Рідкісні імена: українські поети і перекладачі на сторінках антологій початку ХХ ст.: «Іду вперед!»
Кінець ХІХ – початок ХХ століття – це доба, коли українська література була надзвичайно різноманітною. Ледь не щодня з’являлися новинки. Хтось переходив від реалізму до модернізму, хтось пророчо провіщав нову творчу добу… Вражає розсип віршів на сторінках антологій та інших видань.
Це була доба, коли художній переклад часто був і переспівами та друкувався в добірках на рівних із власними творами авторів. Тобто власна поезія цілком вільно сусідувала з перекладами і переспівами, причому в останніх спочатку йшов заголовок, а лише під ним, у дужках – примітка. Наприклад: «З Гайнріха Гайне», «з М. Конопницької», тощо.
Скажімо, такий талановитий поет і перекладач як Максим Вдовиченко (1876–1928). Його біографія маловідома й досі переповідається кількома фактами. А замолоду його рясні добірки публікувалися в численних українських виданнях, зокрема в «Літературно-науковому віснику», «Акордах», «Українській Музі» та інших (менш відомих, але цікавих). Що ми знаємо про цього автора? Він був сином селянина, народився на сучасній Вінниччині. Освіту отримав у дяка в парафіяльній школі, потім у міській школі (Липовець). Вступити до школи йому допомогла поміщиця Юлія Гудим-Левкович, оскільки навчання було платним. Отже, поміщиця була в ролі меценатки, допомігши коштами. Виявляється, сама вона була з відомого роду української шляхти й справді уславилась як меценатка, а ще організувала художній промисел, її діяльність досліджують етнографи. За свого часу вона була досить знаною діячкою.
Судячи за рівнем творів, помітно, що поет багато працював над самоосвітою. А перекладаючи з різних мов (польської, чеської та інших), відточував власний стиль. А ким був за фахом? У Липовці Максим Вдовиченко працював канцеляристом, далі в Києві продовжив служити в акцизній службі, потім – на південно-західній залізниці, а далі – у земстві. Отже, службовець, чиновник? Друкуючись, він і надалі працював на цій посаді. А далі все змінилося. Він воював на боці Симона Петлюри. Поетові довелось емігрувати – спочатку до Польщі, де працював на хімічній фабриці, а потім – у Франції. Про цей період життя мало фактів, хіба що сказано про активну участь в українській діяльності. Він не дожив до свого 52 дня народження та вмер у Франції. Але де саме, в якому місті чи містечку або селі? Про це ще напишуть.
Які твори йому належать? Зокрема, це вірш, який можна назвати маніфестом – «Я ще живий». Оформлено як справжня європейська поезія – відчувається, що автор навчався в зарубіжних зразків. Відкривається строфою: «Я ще живий – іду вперед. / Нехай, як хмара, ніч нависне, / Вона мене в пітьмі не стисне – / Я ще живий – іду вперед!» Наприкінці автор і ліричний герой каже: «Свободу я люблю над все…», і підсумовує: «Не може смерть мене злякати, – / Бо я люблю її над все!..»
Або опис ночі, пейзажна лірика, яка, однак, постає символічною, багатозначною: «Вже замовкли денні гвари, / З ними змовкло в серці горе; / Ніч чудова пишні чари / Розливає скрізь, як море. / І врочиста, в срібних шатах, / Стала владно над землею: / Все скорила, тільки в хатах / Світло бореться ще з нею». Ключова фраза про метафоричну ніч – «Світло бореться ще з нею».
Це не мистецтво для мистецтва. Скажімо, є роздуми ще молодого поета над своїм майбутнім, про те, чи можна протистояти вічності. Автор часто писав про смерть, ніби передчуваючи свою подальшу складну долю, проте ці роздуми виходять алегоричними і філософські, і соціальні. Наприклад, вірш (далі наводиться правопис, як в оригіналі): «Душа болить і серце ниє: / Косарь кістлявий в хату йде, / А я змагаюся – надія / Життя ще гріє молоде». Далі від оптимізму – перехід, бо герой знає, що косар його скосить, і риторично питає себе: «А що ж у світі я покину, / Що в заповіт залишу я? / Нащо я жив, над чим трудився, / Яка була мета моя?» Цю строфу можна вважати гаслом узагалі творчих постатей. А кінцівка така: «Нема одмови… Серце ниє, / Душа болить, а час не жде: / Мені змагатися несила – / Життя згасає молоде». Начебто песимістично, але твір примушує замислитися. Навряд чи ця поезія – данина декадансу, автор тут самобутній.
