Українська поезія від модернізму до Празької школи, від України до еміграції: «На крилах вітру, як на троні»

Якщо продовжувати тему Празької школи, то вражає, яким плідним був цей напрям. Ці імена відкриті порівняно нещодавно, і хоча про цих поетів пишуть статті, інші наукові праці, захищають дисертації, але все одно розуміємо, як мало ми знаємо наших авторів. І хочеться ще перевидань.

Це, наприклад, поет, який творив і під псевдонімами: О. Лясковець, Осип Лясковець, Ростислав Берладник. Лясковець було прізвище його матері-волинянки. Сам він писав і під псевдонімом Порфирій Горотак – разом із неокласиком Юрієм Кленом (Освальдом Бурґгардтом). А по-справжньому автора звали Леонід Мосендз (1897–1948). Він був не лише поетом, а писав і прозу, есеї, драматургію, наукові праці, а його творча муза була і ліричною, і сатиричною, і гумористичною. Писав він і романи, і ґотичну прозу, його відзначали як дуже потужного новеліста. Автор багатьох збірок. 

Народився він у тодішній Подільській губернії, у місті Могилів-Подільський, а помер у Швейцарії – місто Блоне, кантон де Во. За життя українському поету довелося не раз емігрувати. Він залишив велику творчу спадщину за недовге, але насичене і складне життя.

Він походив із литовського роду Мосендзів, але став творцем української літератури. А рідну Волинь дуже любив і оспівував, називав «вкраїнським Провансом». Чудовий літератор, працював… викладачем фізики і природознавства. Працював у лабораторіях. А дисертацію захистив із переробки нафти. Тобто, як бачимо, був різнобічною постаттю. 

Він пережив сирітство, Першу світову війну (на якій воював і захворів на плямистий тиф), зміни влади, еміграцію – спочатку до Польщі, потім до Чехословаччини. Творив і працював у Подєбрадах, Братиславі, інших містах і країнах, зокрема в Австрії. А далі в його життя вплівся швейцарський сюжет, бо останні роки Леонід Мосендз провів у місті Блоне, де лікувався від сухот (так тоді називали туберкульоз – точніше, його форму, яка швидко прогресувала). Його не стало на Покрову. На наше свято. 

Він був одним із тих, хто творив нашу державність. А ще він спілкувався з багатьма українськими літераторами і вмів співпрацювати.

Якими були його твори? Дуже різноманітними. Але спільне – володіння формою, ліричність, уміння помічати. Ось, наприклад, яким постає український пейзаж у вірші «Волинський рік» (присвяченому іншому поету, Олексі Стефановичу). Динамічна картина, філософська і з бажанням ліричного героя: «Лиш вітер, буйний син призвілля, / свої виспівує пісні, / то обійме сухе бадилля, / то в буйнім танку божевілля / співає гимни осені. // Надять ці гімни. Їхня сила / зміцня забаганку сліпу, / жадобу хижу: мати б крила / їх розіп’яти, як вітрила, / й летіти, мчати по степу. // Здогнати простір у погоні, / й шпурнути час у хижий вир / і на останній перепоні / Пустити керму із долоні / й на крилах вітру, як на троні, / піднестись до осінніх зір».

Інший український пейзаж зі знайомими символами – журавлями-веселиками, їхнім ключем, курликанням і вирієм – так само описаний незвично. Бо ось що можна побачити в сапфіровій («шафіровій») млі: «Як уздриш, серденько, що шафіровій млі / ключ мерехтить ген-не над нашими лісами, / до меж обіцяних далекої землі / прямуючи надхмарними шляхами, // й до тебе донесе тужливий срібний тон, / а з озерця луна акордам цим зрадіє, — / згадай собі старий волинський забобон / і не кажи: “Ось журавлі з вирію”. // Бо цілий рік будуть, до другої весни, / акорди ці тужні у тобі обзиватись, / луною давніх мрій надитимуть вони… / Де ж візьмеш крил, щоб міг слідом податись? // Ото ж, як чутимеш високо угорі / мелодію ключа, що ледве-ледь чорніє, — / ти пригадай собі прикмети прастарі / й кажи: “Веселики пішли з вирію!”.. // Та забуваю я ураз оці слова, / коли зачую срібні тони над полями… / Надія просторів степових ожива: / “Весна! Пішли вже журавлі ключами!…”.

