Хроніки війни. Історія про полон і сміливість молодої Марії — Частина 1
Продовжуємо цикл інтерв’ю з історіями, які неможливо вигадати та страшно уявляти. Мільйони наших співгромадян із приходом кривавих убивць на нашу землю пережили багато горя, сліз й утрат. Історія 24-річної Марії пронизує серце наскрізь. Щоб зрозуміти бодай соту частину того, що пережила наша героїня, уся розповідь ітиме від її імені.
Життя за день до…
Я Марія Тарасенко. У липні мені виповнилося 24 роки. 24 роки, які я зустріла під час війни… Запам’ятаю на все життя. Закінчила два університети, маю дві вищі освіти. Першу здобула в університеті «Києво-Могилянська академія» за спеціальністю «Культурологія», другу — зараз звучатиме символічно — магістратура заочної форми в Маріупольському державному університеті, спеціальність «Журналістика». Закінчила добре, за добу до війни забрала два дипломи з «Нової пошти». У додатку була помилка, я написала куратору, що надішлю диплом для виправлення 25 лютого. Диплом залишився з помилкою. Водночас маю модельну кар’єру — займаюся цим уже 6 років. Спочатку це було як заробіток, потім — хобі, а зараз знову заробіток.
Після «Могилянки» пішла працювати в офіс у сферу реклами, рік їздила з Бучі в Київ. Наразі ніби як робота відновлюється, але працюю дистанційно, бо їздити — дорого й енергозатратно. Маю й трішки зйомок. Тут уже питання не у фінансах, ідеться про те, щоб відволіктися. Допомогло, я себе ледь випхала з дому. Допоки не трапилися події з «Азовцями» в Оленівці. «Азов» для мене окрема трагедія, але про це згодом. Загалом усе було, як в усіх: плани, займалася чим хотіла.
23 лютого ввечері я ще готувала одяг на роботу, зібрала сумку. Але передчуття вже якесь було. Я бачила війну в Маріуполі в 2014 році: моя мама звідти. Щороку ми там відпочивали, в нас там дача… була, квартира… також була. Маріуполь — мій другий дім. Було передчуття, розуміння, хоча й ніхто не хотів розуміти, що буде саме так. О 5-й ранку 24 лютого мене розбудив тато. Запам’ятаю на все життя: «Маша, почалася війна». Почала прокидатися, почули вибухи. У Бучі вибухи — як це? У Telegram читала новини: «Зеленський ввів воєнний стан», «Зеленський оголосив мобілізацію»… новин була тьма, вперше побачила мапу з повітряними тривогами по Україні. Не те, щоби в мене був шок, радше нерозуміння: невже? Звісно, що ніхто вже не спав. Я в чому була вийшла на вулицю, побачила рашистські винищувачі, які пролітали над моїм домом. Їх було три, вони летіли в бік Гостомеля.
Фото надала сусідка героїні матеріалу
Поясню, де я живу: мені видно й Ірпінь, і Бучу, Ворзель і Житомирська траса поруч — у нас була лінія фронту. Ми були «в серці» всього жаху. Після винищувачів я побачила рашистські вертольоти в неймовірній кількості. Вони також летіли на Гостомель. Я все зрозуміла… На жаль, батьки думали, що це все на два-три дні. Не хотіли розуміти, що це справді надовго. Все гриміло, небо розколювалося на шматки. Мене трясло. Людський інстинкт самозбереження в критичних ситуаціях працює на сто відсотків: ми думали, що до нас вони не прийдуть. Навіть коли у вікно бачили, що вони їздять по трасі з буквою «v». Ми знаємо, що саме з цим маркуванням були підрозділи катів. А ми вірили, що вони до нас не заїдуть. Ми бачили, як на склозавод заїжджає неймовірна кількість танків. Скільки того заводу? Це маленький район у Бучі. Все одно думали, що до нас не дійде.
Спілкувалася зі знайомими, хто з Ворзеля — розповідали, що рашисти вже там. «Ні!» — психіка захищалася. Тоді ж ми не знали, що вони до того ж катуватимуть нас… У них була саме така мета.
