події в економіці, політиці, військовій справі, культурі та освіті.

ЕКОНОМИТИ НА ЧОМУСЬ ІНШОМУ, А НЕ НА ОСВІТІДІТЕЙ

– Василю Григоровичу, маєте вагомий досвід на мистецькій освітній ниві України, тож, безперечно, бачите і проблеми та візію їхнього подолання. Що нині заважає виховувати високоосвічених молодих українців, а не «дипломників тік-току»? 

– Мені не подобаються нескінченні спроби бездумного реформування освіти. Складається враження, що реформи робляться заради реформ. Ніхто не бачить кінцевої мети: чим ці реформи можуть завершитися і яку деструктивну роль здебільшого відіграють у житті нашої країни.

Маю на увазі не лише мистецьку освіту, хоча для мене це головне. Дивлюсь з величезним болем на те, як закриваються малокомплектні школи. Це – катастрофа. Правду кажуть: якщо в селі немає школи, то село не має майбутнього. Якщо в селі є 50-100 дітей, то невже треба закривати школу? Кажуть, мета закриття шкіл – економія. Та економити можна і на чомусь іншому, а не на освіті дітей. 

Натомість зараз бачимо, як руйнується система вищої освіти, як процес ліцензування акредитації призводить до того, що будь-які заклади освіти невеличкого містечка можуть випускати будь-кого. От забажається нам, мистецькому вишу, випускати авіаконструкторів, тож наберемо кадрів і будемо готувати? Не повинно так бути! Є профільні навчальні заклади, які мають традиції, історію, авторитет і куди тягнуться справжні профі. Саме там потрібно давати базову освіту, за яку не було б соромно. Щоб людина могла впевнено сказати, що закінчила національний профільний університет, де випускають найкращих у світі чи в Україні авіаційних конструкторів, лікарів чи акторів. У нас же, наприклад, акторів випускають всі – індустріальні, технічні заклади освіти. Так не повинно бути. Актор – це постать. У протилежному випадку відбувається нівелювання будь-якого сенсу в існуванні механізму освіти, який ми, на жаль, зараз маємо. 

Окрема проблема: нині дуже мало охочих вчитися на педагогів. Молоді люди дивляться, чи має престиж професія вчителя, і чи хочуть собі такої долі? Суспільна вага вчителя знецінена як ніколи. Педагога можуть засудити, зацькувати, вказати на двері, а він не має права й слова сказати. Як таке може бути? Вчитель ще чверть століття тому був основною постаттю у школі, перед ким капелюха знімали. Наразі ж його роль зведена до ганебного мінімуму. Тому батьки вимушені десять разів подумати: чи хочуть такої долі своєму синові або доньці, які закінчать педуніверситет, підуть працювати за мізерну зарплату, їх будуть зневажати всі, а вони не мають права навіть відстояти свою честь і гідність? 

Ще й дивуємось: чому трапляються малообізнані в своїй справі вчителі? Через негативну селекцію в освіту йдуть хто завгодно. Нині ще й багато чоловіків шукають «порятунку» у закладах освіти, щоб мати відстрочку від військової служби. Тобто не покликання змусило людину працювати педагогом, а обставини. Але чи буде користь від того, хто прийшов просто пересидіти? Чи буде він нести знання та любов до учнів?

Понад те. Дехто пропонує, мовляв, хай приходять працювати педагогами після, умовно кажучи, двотижневих курсів. Ніби вже й не обов’язково мати педагогічну освіту. Це нівелює саму педагогіку як науку, де закладена глибинна суть. Якою повинна бути людина, яка йде до дітей? Як впливати та виховувати? Натомість пропонують працювати педагогом людині, яка має технічну, медичну чи ще якусь освіту, але без педагогічної. Нічого доброго для освіти це не несе. Виходить, що можна бути педагогом, не будучи педагогом. Не маючи педагогічної освіти, працювати в закладі освіти.

Нівелювання професії вчителя в суспільстві – дуже серйозна проблема, яку потрібно широко піднімати. Якщо ми хочемо бачити українців освіченими людьми, хочемо бачити Україну цивілізованою, нормальною країною, яку населяють грамотні, розумні, мислячі люди.

Якщо влада це усвідомлює, то необхідно переглядати освітні критерії. Звісно ж, якщо дивитися з точки зору, що розумна людина – це небезпечна людина, бо здатна осмислити те, що робиться навколо неї та свою роль у всіх процесах, то тоді нівелювання ролі вчителя – «правильний» шлях. Коли в суспільстві є багато пасіонаріїв, то ними й керувати не так просто. Нічого нового в тому немає. Це було відомо і тисячу-дві років тому. Але це дуже небезпечний шлях, який зрештою призводить до того, що держава деградує і перестає існувати. Історія має безліч прикладів. Ми не хочемо такого для своєї країни. Отже ми повинні робити так, щоб розумних людей в Україні було більше. 

Тому свято освітян – День учителя – не просто галочка в календарі, а точка, коли можемо порушити вагомі, болісні питання та говорити про них на повен голос.