Фестиваль з відчуттям українського рідного дому
Не знаю, як ви, але я дуже люблю приходити на щорічний фестиваль в Український Православний катедральний собор святого князя Володимира. Це – Українська околиця Чикаго. Це – маленька частинка України на американській землі. Це – дух України. Душа України. Взори України. Смак України. Сила мови і пісні української… Можливо, тому і небо над головою починає одразу здаватися українським – з такими кольорами і відтінками, які ти помічаєш тільки на рідній батьківській землі. Навіть і з тими хмарами, що погрожують ось-ось пролитися не дуже доречним у фестивальний день дощем. 
Але ми знаємо, ми віримо, що після дощу знову засяє чиста блакить, знову з’явиться привітне сонечко. Але ми знаємо, ми ВІРИМО (саме так – усеньке слово великими літерами), що там, у нашій милій серцю Україні, небо стане не просто чистим, воно стане і мирним. Бо є ті, хто протистоїть безумному ворогу. Є ті, кому ми – кожен у силу своїх можливостей – повинні допомагати: не просто протистояти, а вистояти. І вижити. І прогнати нечисть із нашої землі. І навести порядок у своїй хаті.
І ми, українці у закордонні, це робимо. Хотілось би написати «усі українці», але… Але це – тема іншої розмови. А я зараз – про фестиваль. Про той один із багатьох, які щоліта відбуваються в українських парафіяльних громадах Чикаго та передмість, і кожен, попри відпочинкову, попри мистецьку складову, має на меті ще й збір коштів для допомоги Україні: зазвичай на ці фестивалі приходять волонтери, представники благодійних фондів, приходять представники бізнесу з продажем різного краму та з рекламою своїх послуг, визначивши для себе, який відсоток заробленого віддають для наближення миру в Україні. Спрямовується на це і частина загалом зароблених на фестивалях коштів, отже до допомоги Україні долучається кожен, хто приходить на фестиваль навіть просто глядачем – придбавши вхідний квиток, купуючи смаколики і сувенірну продукцію, не обминаючи скриньки для благодійних пожертв.
Усе це й було на фестивалі «Taste of UKRAINE», про який я почала розповідати з першого речення свого фоторепортажу. І про те, що я люблю тут бувати. Бо фестиваль цей завжди виходить якийсь дуже домашній, дуже родинний. Маленька прицерковна територія, затишне подвір’ячко – ніби сім’я зібралася на гарне святкування. І ніяк не обминути увагою надзвичайну гостинність голови цієї сім’ї – настоятеля катедрального собору отця Івана Лимара: до кожного гостя – з усмішкою, з подякою, з потиском руки, з турботою, щоб було зручно; там лавочку поправить, там килимок перед сценою допоможе розстелити; когось до стійки з водичкою проведе, комусь таріль із наїдками допоможе до столика віднести і, змахнувши піт із чола, до інших фестивальних клопотів поспішає, аби ніщо не завадило гостям насолоджуватися дійством.
Цього не можна не помітити. А тому мені завжди хочеться, щоб сюди приходило якомога більше людей. Бо територія хоч і невелика, але здатна вмістити їх ще раз стільки, як було, приміром, цьогоріч. Однак я не сумніваюся, що кожен, хто прийшов, не пожалкував про це. Тому що обидва дні фестивалю були цікавими і насиченими.
Молитва (всяку справу слід починати з високого Божого слова), – головні державні пісні і прапори України та Америки, благословення отця – і завирувало фестивальне дійство. Братчики і сестрички парафії, готуючись до свята, вкладали весь свій кулінарний талант у приготування страв (заодно складаючи вдячність за допомогу Братству із церкви святого Йосифа Обручника), отож повітря було сповнене такими ароматами, що ноги самі повертали до палаток зі смачними наїдками. А спека ще та! Тому з льодяного кулера напої, холодне пиво чи м’ятний коктейль – це була мрія, яка тут же здійснювалась. Плюс гарне товариство поруч – саме так і буває на родинному святі. Такому, що єднає навіть парафіяльні родини, недарма ж серед гостей фестивалю були священники з інших українських церков Чикаго. І єпископ Чиказької єпархії УГКЦ владика Венедикт своїм поглядом промовляв: хіба можна було сюди не прийти… І охоче ставав до фото з гостями фестивалю, бо такі моменти єднають, наповнюють миром і любов’ю, запам’ятовуються і надихають.
А на сцені упродовж двох фестивальних днів вирувала… злива. Злива талановитих виступів. Хто вперше потрапляє на подібні українські дійства у Чикаго, той не стримується, аби не сказати: ого, я й не знав (чи не знала), що тут ТАКІ концерти. А як ви думали?! Хіба ж не пам’ятаєте притчу про те, що, роздаючи таланти, саме українцям Бог віддав красу і пісню. Усе це ми бачили і на нашій фестивальній сцені, куди запрошували виконавців не менш талановиті ведучі свята Наталія Гладин та Іван Сабат. І радували глядачів своєю творчістю як уже знані в громаді виконавці, так і нові, зокрема серед тих, хто приїхав до Америки впродовж останнього року-двох і охоче доєднався до творчої родини українського Чикаго. Такі голоси, такі костюми, такий артистизм, такі пісні, така музика – це справді треба було бачити і чути.
За днини, як то кажуть, на сцені були здебільшого діти. Дяка батькам, які підтримують їх у творчому захопленні. Дяка керівникам, які вкладають безмір праці у розвиток талантів маленьких творчаків. Не повірите, але зі своїми піснями виходили до глядачів навіть 4-річні (!) виконавці. І юні танцюристи тішили зір. Коли виступають діти, то навіть ще не зовсім синхронні рухи малих танцівників чи недотягнута нота маленьких солістів викликають щире замилування. 
А ближче до вечора й увечері сцена належала маститим виконавцям. Їх було багато. І було б неправильно когось назвати, а когось пропустити, тому що святкову пісенну атмосферу творили всі. Часом таку емоційно насичену, що дехто із глядачів пускався у танець. Отож уклін вам – гарним творчим людям Чикаго і творчим гостям, які завітали на фестиваль, які зуміли справді запалити публіку!
Та якщо надмір емоцій декому вдавалося скидати через танець, то інші могли продемонструвати свою фізичну міць у силових вправах, які організував і провів спортсмен, професійний тренер Володимир Пиндус. Щирі оплески, гучні слова підтримки звучали для всіх учасників експрес-змагань, й особливо – для отця Володимира Кушніра, який також охоче вийшов на килим спортивних баталій ще й переміг в одному з видів змагань.
Отож позитивних емоцій на фестивалі і справді не бракувало. Як і приємних відчуттів при розіграші фестивальної лотереї (головний приз – велосипед) та при розіграші двох 300-доларових чеків від кредитівки «Самопоміч». Були тут грошові подарунки на підтримку собору (щира вдячність всім спонсорам, які доклалися до проведення фестивалю). Були зафіксовані на папері Подяки за допомогу, які для парафії святого князя Володимира передали з України наші воїни-захисники. Був аукціон з проданим прапором за 800 доларів, які також підуть в Україну для нашого війська. І взагалі на фестивалі була присутня Україна – духом своїм пісенним, духом своїм незламним, духом своїм непереможним. Бо звучало зі сцени таке сокровенне: «Обіймемся, сестро, обіймемся, брате, хай живе у щасті Україна-мати». У щасті і в мирі. Поможи, Господи!