До речі, 24 лютого тато встиг заправити автівку. Це потім нас врятувало. У мене з датами зараз уже плутанина, але світло вдома було десь до 26 чи до 27 лютого — кілька днів після початку повномасштабної. Коли зникає світло — в нас зникають вода й опалення. З кожним днем вдома ставало все холодніше. Дійшло до того, що вдома було холодніше, ніж на вулиці. Із рота йшла пара: на тобі троє штанів, по п’ять шкарпеток на нозі, куртка, шапка. Ми ще й примудрялися брати воду з опалювальної системи: вона була вся іржава, коричнева. Я навіть мила голову в +5, поки ще була така можливість. Гріли воду у відрах на вулиці. Я намагалася дотримуватися якоїсь елементарної гігієни — обтиралася вологими серветками. Але це поки вони не зайшли до нас… Зв’язку вже не було. Єдине, що мали — стареньке маленьке радіо на батарейках. Ми його тихенько вмикали, щоб розуміти, захопили Київ чи ні.
День «Х»
Біля нашого райончику була ферма. Там тримали корів. Господар пішов на війну, дехто з персоналу також, багато хто просто боявся туди їхати, щоб врятувати тварин. Якщо три дні не доїти корову, вона перестає давати молоко. Не давати їй ще три дні воду, корова почне помирати. У день «Х», коли вони до нас зайшли, рано-вранці тато зі ще кількома людьми поїхав на цю ферму допомогти тваринам. Зник надовго: зв’язку ніякого, зателефонувати-дізнатися неможливо. Тато повернувся близько 4-ї години дня. Ми стояли біля машини, в нього було якесь передчуття — зняв акумулятора. Пожартували між собою, інстинкт самозбереження працював, та й вибухів особливо чутно не було.
Маємо маленького собачку. Цікаво, що сестра хотіла його забрати до себе в Київ на Академмістечко. Краще б забрала… Я лежачи вигулювала собаку: він робив свої справи надворі, а я лежала з повідком на землі. Повертаючись до дня «Х». Я встигла вигуляти песика й погодувати його. До того ми часто бачили, як вони проїжджають повз колонами по трасі. Цього ж разу ми з татом і сусідом стояли біля машини, я примудрилася поставити на зарядку свій та мамин телефони в сусідську машину. Так і залишила їх там. Дивимося: близько 20 БМП з літерою «v». Вони зупинилися. І нікуди не збиралися далі їхати. Мене затрясло. Кажу: «Тату, вони зараз сюди зайдуть». Тато заспокоював, а момент «Х» ставав усе ближче.
У нашому невеликому райончику всього близько 10 двоповерхових квартирних будинків. Вони направили дула танків на нас і почали стріляти. Ми встигли сховатися в під’їзді, бігом побігли в квартиру. Тато згадав, що забув документи в машині. Я запитала, навіщо вони йому, але він побіг і забрав їх та барсетку з грішми. Вони вже були в нас.
На жаль, я нічого не зняла — не було на що. Телефон тата був розряджений. Коли вони зайшли, навпіл переламали телефони, що заряджалися в машині — мій і мамин, бо побачили, що телефонує сестра. Це бачив сусід.
Усього нас було дві сім’ї, які ховалися в квартирах. Це нас врятувало. Хочу сказати всім, що заклики ховатися в підвалах під час бомбардувань… Цього не можна робити, якщо не обладнане бомбосховище! По-друге, коли рашисти заходять, вони насамперед перевіряють підвали: закидають туди гранати, вбивають, катують, ґвалтують, беруть у полон. Тому ховатися в підвалах — ненадійна історія. Нас і врятувало те, що ми там не ховалися. У вікно ми побачили, як вони зайшли і, немов таргани, з автоматами розбіглися по всьому нашому району. Ховалися за кожним деревом, кожним кущем, нарили окопів. Чули, як снайпер забіг на горище, по даху, ще один засів у нас під вікном. Усе ще сподівалися, що нас вони не чіпатимуть. Але ж ні. Далі почався тижневий полон.
Полон
Жили ми так: одна квартира батьків, інша — моя. У батьків — кухня, кімната, ванна. Там, де я живу — дві кімнати та ванна. У батьківської квартири кволі двері, в моєї ж — хороші броньовані. Їх щоб вибити, треба виламувати стіну. Спочатку ми були всі разом із собакою в тій квартирі, де кухня. Пес же реагує на кожен звук і починає гавкати.
Фото надала сусідка героїні матеріалу
Звечоріло. Мама мала надію, що рашистів виб’ють звідси дуже скоро, як це колись зробив «Азов» у її рідному Маріуполі. Я відповіла: «Мамо, тут немає азовців, тут взагалі нікого немає». Була ТрО склозаводська, яку вже розбили, та напіврозбита бучанська ТрО. Я розуміла, що тут ЗСУ не було і ми потрапили в надскладну ситуацію.
