Хай живе і буде міцна та велика Україна! Про Олександра Кошиця, композитора, диригента, провідника української культури у світі

Історія української музики першої половини ХХ століття не може бути повною без імені Олександра Кошиця – видатного композитора, хорового диригента, організатора культурних процесів, який своєю діяльністю перетворив українську пісню на світове явище. Його життя – це приклад тісного переплетення мистецької творчості та культурної дипломатії, унікальна траєкторія долі: від київських студентських хорів до світових сцен, від роботи з Миколою Лисенком до виконання українських народних пісень у Нью-Йорку, Ріо-де-Жанейро та Буенос-Айресі.

Олександр Антонович Кошиць народився 12 вересня 1875 року в селі Ромашки на Київщині у священицькій родині. Спочатку навчався у духовній семінарії, а згодом у Київській духовній академії. Саме там він відкрив у собі талант музиканта й диригента. Водночас юнак брав уроки у провідних діячів української культури – зокрема, у Миколи Лисенка, який став для нього не лише вчителем, а й символом цілого покоління, що закладало підвалини професійної української музики.

У 1901 році Кошиць завершив навчання, однак духовної кар’єри не обрав. Його шлях проліг у музику: він працював у Київській опері, викладав у школі Миколи Лисенка, а згодом став одним із організаторів хорових колективів у Києві. Уже в цей час проявилася його риса як реформатора жанру – він прагнув відійти від суто церковного співу, поєднати професійну техніку з народною традицією та відкрити український хор для світової сцени. Учнівство Кошиця в Лисенка має глибокий культурний вимір. Лисенко створив основу – національну композиторську школу, яка вкорінювалася у фольклор. Кошиць продовжив цю лінію, але розширив горизонти: він показав, що український хор може стати інструментом не лише естетики, а й культурної дипломатії. Можемо вжити таке порівняння: якщо Лисенко був будівничим фундаменту, то Кошиць став архітектором, який підняв українську музику на рівень міжнародної комунікації. У цьому полягає ключ до розуміння ролі Кошиця: він не лише диригент, а й медіатор між українською традицією та світовою аудиторією. Тобто ми говоримо в цьому випадку про традицію, про наступництво, про тяглість цієї української музичної академічної традиції і культурну дипломатію як формування і представлення образу України світові. І у випадку Кошиця – він знайшов відповідь на болюче питання українських культуртреґерів: яка Україна цікава світові? Про це далі. 

А тепер трохи контексту. На початку ХХ століття хорова капела, створена й очолена Кошицем, стала справжнім новаторським явищем. Це був не просто хор, а витончений інструмент з професійною постановкою голосів, досконалою дисципліною і бездоганним звучанням. Кошиць розумів, що через хоровий спів можна передати глибину української душі, багатство народної мелодики й водночас створити продукт, зрозумілий і близький світовій публіці. Така концепція перетворила його колектив на символ модерної української музики, який виріс із традиції, але був відкритий світу. Найяскравішим етапом у діяльності Кошиця став всесвітній тур Української республіканської капели, організований з ініціативи Симона Петлюри у 1919 році. Тоді Українська Народна Республіка опинилася в смертельній боротьбі за незалежність. Війна, більшовицький наступ, руйнування державних інституцій – усе це потребувало нестандартних форм боротьби. Петлюра бачив у культурі інструмент, як сказали би зараз, soft power, здатний закарбувати Україну в уяві світу не як «частину росії», а як самостійну націю з власним голосом. І цей акцент надзвичайно важливий. Бо саме він проявив стратегічну прозірливість Петлюри (зрештою це логічно, бо Петлюра, як знаємо, був політиком уже волею долі, а насамперед починав доросле життя театральним і літературним критиком, тобто він апріорі розумів, як сказали би любителі формалізму, як працює культура) та оперативно-тактичну майстерність, ба навіть геніальність, Кошиця. Геніальність – бо опинитись в потрібний момент у потрібному місці половина справи, а друга половина – вдало відпрацювати той момент. І Кошицю вдалося!

