Джек Пеленс: голлівудський титан з українською душею

Є такі постаті, біографії яких звучать як роман або, як у нашому випадку, як гостросюжетний фільм. Історія Джека Пеленса – одна з них. Голлівудський актор, що втілював холоднокровних лиходіїв і суворих героїв на великих екранах, мав справжнє ім’я Володимир Палагнюк і походив із простої української родини. У його житті переплелися шахтарські будні, фронтова мужність, спорт, сцена Бродвею, «Оскар», а головне – непоказна, але тверда вірність своєму корінню.

Хлопець з Пенсильванії: українське коріння, американська міць

Народився Джек Пеленс 18 лютого 1919 року в шахтарському містечку Латімер-Майнз, штат Пенсильванія. Його батько, Іван Палагнюк, походив із села Іване-Золоте (тепер Чортківський район Тернопільщини), а мати, Анна Грам’як, – з Львівщини. Вони приїхали до США на початку ХХ століття, рятуючись від злиднів і репресій, і стали частиною численної української діаспори у промислових районах США. У родині говорили українською, дотримувалися релігійних обрядів, святкували Різдво й Великдень. Ці традиції залишаться з Володимиром на все життя. У дитинстві він чув колядки, співав їх разом з родиною, і навіть через десятиліття вважав: «Я – українець. Хоч народився в Америці, але походжу з української землі».

Іван Палагнюк працював у вугільній шахті – виснажлива й небезпечна праця, в якій день за днем точилася боротьба за виживання. Батько майбутнього актора, на превеликий жаль, цю боротьбу програв: помер від раку легенів. Як і батько, Володимир рано почав працювати в шахті. Фізична праця загартувала його тіло й характер. Можливо, його б чекала така ж трагічна доля від тяжкої праці, але паралельно в житті юного Володимира з’явився спорт – він почав займатися боксом, виступаючи під ім’ям Джек Браццо. Бокс був для нього шляхом до самореалізації – за коротку професійну кар’єру він провів 15 переможних боїв, вигравши 12 нокаутом ще до 4-го раунду. Під час одного з боїв він отримав удар у горло, що стало причиною знакового голосу з хрипотою.

Під час Другої світової війни Володимир служив у Військово-повітряних силах США. У 1943 році він потрапив у авіаційну аварію: літак, на якому він летів, загорівся, і йому довелося катапультуватися. Отримані при цьому опіки обличчя стали випробуванням на все життя. Йому зробили кілька пластичних операцій – ці сліди фізично та психологічно перетворили його. Проте згодом саме ці риси зробили його таким незабутнім на екрані – загострені вилиці, жорсткий погляд, проникливий голос.

Нове ім’я – нова доля

Після війни Палагнюк вступив до Стенфордського університету, де вивчав драматичне мистецтво. Шлях на сцені він починав на Бродвеї: одним із перших його проектів була легендарна постановка «Трамвай “Бажання”», де він замінював Марлона Брандо в ролі Стенлі Ковальського.

Саме в цей період Володимир Палагнюк узяв сценічне ім’я Джек Пеленс. Він зізнавався з усмішкою, що це було практичне рішення: американські агенти не могли правильно вимовити «Палагнюк». І все ж нове ім’я не перекреслило його ідентичності. Він завжди знав, хто він, і звідки походить. Українство – не в імені, а в характері.

Його кінодебют відбувся у 1950 році у фільмі «Паніка на вулицях» (Panic in the Streets). Уже через два роки він отримав номінацію на «Оскар» за роль у фільмі Sudden Fear («Нежданий жах»), а в 1953-му – за участь у легендарному вестерні Shane («Шейн») (у ролі найманого вбивці Джека Вілсона). Його обличчя, мов вирізане з граніту, стало ідеальним для складних, темних персонажів.

Його часто називали актором «негативних» ролей, але це була несправедлива спрощеність. Пеленс створював не просто злочинців, а людей на межі, з глибокими психологічними конфліктами. Його лиходії – це ті, хто міг стати героями, якби не обставини. Він володів особливим мистецтвом перетворювати будь-яку роль на багатовимірний портрет.

Протягом 1950–70-х років він знімався у найрізноманітніших жанрах: від вестернів до трилерів, від воєнних драм до комедій. 

«Міські хлопці» і апогей кар’єри

У 1992 році, коли йому було вже понад 70, Джек Пеленс отримав «Оскар» за найкращу чоловічу роль другого плану за комедію City Slickers («Міські хлопці»). Він зіграв старого ковбоя – жорсткого, трохи ексцентричного, але харизматичного наставника.

На церемонії вручення статуетки Джек Пеленс буквально «викрав» шоу: після промови він опустився на сцену й зробив кілька відтискань на одній руці, довівши всім, що навіть у 73 життя не закінчується. Це стало символом бадьорості, гарту й іронії над віком. Пізніше Біллі Крістал жартуватиме, що «Джек Пеленс залякав саму Академію, і вона віддала йому Оскара зі страху».

Найбільш гучний прояв його національної ідентичності стався у 2004 році, під час російського кінофестивалю в Лос-Анджелесі. Там Джеку Пеленсу мали вручити почесне звання «Народного артиста росії». Але актор – не вагаючись – відмовився від нагороди, заявивши зі сцени:

«My parents were born in Ukraine. I’m Ukrainian. I’m not russian. I have nothing to do with russian cinema». 

І після цього – просто покинув зал. Без пафосу, без політики, але з гідністю. Це було публічне підтвердження його позиції, приклад для всіх українців, які намагалися відмежуватися від радянських штампів. У час, коли багато хто на Заході плутав «російське» з «радянським» і не відрізняв українців від росіян, Джек Пеленс зробив чітку заяву: «Я – українець».

Окрім акторської гри, Пеленс мав тонку душу митця. У 1996 році він видав поетичну збірку The Forest of Love – інтимні тексти про життя, старість, природу й кохання. А ще він писав картини – здебільшого експресивні пейзажі, до яких додавав вірші на звороті. Ці полотна зберігаються в приватних колекціях у Каліфорнії.

Останні роки він мешкав на своїй фермі в горах, де займався садівництвом, вирощував виноград, ходив на прогулянки з онуками. Не шукав камер, не брав участі в скандалах. Його слава – тиха, впевнена, вкорінена в любові до простого життя.

Джек Пеленс помер 10 листопада 2006 року в Каліфорнії, у домі доньки, на 88-му році життя. Його поховали без пафосу, як він і просив. Та після його смерті інтерес до його постаті лише зріс.

В Україні про нього дізнаються дедалі більше. Школи, кінофестивалі, медіа почали згадувати його ім’я. Він став символом діаспори, що не забула своїх коренів. Його постать – доказ того, що українці здатні залишити слід у будь-якій сфері – навіть у самому серці світового кінематографу. Він виступав на відкритті пам’ятника Шевченкові у Вашингтоні 1964 року. Заснував Hollywood Trident Foundation для підтримки українських
митців.

Життя Джека Пеленса – це історія сили. Сили вижити в шахтах. Сили боротися на війні. Сили пройти Голлівуд, не втративши себе. Але головне – сили бути собою. Його шлях – це урок гідності для всіх нас.

Він ніколи не грав українця у фільмах. Але він жив як українець – працьовитий, принциповий, витривалий. І коли врешті-решт йому дали слово – він не став мовчати. Він піднявся й сказав: «Я – українець!»