Світло Духа і Слова

«Не можу я без посмішки Івана», писав Василь Стус про свого найближчого друга. А ще називав його доброоким і вусатим сонечком. Тим Іваном був Іван Світличний – український поет, літературний критик, мовознавець, перекладач, один із чільних діячів шістдесятництва і совєцький дисидент. Посмертно лауреат Державної премії України імені Т. Г. Шевченка (1994), у 1989 році отримав Премію імені Василя Стуса. 

20 вересня минає річниця з дня народження Івана Світличного – людини, чий голос лунав у часи радянської колонізації як голос сумління, правди і культури. Народжений 1929 року в селі Половинкине на Луганщині, він став одним із найяскравіших представників українського шістдесятництва – покоління, що пробуджувало національну свідомість, боролося за духовну свободу і заплатило за це надзвичайно високу ціну. Іван виріс у селянській родині: батько Олексій Павлович Світличний, мати Меланія Іллівна Твердохліб. У нього були дві молодші сестри: Марія та Надія (відома правозахисниця). У 1943 році під час спроби разом з іншими підлітками підірвати німецьку техніку втратив пальці на правій руці. У 1947 році закінчив Старобільську середню школу із золотою медаллю.

Іван Світличний не був революціонером за темпераментом, не кликав до барикад. Але його інтелект, моральна стійкість і небажання жити у брехні зробили його внутрішнім дисидентом ще задовго до арештів. Вищу освіту здобував у Харківському університеті, де вивчав філологію. Там же почав формуватися як літературознавець. Мав шалену тягу до книжок, за переказами, в голодний 1947 рік продав свою пайку хліба, щоб купити книги. Зміг вижити на кабачках замість хліба, апетит до читання і спрага нових знань переважили. На потоці був одним з найсильніших студентів, закінчив універ з відзнакою, але коли зайшлося про аспірантуру, взяли іншого претендента – активного комуніста. Світличний же не розчарувався, адже його заповітною мрією натоді була аспірантура в київському Інституті літератури Академії наук. Там він, як і хотів, почав працювати над теоретичними проблемами літературознавства під керівництвом академіка Білецького. 

У 1960-х він став центральною фігурою українського культурного кола в Києві. Квартира Світличного стала справжнім культурним осередком – туди приходили Ліна Костенко, Василь Стус, Алла Горська, Євген Сверстюк, Іван Дзюба, Михайлина Коцюбинська й багато інших. У 1962 році став ініціатором і фундатором Клубу творчої молоді, довкола якого гуртувалися антисовєтчики, літератори, митці, нонконформісти. Саме Світличний був одним із перших в підсовєцькій Україні того часу, хто налагодив контакт з українською діаспорою,  поширював тамвидав (так називали заборонені в імперії зла книги, які були видані там, а не тут, тобто за кордоном, і які поширювалися нелегально). Опікувався і самвидавом. Світличного часто впізнавали за 5-кілограмовим магнітофоном (бобінником), який він носив із собою на цікаві (як сам передчував) зустрічі і записував голоси українських поетів на магнітну стрічку. Левова частка тих записів збережена, тож завдяки Світличному можна сьогодні почути голоси шістдесятників.  Саме в тому тісному гуртку народжувалися нові сенси, відроджувалась мова, формувалося нове українське слово – чесне, сміливе, незламне. Він мав одну з найкращих приватних бібліотек у Києві, згодом його сестра Надія передала бібліотеку Харківському університету.

Світличний був не лише поетом, а й блискучим літературним критиком. Його оцінки були точними, виваженими, а головне – чесними. Насамперед це було важливо для нього самого. Внутрішня потреба бути чесним із собою та з іншими. Він також мав безпомилкове чуття на талант і фальш. Його есеї та критичні статті й сьогодні вражають глибиною аналізу і культурною ерудицією. Але водночас вони й стали причиною гонінь та арештів. Почалося все з конфлікту з академіком Білодідом, одну з праць якого Світличний відверто розкритикував, навіть покпинив з іменитого академіка, показавши нещиру личину науковця. Так він втратив посаду в журналі «Радянське літературознавство», але натомість зосередився на роботі з талановитими молодшими соратниками, які згодом стануть справжньою гордістю українського нонконформістського руху в срср, що отримає назву шістдесятництва. Він став незаперечним моральним авторитетом для Василя Стуса, Василя Симоненка, Алли Горської, Михайлини Коцюбинської, Семена Глузмана, Генріха Дворка і багатьох інших. Надалі Світличний постійно зазнавав переслідувань з боку радянської влади, зокрема КДБ: втратив роботу, опинився в ситуації, коли доводилося підробляти, іноді публікуватися під псевдонімом.

Уперше Івана Світличного заарештували у 1965 році – під приводом зберігання самвидаву. Тоді ж зазнали репресій і багато його друзів. Наприклад, саме арешт Світличного спонукав Василя Стуса до протесту в палаці «Україна» на презентації фільму «Тіні забутих предків». Але це був лише пролог до справжньої трагедії. За браком доказів його звільнили. Але у 1972 році арештовують знову. Цього разу серйозно і надовго, без можливості компромісу. Його звинуватили в «антирадянській агітації і пропаганді» – формулювання, яке в радянських судах означало не просто позбавлення волі, а моральне знищення. Світличного засуджують на 7 років таборів суворого режиму і 5 років заслання. У таборах його здоров’я стрімко погіршилося. Покарання відбував у Пермській області. Незважаючи на тяжке здоров’я (хвороба нирок, туберкульоз, головний біль, носові кровотечі), брав участь у протестних голодуваннях як моральний лідер серед політв’язнів. Під час заслання жив у селищі Усть-Кан (Горно-Алтайська область), працював сторожем, палітурником у бібліотеці. З 1979 року разом із ним там була дружина Леоніда. Через хвороби й несприятливі умови в 1981 році зазнав інсульту і став інвалідом першої групи. 23 січня 1983 року Івана Світличного звільнили. Він був смертельно хворим і вже не міг продовжувати таку активну творчо-громадську діяльність, якою займався до ув’язнення. Останні три роки важко було навіть говорити, впізнавав лише найближчих друзів і не рухався. Помер у Києві 25 жовтня 1992 року. Поховання відбулося на Байковому кладовищі в Києві, неподалік могил Василя Стуса, Олекси Тихого та Юрія Литвина. На його могилі встановлено хрест роботи Миколи Малишка.

Світличний був не лише носієм високої культури – він був її джерелом. Нині з перспективи часу його вплив на українське інтелектуальне середовище шістдесятників важко переоцінити. У найтемніші часи русифікації та морального занепаду він був моральним компасом, а його квартира – місцем духовного опору. Попри всі репресії, він не зламався. Не продався. Не замовчав, поки міг говорити. Не зрікся друзів. Не відступив від своїх переконань. Світличний став прикладом для цілого покоління – не лише як інтелектуал, а як людина честі.