Дуже органічно виглядають його переклади. Помітно, що М. Вдовиченко віддавав перевагу патріотичній, філософській, пейзажній ліриці. Це, наприклад, чеський класик Вітезслав Галек (Галєк), який українською мовою звучить так: «Діброви шум прогомонів, / І тільки листя дише / Та втихле птаство в морі снів / Ваблива ніч колише. / Кругом, понявши небо все, / Сіяють пишно зорі, / А туга серце в мене ссе / І давить груди хворі. / Роса перлиста і рясна / Квітки скропля пахучі… / Чого ж вкрадається вона / Мені сльозою в вічі!» Вочевидь, останні рядки римувались або діалектизмом, або ще якимсь рідкісним варіантом. Може, редактура змінила? Це – питання для дослідників.
Або Спиридон Черкасенко (1876–1940). Його більше знають як прозаїка (зокрема для дітей), драматурга і педагога, але починав він і як поет. В «Українській Музі» була його рясна добірка.
Відомо, що він був учителем. Але який початок шляху? З початку 20-х рр. ХХ ст. до 90-х рр. ХХ ст. ім’я цього письменника було заборонено. Це зараз він є у програмі, ми можемо його читати. До речі, за життя він часто друкувався під псевдонімами і криптонімами: К. С., П. С., С. Т., С. Ч., П-л, С-ко, Ч-енко Ч., Черкасен, Аматор, Викторович С., Грицько Г., Дід, Киянин, Кіпчук Віктор, Педагог, Подолянин, Провінціал, Свій, Скептик, Спостережливий, Стах Петро, Стеценко К., Театрал, Тодосієнко С. Що ж, він справді був і педагогом, і спостережливим, і театралом… Бував і скептиком – точніше, тверезо мислив, аналізуючи ситуацію, умів бачити. А ще треба знати, що його пам’ять сьогодні по-різному увічнюють, зокрема екранізують твори. Наприклад, роман про Запорозьку Січ «Пригоди молодого лицаря» (так, Черкасенко був майстром історичного жанру) став фільмом «Дорога на Січ», який багато хто з нас пам’ятає.
А що ще ми знаємо? Що він свідомо виховав у собі українську ідентичність, коли умови цьому не сприяли. Однією з опор став «Кобзар». Нам відомо, що він навчав шахтарських дітей. Багато мандрував. Знаємо й те, що він допомагав українському театру корифеїв (Садовського) – першому нашому професійному театру, працюючи там. Багато публікувався. Організовував скаутів. Узагалі вражає, яким різноманітним було це життя – про нього можна написати роман. А ще письменник зазнав трагедій – не лише тому, що пережив обидві світові війни, а й тому, що на Другій світовій війні загинув його єдиний син Віктор. Умер діяч в еміграції, у Празі, його поховали поряд із Софією Русовою та іншими українськими ентузіастами культури. До речі, він творив до останнього.
Що сказати про нього як про лірика, молодого поета? Це різні теми – від патріотичних до філософських і любовних, а також і про сучасність. Він починав і як романтик, і зазнав впливу символізму, і лишив також оригінальні твори. Про себе автор сказав у простому і афористичному вірші «Батьківська бандура». Як відомо, бандура – козацький символ, якому багато уваги надавали романтики. А як оживив його Спиридон Черкасенко? Ось текст поезії: «Бандура батьківська в забутті / Висіла в хаті на стіні, / І, довгим сном неначе скуті, / Ослабли струни мовчазні. // З стіни, німую, я жахливо / Ізняв і струни підтягнув, / Торкнувся пальцями — на диво / Із неї згук мені загув. // І серце полум’ям гарячим / У тую ж мить він розтопив, / Уста шептали дивні речі, / А згук той з ними влад гудів. // Від того часу я бандури / Не випускаю із руки / І все на ній силкуюсь, хмурий, / Заграти гарно, як батьки». Так, у нього вийшло гарно зіграти.
