Учителька Наталія Шуневич: Читання – наше стратегічне завдання, тому що це інтелект нації

У першу неділю жовтня в Україні та світі традиційно відзначають День учителя – свято людей, які щодня творять майбутнє країни, виховуючи та навчаючи нові покоління. Ця професія вимагає не лише знань, а й терпіння, натхнення, любові до дітей та справжнього покликання. Саме такою є Наталія Шуневич – вчителька початкових класів із понад тридцятирічним стажем, вчитель-методист ліцею №245 «Гелікон» у Києві. Вона пройшла шлях від дитячої мрії до власних авторських програм, виховала не одне покоління школярів і вважає читання основою виховання. Напередодні професійного свята ми поспілкувалися з пані Наталією про її шлях, виклики воєнного часу, сучасну українську освіту та секрети любові дітей до книжки.

– Пані Наталіє, розкажіть про свій педагогічний шлях.

– Це моя мрія в житті – працювати з дітьми. Я закінчила школу на Оболоні №211 та вступила в Київське педагогічне училище №1, згодом – до Українського державного педагогічного університету ім. М. П. Драгоманова. Оскільки в ті часи не вистачало вчителів, то з 4 курсу студенти, які гарно вчились, вже могли працювати в школі. Тому я працюю в школі з 1990 року. Це моє покликання, і я знаю, що це служба, яка корисна суспільству.

Я виконую нелегку роботу, але завдяки цьому виховується нове покоління, що важливо для нашої країни. 

– У вас є власна навчальна програма. Розкажіть, будь ласка, як ви її створили? Що найголовніше ви можете в ній виділити? 

– Я почну з того, що в ліцей №245 «Гелікон», де зараз працюю, я прийшла у 2012 році. І саме в цей рік у школі почався експеримент, який був пов’язаний з тим, щоб додати до звичайних предметів предмети естетичного циклу. Тобто в ході експерименту було запроваджено вивчення предметів художнього профілю. Раніше всі діти закінчували або музичну школу, або художню школу. У мій час батьки піклувалися не тільки про шкільне навчання, а й про естетичне. Мої друзі навчалися завжди в музичних школах або в художніх. Я ж закінчила художню школу, і вміння малювати мені дуже сильно стало в пригоді.

Наша директорка – Вікторія Іванівна Садовніченко – людина дуже інноваційна, смілива, в неї завжди є нові ідеї та проекти. Утворилася творча група учителів, які створювали ці програми. Мої дві називаються «Ліплення» та «Декоративно-прикладне мистецтво». 

Наприклад, програма «Декоративно-прикладне мистецтво» покликана розвивати творчу уяву, емоційну сферу, інтуїцію. Діти досліджують і можуть далі розвивати народну художню спадщину, вивчають традиційні і нові види декоративно-прикладного мистецтва.

До слова, у нас є не тільки художній напрямок, а й музичний і театральний. Програми до профільних предметів вчителі створювали самі. Виявилося, що діти, які мали можливість і малювати, і співати, і займатися театром – демонстрували вищі навчальні показники. Якщо ліва півкуля відповідає за логіку, то права – за естетику, за творчий розвиток, уяву. Виявляється, коли ми стимулюємо праву півкулю, малюючи, співаючи, граючи, оволодіваємо якимось музичним інструментом, то тим самим ми розвиваємо ліву півкулю, яка відповідає за логіку, за математику, читання і письмо, звичайно.

Мої перші учні нашого ліцею вже закінчили школу, серед них було троє медалістів. У мене був художній клас: вони малювали весь час, створювали такі шедеври і в живописі, і в графіці, вони всі вийшли зі школи, вміючи малювати. Хтось пішов на дизайнера, хтось на психолога, але я думаю, що, по-перше, це їм дуже допомогло, і сам клас був настільки дружній, у них було спільне захоплення. Тобто естетичні науки потрібні не тільки для життя, а й для соціалізації.

– Які реалії вчителя, що змушений виховувати нове покоління під час війни? 

– Попри війну та ковід, ми продовжували свою ідею художньо-естетичної школи.

Коли почалася повномасштабна війна, ми вчилися. 24 лютого, четвер. Зрозуміло, що всі вдома. Для дітей залишитися вдома взагалі щось незвичне. І ще й така ситуація. Але вже знаємо, що таке ковід, що таке бути вдома. Спочатку працювали на онлайні три місяці до кінця навчального року. А влітку вчителі повернулися до школи. Ми зібралися і вирішили працювати, теж завдяки нашому директору, яка в пріоритет ставить завжди навчання офлайн, особливо для початкових класів.