Але його поезія не обмежується пейзажною темою чи спогадами. Це, наприклад, і переосмислення жанру легенди. Наприклад, відомий сюжет про те, як святий Миколай (якого так люблять в Україні, він наш заступник – і дітей, і дорослих) допомагав людям, і чому йому моляться двічі на рік, а святому Касіяну – раз на чотири роки. Леонід Мосендз по-новому переповів цю легенду («Касьян і Микола (Леґенда)»), навівши картини горя, війни, крові – і того, як святий Миколай рятував людей, не боячись забруднити райські ризи у крові. І наш святий благав Спасителя дозволити залишитися на землі, бо навіть у раю чув би зойки. Узагалі цей довгий вірш вийшов і болісним, і добрим, бо в ньому не лише українська історія, сучасна поету і близька читачам, а й принцип християнства – діяння. Адже завдяки добрим вчинкам можна і треба перемагати зло. 

Або вірш начебто про прочитане, але тематика виходить ширшою. За життя поета був популярним Альфонс Доде, його роман «Тартарен з Тараскону». Так, можна пригадати цей веселий твір і те, як Тартарен ніколи не бачив левів («У нашого лева ще є дзьоб і кігті»), але прагнув полювати на них. Але українському поету не було цікаво просто переказувати прочитане. Він показував свої враження, загальний настрій, спогади… Ось яка виходить картина: «Жайворонок високо в блакиті, / сонце топить водяную сталь, / тіло спутали промінні ниті, / хтось шепоче: “Дув тоді містраль…”. // Набік книжка! Підсідає стиха / і ластиться півзлінива сон: / площа палом полуденним диха / на дрімотно-тихий Тараскон. // Спущені фіранки, з палу спеки / вікна манять в холодок кімнат, / і лише за шибами аптеки / у пляшках тинктури блискотять; // тільки писар мружить сонні очі / у відкрите ратуші вікно, / водограй щось у півсні белькоче, / щось такого, що було давно… // Що було й не верне… далі, далі!… / Спогади лишилися для сну… / Легка тінь забутої печалі / все рідкіше будить давнину… // Тихий край безпечних Тартаренів / залишився для витких рядків./ У добу ексцентрика й сирени / не присниться й тарасконських снів…»

Ось яка була поезія «у добу ексцентрика й сирени». А що сказати про символізм та інші напрямки нашої літератури, коли українська поезія перейшла на новий етап, коли поети і подорожували, і творили в Україні?

Це, наприклад, лірика репресованого поета, науковця, будівельника, архітектора, художника, геолога, мистецтвознавця Миколи Філянського (1873–1938). Його називали «пізнім романтиком». Так, він оспівував романтику, у тому числі козацьку історію (але все це було підкріплене точними археологічними фактами в його експедиціях!), але сьогодні цього поета відносять і до модернізму. Про нього вже писали, але варто наголосити на вишуканій формі та небуденності змісту його поезій, у тому числі ранніх. Наприклад, такий взірець модернізму – нове оспівування самотності, яка водночас означає й свободу творця та ліричного героя: «Я знов один, я знов один. / Ніхто питать мене не стане, / Ніхто у душу не загляне – / Я знов один, я знов один… / Як тиха хвиля серцем грає, / Як манить погляд даль німая, / Як веселить краса долин, / В той ясний час як я один. / Я ненароком згадку рушу, / Її краса несеться в душу, / Її краса – краса руїн / В той ясний час, як я один. / В яких малюнках гомін ночі / Зірвать відмову з серця хоче, / Як манить їх таємна тінь / В той ясний час, як я один. / І голос той, що надо мною / Вітає горнєю луною – / Як припада над серцем він / В той ясний час, як я один!» У цих рефренах не відчувається штучності, це й наслідування тріолетів, й інших поетичних форм європейської літератури, і плинна інтонація. 

