В Україні особлива корупція – корупція кризового типу. Як її подолати?

Що таке корупція? Правильне розуміння цього явища має сприяти активізації і ефективності протидії йому. 

Згідно з соціальним натуралізмом, корупція – це діяння, що руйнує суспільний порядок, який є спільною основою для забезпечення добробуту усіх членів суспільства, зокрема для самих корупціонерів. 

Корупцію можна визначити так: це зловживання повноваженнями (правами і обов’язками), наданими державою чи громадянським суспільством уповноваженій особі для управління суспільним життям людей заради забезпечення їхнього добробуту. 

Будь-який акт корупції завдає шкоди кожному без винятку громадянину, зменшуючи його права чи збільшуючи його обов’язки: зокрема, зменшуючи можливості на соціальну допомогу громадянам чи збільшуючи податкове навантаження на громадян. Кожен громадянин має себе усвідомлювати потерпілим від кожного акту корупції. Навіть сам корупціонер, завдаючи своїм корупційним діянням шкоди суспільному порядку, шкодить тим самим і самому собі, а також своїй сім’ї, рідним і близьким, усім своїм співвітчизникам. Просто сам корупціонер, через ураження комплексом сваволі й ілюзій, не усвідомлює ці шкідливі наслідки його корупційного діяння. Образно кажучи, він нагадує людину, яка рубає гілку дерева на якій сама сидить. На цьому має базуватися культура нетолерування корупції в суспільстві.

Що таке корупція кризового типу?

Корупція кризового типу – це корупція, що уражає усі клітини суспільного організму, де є так званий «людський фактор», тобто усі сфери суспільного життя людей. Тут діє закономірність: де є здеформований «людський фактор» – там є і корупція. Саме ця закономірність і визначає сьогодні стан ураження корупцією суспільства в Україні. 

У світлі соціального натуралізму це можна пояснити тим, що ця корупція породжена кризою (деформацією) «людського фактору», а саме соціальної (тобто політичної, економічної, правової, моральної) культури громадян. Зазначена криза і є ПЕРШОПРИЧИНОЮ корупції кризового типу.

Проте досить поширеною є ілюзія, начебто корупція існує через недосконалість антикорупційних інституцій і законодавства – от достатньо їх вдосконалити і корупція буде подолана! Виходячи з цієї ілюзії, антикорупційна політика зводиться до реформування, вдосконалення і створення нових антикорупційних інституцій і маніпулювання законодавством. Результат такої політики – лише видимість боротьби з корупцією. Бо недосконалість антикорупційних інституцій і законодавства – це не ПЕРШОПРИЧИНА корупції, – ЦЕ ЛИШЕ УМОВА, ЯКА СПРИЯЄ ІСНУВАННЮ КОРУПЦІЇ, тобто обумовлює існування корупції, але не спричиняє її. Нерозрізнення причини, що породжує корупцію, і умов, які сприяють породженню корупції, – це на практиці приводить до абсолютної неефективності протидії корупції, Тому що усунення умов без усунення причини не може дати очікуваного ефекту.

Отже, варто підкреслити, що існує закономірність – без усунення причини патологічного явища саме лише усунення умов, що йому сприяють, не дає ефекту. Це так само, наприклад, як лікувати туберкульоз засобами, що знижують симптоми лихоманки, але не впливають на причину туберкульозу – патогенну «палочку Коха».

Люди не народжуються корупціонерами – вони ними стають через недоліки в їхній соціалізації (соціальному вихованні), внаслідок яких в неї виникають дефекти соціальної культури, зокрема воля набирає стану сваволі, а свідомість – стану ілюзій.

Згідно з соціальним натуралізмом, людина без соціальної культури уражається комплексом сваволі й ілюзій, який проявляється у вседозволеності – вона стає здатною вчинити будь-який злочин, будь-який аморальний вчинок. І тоді ніякий правовий чи моральний закон її не може зупинити.

Отже першопричиною корупції кризового типу є криза «людського фактору» – соціальної культури громадян, тому таку корупцію можна подолати лише шляхом усунення зазначеної вище першопричини. Ніякі реформування, вдосконалення, створення нових антикорупційних інституцій (навіть створення надзвичайних антикорупційних органів!) чи маніпулювання антикорупційним законодавством (навіть застосування смертної кари до корупціонерів!) – усе це не може бути ефективним, якщо не буде усунуто першопричину корупції. Така вже закономірність існування КОРУПЦІЇ КРИЗОВОГО ТИПУ.