Потім інстинкт самозбереження спрацював у тата. Він наказав повідходити від вікон, бо могли почати стріляти. Стріляли так, що вікна двигтіли, горщики падали з підвіконь. Будинок постійно трусився, бо він був майже пустий: крім нас і ще однієї сім’ї на іншому крилі, нікого не було.
Снайпер, повністю обвішений тими їхніми георгіївськими стрічками, влігся в нас під вікнами. Коли тато підійшов до вікна глянути, що відбувається, той здоровило повернувся до нього. Тато відскочив. Ми думали, окупант нас побачив. Почався жорсткий обстріл і ми попадали на підлогу. Поповзли до ванної, а що ще робити. Ми чули, як вони бігають по коридорах. Один із них просто, напевно, прикладом автомата, побив усі вікна в під’їзді. Вікон у нас взагалі немає — все в плівках. Він кричав: «Выходите, бандеровские с*ки. Всех найдем и всех убьем». Ми не знали, що робити: виходити — вб’є, не виходити — теж уб’є. Так ми вирішили залишитися. Уже потім ми дізналися від сусідів, що сім’ю з маленькою дитиною на першому поверсі витягли з квартири та запхнули до всіх у підвал. Другий поверх їх не дуже цікавив, але періодично вони там лазили та смикали нам ручку дверей. Найважче було тримати руками рота собаці, щоб не загавкала.
Знову ж таки — холод неймовірний. На ніч ми залишилися в цій квартирі. Мама думала, що вони вже пішли. А тиша стояла мертва. Я чула ко-
жен шурхіт і знала, що вони тут. Вирішили, що потрібно перебиратися в іншу квартиру — там було тепліше. Ми не могли уявити, як це зробити — було ж чутно кожен порух. Ми дуже ризикували життям. Під звуки вибухів обирали момент і повертали ключ у замку. Це могло тривати годину, дві. За кілька годин під артилерійські канонади ми змогли повністю повернути ключ. Виходили босоніж. Тоді не здогадалися взяти із собою якоїсь їжі. В мене в кімнаті була склянка води і все. Все залишили в тій квартирі, думали, що вони підуть. Добре, що не позакривали ролети на вікнах — так би було складніше спостерігати, що відбувається.
Прийшов ранок, а з ним і розуміння того, що нас ніхто не рятує і найближчим часом не рятуватиме. Чи був у нас страх? Не можу так сказати. Це радше було повне усвідомлення ситуації. Далі почалося конкретне виживання.
Я чула, як вбивають людей, чула, як їх ґвалтують. Бачила, як із підвалу під дулами автоматів виводили молодих жінок і брали їх із собою, як живий щит до Ворзеля, де, як я думаю, була ворзелівська тероборона. Їх забира-ли і повертали. Байдуже було, що в декого відморожені руки та ноги, маленькі діти. Так тривало кілька днів. Наші сусіди були гарматним м’ясом. Думала, що чоловіків усіх уже перестріляли. У якийсь день вони вели через наш район ну може 40 жінок із малесенькими дітьми та пакетами. Під дулами автоматів рашисти вели їх у сторону Возреля. Не знаю, яка їхня доля.
Я бачила, де ховалися снайпери. Постійно займалася тим, що зливала в чат-бот ЗСУ позиції ворога. Навіть коли не було зв’язку, я знаходила можливість це зробити. Заряджала телефон тата якимось дивом через розряджений павер-банк на 2,5%, знаходила одну проділку зв’язку і з 15 разу додзвонювалася до сестри. Вона казала, що спілкується із військовими: вони не можуть підступитися, бо тих бурятів було не просто багато, вони, як воші й таргани, під кожним кущем і деревом. Тоді я не знала, як ризикую. У них же була машина, яка перехоплює всі розмови. Я розповідаю, наприклад: будинок №6 — стоїть така-то кількість військових; будинок такий-то, квартира на першому поверсі — там сидить снайпер; будинок 8 — танк, дуло направлене в сторону Бучі і ще багато-багато чого. У той момент я не просто не думала, що я роблю — просто це робила. Таких дзвінків сестрі в мене було кілька: постійно повідомляла локацію окупантів, їхню кількість, скільки техніки.