Або інше репресоване ім’я. Про цього поета ми знаємо набагато менше. Це Петро Гай, справжнє прізвище якого було Гаєнко. А публікувався він під різними псевдонімами і криптонімами: П. Гай, П. Городецький, П. Михайлович, Кооператор, П., П. Г., П-ч. Був поетом, прозаїком, драматургом, фейлетоністом. Його муза – і романтична, і сатирична. Але коли він народився? За старим стилем – у 1878 р., а за новим – у 1879 р. Проте рік смерті – точніше, розстрілу – досі до кінця не з’ясований. Імовірно, це 1921-й. Українського культурного діяча розстріли більшовики за сатиричні вірші проти влади. Йому було 32 роки? Може, менше?

Що про нього відомо? Він народився в селянській сім’ї (в якому краю, селі тощо, не вказують), скінчив учительський інститут у 1906 р. Що любив читати? На чому виховував свій літературний смак? Ми не знаємо. Але за текстами помітно, що це рідний фольклор (у тому числі козацькі думи), «Кобзар», а також і сучасні поету модерністи. Що сказати ще про його життя? Далі викладав у вчительській семінарії, потім – у міській трикласній школі. Про біографію навіть за життя автора було мало інформації. Основне – його твори. 

Якщо погортати антології українського модернізму та інші видання, то можна побачити ранні вірші українського поета. Він оспівував пейзажі (часто алегорично, це, наприклад, вільна хмарка «В шатах рожевих»), кохання, інші переживання, мав історичну лірику, у тому числі стилізував під народні думи… – нібито частий набір тем, але його лірика викликає довіру, начебто поет розмовляє з читачем. Наприклад, ось одна з його перших публікацій: «На кручі високій стояв я над морем / І мовчки дивився на море живе, / І бачив, як хвилі родились, вмирали, / І слухав, як буряне диво реве… / А в грудях родилось таємне жадання, / Кипіли і рвались до хвиль тих прудких…» Також це вірші, в яких іще молодий поет підбиває підсумки дитинства і юності. Наприклад, вірш «Спомин», де риторичні питання: «Де мої мрії, веселі дитячі, / Де сонечко ясне, що гріло мене? / Де рожа пахуча, росою облита, / Що пишно весною квітками цвіте?..» І відповідь: «Пропали ті мрії, і сонце померкло, / Зав’яли, посохли рожеві квітки, – / Їх вітер північний розвіяв по полю, / Для мене зоставив колючі шпички». Можливо, уже тут автор передчував свій кінець.

З процитованими поезіями перегукуються й інші вірші, уміщені на сторінках тодішніх видань (а друкувався поет, як на свій молодий вік, уже чимало). Наприклад, із промовистою назвою «Розбиті надії». Цей досить довгий вірш, однак, нагадує й фрагменти, бо в ньому багато недомовок, обривів. Це нагадує уривчасту інтонацію розчарованої людини, якої не розуміють, а вона прагне донести свої думки і почуття: «Розбиті надії… / І віра померкла під гнітом тяжким, / Померкли крилаті рожевії мрії, / Що гордо сміялись над ворогом злим…» Ліричний герой вірив у те, що люди переможуть: «Я чув пісню волі… / Так срібний струмочок тихенько і вільно дзюрчить з-під гори; / Так хвилі рокочуть в бурхливому морі; / Так в небі блакитнім клекочуть орли… / Та ба!..» Але далі поет обриває оповідь, і лише наприкінці дізнаємося з несподіваного фіналу: «А волі немає: то марились сни…»

Із цих віршів помітно, що прийшло активне покоління нових поетів, які рано зіткнулися з життєвою правдою і несприятливими обставинами – не в останню чергу через великі труднощі розвитку всього українського. 

Він був українським журналістом. А ще співпрацював із такими іменами як Олександр Олесь, Павло Тичина, Василь Еллан-Блакитний та багато інших. за доби, коли український модернізм далі розвивався. Як би далі розвинувся талант Петра Гая? Трагічні обставини цьому завадили.

Ми бачимо, які ці поети різні. І водночас – які вони були цікаві постаті. Одні змогли розвинутись і у творчості, і в науці (але все одно не встигли сказати останнього слова), життя інших обірвалося на злеті. Але творча спадщина вражає і має бути осмислена. Цьому мають сприяти нові повні видання.

Аналітик матеріалів – 

Олена Смольницька

Про автора: 

Ольга Смольницька – 

кандидат філософських наук, 

консультант з філології Місії 

«Постуляційний Центр 

беатифікації й канонізації святих» 

Української Греко-Католицької 

Церкви (Львів)