Ми були однією з небагатьох столичних шкіл, яка почала працювати офлайн. 

Ще одне випробування, звичайно, укриття. Дуже важко з дітьми в укриттях перебувати, проводити там уроки. 

– Як у вас з укриттям? 

– Нам дуже швидко зробили укриття, впродовж літа, – там раніше був тир. Саме завдяки цьому ми змогли швидко повернутися до офлайн навчання.

Батьки дуже допомагали. Зносили лавки і парти, що в кого було, щоб діти могли там бути і почувати себе комфортно. 600 дітей школи перебували в одному укритті. 

Зараз у нас будується ще одне укриття. Сучасне. Дуже красиве. Скоро воно буде вже в дії. Друге укриття спеціально для початкової школи. 

Але коли ми почали працювати, дітей, звісно, було багато. І ми виходили з того, що старші класи залишали періодично на онлайні, щоб зменшити кількість дітей в укритті. По днях – не тижнями.

Поступово ми перейдемо зрештою на те, щоб всі вчилися офлайн, адже завдяки новому укриттю помістяться всі діти. 

– Як із психологічної точки зору працювати з дітьми під час війни? Особливо з урахуванням того, що ви навчаєте наймолодших.

– Найважче – непередбачуваність. Діти стресують. Недоспані ночі. Коли я їх запитала, які для вас найбезпечніші місця, то перше було, як ви думаєте, що? Метро. А друге місце – школа. А вже третє місце – вдома у ванній кімнаті чи в коридорі. Хоча діти легше переносять, звичайно. Вони не відчувають тієї небезпеки, яку відчувають дорослі. В них мало життєвого досвіду. 

Запам’ятався такий момент. Загадувала дітям загадку про літачок: 

«Не птах він, а має і крила, і хвіст.

Пробігся – і всіх нас до неба поніс.

Не голка, а хмару зустрічну прошив

І нитку біленьку позаду лишив».

Діти відповідали, що це… павучок. Адже вони не пам’ятають мирних часів, коли небо було всіяне слідами від цивільних літаків. 

З іншого боку, в діток кожен прихід до школи – це неймовірний позитив. Вони дуже люблять одне одного. І майже школу не пропускають. Для них стимул – це прийти в школу. 

– Тобто це ще вони вас мотивують?

– Звичайно! (усміхається) Діти люблять вчитися, діти люблять спілкуватися. За літо вони так одне за одним скучили, що з такою радістю зустрілися, ви б бачили. Звичайно, вони надихають нас на нашу щоденну роботу.

Так, в школі багато рутини, але весь час ми дітей займаємо чимось цікавим. Ми й під час війни весь час дітей вивозимо на екскурсії, в театр, в бібліотеки. Остання екскурсія в нас була в зоопарк.

Щоб трошки урізноманітнити будні, розважити їх під час війни, щоб вони забували про страшні речі. 

– Ви виховали вже багато поколінь. Яку різницю ви помітили між ними?

– Ну, звісно, навіть якщо брати до уваги те, що прогрес, діти самі собою, без війни, все одно інші. Я б сказала, що вони стали більш моторні, жвавіші. Діти завжди діти. Так, життя вносить свої зміни. Зокрема, ґаджети змінили багато чого.

– Як би ви охарактеризували українську освіту зараз? 

– Освіта завжди потребує грошей, матеріальної бази. Хотілося б, щоб вона була краща, щоб було більше нових книжок, гарні бібліотеки. 

Особисто наш колектив завжди шукає нові ідеї, впроваджує проекти. 

Від держави багато залежить. Від політики, Міносвіти. Зараз ми працюємо за програмою НУШ – нова українська школа. Зокрема, завдяки цьому школа поповнилась матеріальними речами. У кожному класі початкової школи є інтерактивна дошка, принтер, ноутбук, набори конструкторів Lego, сучасні навчальні матеріали для уроків. 

В НУШі більше свободи для вчителя – суворі рамки знято. Це не скасовує рутинних уроків, якщо тема серйозна, але водночас є місце для фантазії та спілкування. Наприклад, якщо ми вчимо математику, то і в читанні десь ми використаємо її. Тобто ці набуті вміння потім обов’язково десь в житті повинні використовуватися.

Якщо до 2000-х років в школі було все суворо, дуже тихо на уроках, то зараз ознака нової української школи: коли тихо на уроках – це не урок. Це діти залякані, не працюють. Вони повинні між собою взаємодіяти. 

– А це не відволікає учнів, особливо у молодших класах? 

