Свобода, яка з’їдає людину: постгуманізм як релігія майбутнього
Ніцше назвав «смертю Бога» той момент, коли люди вирішили, що тепер все будуть вирішувати самі. «Бог помер! І ми його вбили!».
У філософії під цим розуміється руйнування уявлень про наявність певного гаранта існування людства, який перебуває за межами безпосереднього емпіричного життя, містить в собі план історії та додає сенс існування світу.
Але ми про інше. 
Вбити Бога неможливо в самому Ньому. Можна вбити тільки Бога для себе і, відповідно, себе для Бога. А це смертельно. Бо хто піднімає на Нього руку, б’є сам по собі.
З того моменту, коли людство відвернулося від Бога, воно почало втрачати само себе.
А вони всього лиш думали, що без Бога тільки і стануть людьми.
Але атеїстично-матеріалістична цивілізація та культура позбавили людину духу, душі, мети, сенсу, безсмертя.
Залишивши їй тільки матеріальну шкаралупу, керовану зовнішніми стимулами.
Сьогодні ми живемо в епоху переходу від гуманізму до постгуманізму, коли залишився останній крок – звільнитися від людської ідентичності.
Нагадаю. Підготовка до цього йшла через ліберальне розуміння історичного процесу – «звільнення» особи від усіх форм колективної ідентичності: релігійної, станової, національної, класової, статевої…
Згадайте сутність визначення ліберальної «свободи від» (Д. С. Міль) або «негативної свободи» (І. Берлін).
В сьогоднішньому постліберальному світі (де в принципі, вже немає від чого звільнятися), «свобода від» виробила весь свій релятивно-творчий потенціал – «звільнила» індивіда від усіх тих форм, які, так чи інакше, тримали його в якомусь «невільному» стані на протязі історії.
І в цьому саме проявляється чиста сторона liberty, як свободи звільнитися від чого б то не було.
А від чого сьогодні залишається звільнитися постліберальному людству?
Від останніх форм колективної ідентичності. І виражені вони саме в гендерній приналежності.
Повірте мені – проблематика сексуальних меншин є не випадковим феноменом цієї стратегії, – вона є її основою. Їхня логіка проста: «якщо людина не звільниться від статі – вона залишиться в тоталітарному стані поділу з іншими людськими індивідами певної колективної ідентичності» (чоловічої чи жіночої).
Відповідно, зміна статі – це не тільки право, але в майбутньому ще й обов’язок. Бо якщо людина не змінює стать, то вона, по суті, є не толерантною, бо цей індивід (чоловік або жінка) згоден на рабське та «тоталітарне» існування в рамках свого гендерного визначення.
Але і це ще не межа!
Залишається остання не подолана колективна ідентичність – приналежність до людини.
Відповідно потрібно «звільнити» особистість від людської ідентичності, яка теж є зрештою тоталітаризмом з точки зору постліберальної логіки.
Далі, що лишається? Безодня для свиней гадаринських, в яких вселилися біси?…
***
Але поки існує людина, шанс завжди залишається. Адже суть людини – в її свободі. Не в свободі від гріха, злочину чи помилки, а в свободі подолати їх, змінитися, повернутися в зворотному напрямку – до своїх духовних витоків.
А це вимагає боротьби за гідність людини, за дух, який робить нас тими, ким ми є.
І для цього потрібне серйозне релігійно-філософське переосмислення сьогодення.