Про «вкорінення»

Людина є «істотою культури за своєю природою», отже, істотою соціальною – все, чим природа не наділила її при народженні, людина набуває через навчання та працю.

Німецький філософ та антрополог, засновник філософської антропології Арнольд Ґелен (1904-1976 рр.) називає людину «незавершеною» істотою, незавершеною від народження, що робить її істотою «відкритою для світу». 

Адже на відміну від усіх представників тваринного світу, які з’являються на світ готовими до самостійного існування у навколишньому середовищі, забезпечені апаратом інстинктів та генетичних програм, людська дитина з народження потрапляє не в природне, а соціальне середовище, яке готує її до подальшого самостійного життя, починаючи з найпростіших функцій – харчування, пересування тощо.

Тому психологи запропонували розглядати перший рік існування новонародженої людини як «перебування в соціальній утробі». Бо лише після 10-12 місяців дитина отримує навички адаптації до навколишнього світу, якими тварини наділені в момент появи на світ.

Це підкреслює фундаментальний вплив суспільства на людину – не тільки в періоди виховання, розвитку розумової діяльності та активної участі в суспільних процесах, а й на першому етапі життя, коли закладаються багато механізмів, що надалі визначають структуру особистості та її ідентичність.

А оскільки суспільство як середовище буття людини засноване на комунікації, спілкуванні, обміні знаннями – то в центрі суспільного буття лежить мова.

І, відповідно, розвиток нашого інтелекту тісно пов’язаний з мовою, яка, зі свого боку, є спадкоємницею та носієм культури, яка формує наше бачення світу та структурує наше мислення. 

А виникнення культури завжди тісно пов’язане з територією, що передбачає поняття межі. Адже кожна культура є продуктом історії певного народу, тобто конкретної групи людей у відмежованому географічному просторі. 

І цю межу слід розглядати як умови існування людських культур у всьому їхньому розмаїтті. 

Бо межа означає те, за допомогою чого щось поєднується в тому, що йому властиве, щоб таким чином проявитися у всій своїй повноті.

Жодна культура не розвивається без соціального порядку чи інститутів. Звідси випливає визначення людини Аристотелем, як «політичної тварини». 

Цим він підкреслив, що місце існування людини є рукотворним і колективним (на відміну від природного довкілля тварин). 

Тому людина здатна перебувати лише в упорядкованому суспільному просторі, зразком якого є грецький «поліс», звідки й походить термін «політика». 

«Поліс» – це людський світ, де діють людські закони, що визначають норми духовної та матеріальної культури. «Поліс», «політика» для Аристотеля є простором думки, де розумна складова людини організує розумовий порядок із тваринного хаосу, поширюючи цей порядок на суспільство, вибудовуючи системи смислів, змісту, цінностей. Там, де отримуються від суспільства і правила поведінки, і власне «я», оскільки саме уявлення про особистість, її структуру і природу визначається в колективному просторі «полісу», зрозумілого у сенсі (як культура).

Відповідно людина з моменту свого народження відкрита до світу, в якому вона формується спадщиною культури, яка, зі свого боку, робить її здатною засновувати власний внутрішній світ. 

Ось ця реалістична концепція людської природи сьогодні різко заперечується прихильниками «нового» бачення людини і природи, які мають намір деконструювати категорії класичної антропології. 

Спочатку через медіа та соціальний тиск, а потім через законодавчі обмеження вони прагнуть нав’язати нам модель «плаваючої» ідентичності, спрямованої на заміну природних сімей і народів, які вважаються репресивними або застарілими.

Бо з їхньої точки зору суверенний індивід повинен мати можливість обирати свою ідентичність у повній автономії – соціальний порядок має лише гарантувати здійснення цієї вільної волі. 

Ця ідеологія стосується і сфери сексуальної ідентичності, постулюючи існування «гендерних» категорій, які стали абсолютно незалежними від біологічних реалій. 

Це також поширюється на сферу ідентичності народів і націй, зведену до довільної конструкції суто договірного характеру, в якій почуття приналежності до тієї самої етнокультурної спільноти більше не має місця.

Друзі. Ми, як і інші народи, є носіями своєї специфічної етнічної та культурної спадщини. І, відповідно, маємо виправдане бажання передати цю спадщину, яку ми сформували на свій смак, у межах цивілізаційних рамок, які нам належать, зокрема через інститут традиційної родини, охоронця пам’яті та спадковості, нашим нащадкам в часі та просторі.

Те що Мартін Гайдеггер називав «союзом чотирьох»: «землі, неба, смертних та богів».