– Є моменти, коли вони концентруються, а є моменти, коли їм треба навчитися працювати одне з одним. І знаєте, що коли ми когось навчаємо, вони можуть потім одне одного ще підучувати, допомагати, тобто самостійно закріплювати матеріал. Це результативніша методика, коли діти більш вільно себе почувають. Їм більше дозволено проявляти свою ініціативу, свою думку. Зараз я не можу сказати дітям: малюємо зоопарк – без альтернатив. Якщо дитина захоче намалювати море – вона малює море. Вчителі враховують думку дітей зараз більше, ніж раніше. 

– Що б ви порадили сучасним батькам? 

– Батьківський контроль ніхто не скасовував. Батьки повинні цікавитись навчанням дитини, слідкувати, радіти їхнім успіхам і бачити, над чим ще можна попрацювати індивідуально. Моя порада: чим раніше навчити дітей читати.

З дитиною весь час треба розмовляти. У наших дітей зараз проблема розвитку мовлення. Батьки самі собою – діти самі собою.

А також ґаджети, швидка інформація, яка пролітає, просто не залишаючи сліду ні в пам’яті, ні в думках. Дуже швидко змінюється картинка, діти не вміють зосередитися. Менше ґаджетів – більше живої розмови, спілкування з однолітками, спілкування з батьками, разом щось створювати, власноруч. Будь-що, навіть коли всі вдома, можна завжди щось робити разом, наприклад, якусь спільну страву, чи разом прибирати, чи разом пограти в ігри. Це може бути ниточкою, що пов’язує з дитиною, допомагає відчувати дитину, її настрій.

Діти так швидко втікають в підлітковому віці від батьків, і батьки втрачають ниточку зв’язку. Треба її підтримувати, і дитина повинна довіряти батькам весь час. Тому не буде проблем потім, в старших класах. Дитина має довіряти батькам, все розповідати, радитись. А коли батьки закриті, дитина може закритися – і все. Так само з учителем, бо діти відкриті, відверті, щирі. Вони довіряють вчителю – вони не бояться вчителя, а саме довіряють. Отак має бути в класі.

Також батьки повинні бути дуже зацікавлені, щоб діти вчили українську. Треба вчити мову, читати літературу українською мовою. Зараз у нас літературу російською не знайдеш ніде, і це дуже добре. Всі читають українською.

Читання – це наше стратегічне завдання, тому що це інтелект нації. Знання беруть з читання. Плюс уява, плюс розширення думки, словниковий запас. Це вміння концентруватись, це грамотність. І зараз дуже багато у нас класних українських прозаїків і поетів. Наприклад, Олександр Дерманський, Кузько Кузякін, Зірка Мензатюк, Іван Андрусяк, Оксана Кротюк, Юрій Ярмиш, Іван Малкович і багато інших. Прекрасні оповідання, вірші, чудові дитячі казочки. Сам читаєш і просто повертаєшся в дитинство. 

Якщо ми розглянемо біографії відомих людей, коли вони почали читати, – всі дуже рано. Наприклад, Леся Українка: в 4 роки вона читала, в 5 років, здається, вишивала, в 6 років вона грала на роялі, а в 9 вже написала свого вірша.

І якщо так переглянути біографії відомих людей, вони дуже рано навчились читати. Що це означає? Що читання все-таки розвиває всі наші мисленнєві процеси. Коли дитина читає, вона і аналізує, і синтезує.

Зараз діти не вміють працювати з текстом. Це дуже сумно, коли ще в 3 класі діти читають по складах. Вони просто не встигають за програмою. Вони не можуть сприймати текст. Вони не можуть виокремити головне і виокремити те, що не потрібно. Ось так, читання. Це дуже важливо, і чим раніше, тим краще.

Чим раніше, тим краще пропагувати літературу і в школах, і в садочках. Заохочувати дітей. Буває, ми почнемо якусь книжку в школі читати – я читаю частинами. І щодня ми читаємо трішки цієї книжки. Дітям приємно. Так вони хочуть теж самі більше навчитися читати. 

У мене діти скажуть, що читання – основа навчання, це вони вже знають. В першому класі головний такий напрямок у мене був. Не письмо, не математика. Я використовую різноманітні техніки швидкочитання на уроках читання. Такі вправи дітям дуже подобаються.

Батькам достатньо приділяти читанню 15-20 хвилин на день. Якщо не хоче дитинка – мама чи тато хай почитають. Звісно, відіграє роль приклад батьків: якщо діти бачать батьків з книжкою, це їм багато про що говорить.