Або любовна лірика – вірш, який побудований на повторах і написаний гарною формою: «Я підкорив тебе своїм коханням, / О полохлива, дика сарно! / Не викликай же давнього зітханням, / Коли тепер так гарно! // До серця ланцюгом з квіток нев’ялих / Тебе припнув я, дика сарно, – / Даруй огонь бажань моїх зухвалих / і не змагайся – марно!..». Він умів радіти життю, але водночас його поезія різноманітна. Це й описи сновидінь, і навіть нічних жахіть, і розчарувань у житті через чужу зраду, й інші картини. Наприклад, вірш «Безсоння», який описує не лише неможливість заснути, а й нічні кошмари, причому й метафоричні. Картина – досить ґотична, а динаміка в ній досягається й внутрішніми римами, обривами рядків: «Всю довгу ніч проклятий сич / На хаті стогне / І — дивна річ — сон тихий пріч / Від мене гоне. // Думки сумні у тишині / Серденько крають, / Примар страшні баньки в вікні / Мені кивають. // Смакує мух в кутку павук — / Якась ридає... / А серця стук в предчутті мук / В ушах лунає. // Химерний жах темнить в очах,— / Я ліжко кинув... / Лупатий птах навів той страх,— / А щоб ти згинув!..».
Це й пейзажна лірика, що, однак, переростає в патріотичну. Автор не лише оспівує рідну природу, але й згадує козацьку славу, нащадком якої є та прагне бути завдяки гідним вчинкам. Цей твір «Вечір у степу» – картина степу, який автор не раз бачив, а ще й зразок медитативної лірики. Герой споглядає, рефлексує, мислить (далі – у правописі оригіналу): «Лежу в степу… Журливий вечір наді мною / Загадкою мовчить, ховає таїну, / І шепнеться вітрець з Могилою старою / Про давній час, славетную старовину. / А там в ярах, по лощинах вже ніч чорніє; / Ще далі, ген на обрію, змарнілим склом / В оздобі верб задумливий ставок біліє / І дихає звідтіль привабливим теплом. / Біля ставка, в яру, пастух вечерю варить. / Легенька мла над всім: чи дим то, чи туман?.. / Як гарно тут в степу лежать, про щастя марить, / Очима обіймать небесний окіян!.. / Далеко десь самотня пісня заридала / Й ввірвалась в темряві, мов срібная струна, / Затихло все, і сумно-сумно застогнала / Назустріч їй у вербах тихая луна. / А чий то спів збудив вечірнєє мовчання? / Чия душа вночі боліє і квилить? — / Не знаю я… Але і досі те ридання / Чи то в душі, чи то в повітрі — ще бринить». Таємничий спів, невідомо звідки – це й є поезія, натхнення. Герой передчуває, не може висловити – але згодом висловлює.
Або, наприклад, такий вірш, який можна вважати програмовим у молодого покоління українських поетів – «Надії»: «Ні, не дарма оті, друже, надії, / В серці кохалися в нас крадькома, / Тихо бриніли, мов струни живії, / Завжди будили бажання новії, – / Ні, не дарма!». Цей твір вражає динамічністю, а ще завдяки експерименту з римами, нанизуванню образів автор повно висвітлює картину. Рефрен «Ні, не дарма» додає особливої енергії. І далі: «Ні, не дарма вони ясно зоріли! – / Люто в житті нас давила зима, / Палко ж огні їх нам душу зогріли, / Серце завзяттям в борні запалили, / – Ні, не дарма!»». І кінцівка: «Ні, не дарма!.. Наше серце палає, / Хочеться жити, боротись з всіма, / Хто нас в дорозі до правди спиняє. / О, не даремно та сила буяє, / Ні, не дарма!»
Цими словами – «О, не даремно та сила буяє, / Ні, не дарма!» – хочеться завершити цю статтю. Ми бачимо, що наведені твори – це приклад не лише українського модернізму, а й ширший. Це – поезія, якій немає меж. Часто, творячи, автор не думає над тим, яка доля його вірша чи іншого писання. Що сказано – вирішують читачі. Процитовані вірші показують, що вони по-сучасному звучать і сьогодні – не лише формою, мовою, а й ідеями, самим змістом. А тема нашої поезії початку ХХ століття, виявляється, невичерпна.
Аналітик матеріалів – Олена Смольницька
Про автора: Ольга Смольницька – кандидат філософських наук, консультант з філології Місії «Постуляційний Центр беатифікації й канонізації святих» Української Греко-Католицької Церкви (Львів)