Першопричину корупції не можна усунути жодними репресіями чи лише «політичною волею», її можна усунути лише за допомогою заходів, спрямованих на подолання кризи «людського фактору», тобто шляхом культивування в громадян соціальної (політичної, економічної, правової, моральної) культури громадян. Як це робиться, наприклад, в Швеції чи Фінляндії. І як це було здійснено на практиці в Сінгапурі. 

Заклики до активізації якоїсь «політичної волі», що начебто має подолати корупцію в Україні, – це прояв волюнтаризму й утопізму. Сьогодні соціальна культура громадян України ще не настільки розвинена, щоб вони взяли під контроль «політичну волю» уряду, тому й маємо в Україні не «політичну волю», а «політичну сваволю». Віра в те, що якась «політична воля», яка насправді є «політичною сваволею», може приборкати корупцію кризового типу, це виплід соціальних ілюзій: бо ніяка «політична сваволя» не здатна забезпечити антикорупційний порядок в суспільстві.

Отже основним чинником в протидії корупції кризового типу має бути формування антикорупційного «людського фактору», образно кажучи, «антикорупційних громадян». Вони забезпечать такий стан, що антикорупційними стануть не лише спеціально створені для протидії корупції органи, а й усі державні і суспільні інституції: і парламент, і уряд, і суди, і громадські організації, і церква тощо. І лише тоді корупція кризового типу буде подолана! Залишаться лише ті нетипові випадки корупції, які спеціалісти називають «ексцесами». Як, наприклад, у Фінляндії…

З розгляду проблеми корупції у світлі соціального натуралізму випливає, що найефективнішим чинником у протидії корупційним злочинам, як і будь-яким іншим злочинам, є НЕ КАРА, а СОЦІАЛЬНА КУЛЬТУРА ЛЮДЕЙ. Тому стає очевидним, що в соціальній практиці добір кандидатів на державні посади має здійснюватися відповідно до ОСНОВНОГО КРИТЕРІЮ – за рівнем соціальної (тобто політичної, економічної, правової, моральної) культури людини. Бо належний рівень соціальної культури людини виключає першопричину корупційної поведінки. Таким чином відбувається запобігання корупційній активності посадовців, і відпадає необхідність застосування кари. Це те, що сформулював відомий італійський кримінолог Чезаре Беккаріа: «Злочину краще запобігти, ніж потім карати за нього!».

Такий підхід називається концепцією «антикорупційних кліщів», коли поєднуються два антикорупційних чинника: 1) культивування соціальної культури громадян, яка забезпечує усунення першопричини корупції і запобігання корупції; плюс 2) застосування кари до корупціонерів.

І ще стосовно міжнародної політики «антикорупційної допомоги» Україні в контексті концепції «антикорупційних кліщів». Ця допомога фактично виявилася неефективною тому, що засновується на помилковій ідеї начебто ОСНОВНИМ АНТИКОРУПЦІЙНИМ ЧИННИКОМ є антикорупційні інституції й антикорупційне законодавство, а не вдосконалення «людського фактору» – соціальної культури громадян.

Згідно з концепцією «антикорупційних кліщів», зарубіжне інвестування в «розвиток» антикорупційних інституцій і антикорупційного законодавства, БЕЗ СПРИЯННЯ ВДОСКОНАЛЕННЮ «ЛЮДСЬКОГО ФАКТОРУ» – СОЦІАЛЬНОЇ КУЛЬТУРИ ГРОМАДЯН – це гроші на вітер. Звідси має випливати нова міжнародна політика «антикорупційної допомоги» Україні: керуючись принципом «Долю людей і народів визначає соціальна культура громадян!», сприяти розвитку людського фактору – соціальної культури громадян України, а не лише вдосконаленню антикорупційних інститутів і антикорупційного законодавства. Бо інституції не діють самочинно, а є всього-на-всього інструментами, які люди використовують відповідно до їхньої соціальної культури. Якою буде ця культура – так і будуть «працювати» антикорупційні інститути й антикорупційне законодавство в Україні.

P.S. Розвиток «людського фактору» – соціальної культури громадян має екзистенційне значення для долі України: від цього залежить не лише подолання корупції кризового типу, а й що буде з існуванням самої України, тобто буде вона Сильною і Заможною та Обороноздатною, чи буде слабкою і злиденною, нездатною захистити себе від внутрішніх ворогів і будь-якого свавілля ззовні, зокрема від воєнної агресії. 

Про автора:
Олександр Костенко – 

доктор юридичних наук, професор.