Його капела здійснила грандіозне турне: спершу Європою (Чехословаччина, Австрія, Німеччина, Франція, Швейцарія), далі – Америкою. У Нью-Йорку, Чикаго, Вашингтоні звучали українські народні пісні й твори Лисенка, Леонтовича, самого Кошиця. В Південній Америці хор викликав справжній фурор: концерти відбувалися в Мексиці, Бразилії, Аргентині, Уругваї. Газети захоплено писали про «нове відкриття музичної культури», а слухачі сприймали Україну через красу її пісні. Особливої слави набула композиція «Щедрик» Миколи Леонтовича у новім аранжуванні, який у перекладі англійською згодом став відомим у світі як «Carol of the Bells». Фактично, завдяки Кошицю український музичний мотив перетворився на один із найвідоміших різдвяних символів планети. А ще ж був всесвітньо відомий і кількапоколіннєво виспіваний Summertime Джорджа Ґершвіна, який надихався нашою колисковою «Ой ходить сон коло вікон», яку джазовий класик почув саме від Кошиця, від українського хору. Що й казати, провідні композитори, музичні критики, оперні співаки, менеджери театру та сцени першими летіли за куліси потиснути спітнілі руки Кошиця після того, як він тріумфально завершував виступи. Прагнули перейняти часточку геніальності української. А особливого пієтету додава той факт, що Кошиць диригував без батути, тобто диригентської палички, – фактично самим тілом, мімікою і емоціями, які тонко відчували його підопічні і точно передавали буйством голосів і багаттям нот. Це унікальні речі в світовій музичній історії. 

Також Кошиць став автором нової оркестровки українського славня «Ще не вмерла Україна». Саме в його виконанні наш гімн вперше почули європейці. Але Кошиць виконував його і в Києві ще до початку свого знаменитого турне світом. Красномовний епізод: під час одного з таких виконань частина публіки встала, зачувши знайому мелодію, але решта глядачів продовжували сидіти. Тоді Олександр Антонович різко зупинив хор. І гучним твердим вигуком разюче отямив зал: «Для тих, хто не вміє читати – Український гімн – встати!». Встали усі, а хор із величезним задоволенням заспівав гімн. 

Доля Кошиця дає яскраву ілюстрацію ролі митця у формуванні культурного образу нації. Він був не лише композитором чи диригентом, а й культурним дипломатом. У його постаті поєдналося кілька амплуа: творець, виконавець і менеджер культури. Саме завдяки такому симбіозу українська музика здобула світову трибуну. Кошиць умів відчувати час. Він розумів, що на початку ХХ століття національне питання вирішується не тільки зброєю чи дипломатією в кабінетах. Величезне значення мало те, як націю бачить світ. І тут українська пісня стала «паспортом», засобом культурної легітимності. Важливо наголосити: Кошиць був не лише великим диригентом, а й організатором, який володів інструментами культурного менеджменту. Він вмів будувати гастрольні маршрути, налагоджувати контакти з пресою, формувати імідж колективу. В умовах відсутності державної підтримки в еміграції саме ці здібності забезпечили капелі виживання і світову славу. Сьогодні ми назвали б це культурною дипломатією. Тоді ж – у 1920-х – це була перша масштабна спроба представити Україну через мистецтво, створити у світі її позитивний образ. У цьому сенсі діяльність Кошиця – це не лише музична, а й політична сторінка нашої історії. Його капела була не просто хором, а символом України, що боролася за існування у ХХ столітті. Він довів, що композитор і диригент може бути одночасно дипломатом і послом культури, а пісня – зброєю не менш потужною, ніж гармати. 

Коли у 1939 році Карпатська Україна проголосила незалежність, офіційним гімном нової держави обрали пісню «Ще не вмерла Україна» в аранжуванні Олександра Кошиця. Його просили про дозвіл на використання та запитали про гонорар, на що композитор відписав: «Жадної грошової винагороди не вимагаю, а вважаю для себе найвищим гонораром щастя послужити хоч чим-небудь нашій молодій Державі. Хай живе і буде міцна та велика Україна!»

Помер Олександр Кошиць на чужині у Вінніпезі (Канада) 21 вересня 1944 року, так і не зумівши потрапити знову на батьківщину. Йому кілька разів забороняли в’їзд до України, а він все мріяв побачити рідний Київ, цією мрією й жив останні роки і дні. 

Сьогодні, коли Україна знову відстоює свою незалежність, постать Кошиця звучить напрочуд сучасно. Він залишив нам урок: культура – це не лише прикраса, а й стратегічний ресурс нації, її голос у світі. І цим голосом уже понад століття лунає хор Олександра Кошиця. І лунатиме далі.